1 Цих. За: Чайковрький а.С. Невідома війна: Партизанський рух. В Україні 1941—1944 рр. Мовою документів, очима історика. — к., —

с. 242.

державних структур, діяльність великих формувань, які охоплю­ють кавалерійські та артилерійські частини), то на почату 1947 р, тактика боротьби змінюється. Факторами, які визначали ці змі­ни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у “холодну війну”; значні втрати УПА у протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успі­хи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїн­ському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав пов­станців.

' « !

Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція “Вісла”

Відцовіієвдя радед,ської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве на­селення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для “радянізації” краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до ра­дянської системи господарювань; руйнація національних струк­тур самозахисту, духовним осередком яких була Українська гре- ко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; остаточне утверджен­ня на м^цях органу радянської влади.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений ста­лінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських зем­лях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації май­на, мисові депортації, запровадження системи заручнйцтва т да­леко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій ста­ло розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 р., у якому за­значалося: “...усіх виявлених пособників на території України за­арештувати з конфіскацією майна Гвідправити до Чорногорсь­кого спецтабору” (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється. Зокрема, у березні 1944 р. з’являється нове розпорядження НК£С СРСР, у якому вказувалося: “Сім’ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а та­кож сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тило­вих областей Союзу”.

15 травня 1^45 р. М. Хрущов провів у Львові нараду із секре­тарями обкомів КП(б)У і начальникам^ управлінь НКВС. У сво­їй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей пов­станців, а також рекомендував застосовувати “нові методи робо­ти”, суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери “кругової поруки” та взаємної підозри, У кожному

селі мали бути відібрані заручники із заможшдс селян, які мусщк повідомляти офідціну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити, за .заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав орга­нізовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допо­магає повстанцям, і застосовувати ррдтр цих репресії.

Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і так званих “бандпособників”, куркулі з сім’ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики гре- ко-католицької церкви. Про масовий характер репресій пере­конливо свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 рр. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Сталінське керівництво використовувало репресії в захід­ноукраїнських землях водночас і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної “радянізації” Захід­ної України.

Операція “Вісла” — це завершальний етап процесу пересе­лення українського населення із території Закерзоння (Лемків- щина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944-р. угодою між польським Тимча­совим комітетом раціонального визволення та урядом УРСР, від­повідно до якої українське населення, що проживало в Закер- зонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:

I етап — “добровільне переселення” (вересень 1944 — серпень

1945 рр,.). У цей період по селах почали свою роботу переселен­ські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які про­водили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспі­шали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею май­но, крім того, вони борися колективізації т? сталінських репре^ сій, які вже'мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х років. Саме тому в русло добровільного переселен­ня потрапляли переважно люди, господарства яких були знище­ні війною, малозаможнц або ж ті, хто зазнав чи боявся репресив­них дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 берез­ня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап — “насильницька депортація” (вересень 1945 — сер­пень 1946 рр.). З другої половини 1945 р. добровільне переселен­ня майже припиняється, більше того, почався процес нелегаль­ного повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сто­

рони на небажання українців залишати свої домівки та землі пред­ків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та па­лили українські села, вбивали їхніх, жителів. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації пору­шив клопотання перед польським урядом лро “радання військо­вої допомоги у прискоренні масової депортації населення”. Від­повіддю Варшави на це “прохання” став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кіло- метр ^ої прикордонної смуги на територію УРСР. В разі відмови українців від переселення планувалося примусове виселення їх у глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких “ар[ументів” на залізничних станціях збиралися натовпи бажаю­чих переїхати на територію УРСР.

Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні

1945 р., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482,тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння.

III етап — “операція “Вісла” (квітень — липень 1947 р.). Фор­мальним приводом для початку цієї репресивної акції стала заги­бель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Полуді К Свєрчевського. Одразу після цієї події ол_ьським керівництвом було прийнято рішеіщя про висе­лення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщи- ни, Холмщини, Підпяшшя) і поселення їх у так званих поверну­тих західник та північних районах з обов’язковим розпороц^н- ндм серед польського населення. ЦІ репресивні дц і становили основний зміст операції “Вісла”. Репресивна акція була скоор­динованою на міждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та пів­денні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано буг ло 140,5 тис. осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб,, £ вбихо понад 650 осіб. '

Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзон- ня стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до сер­пня 1946 р. здійснювалися у напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттір операції “Вісла” було “очищенню” теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського насе­лення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польсь­кому СередОВИЩІ.

Культурно-ідеологічні гюоцеси в Україні

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєн­ний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеоло­гічної доктрини, саме тому в цей час, з одно^д фоку, активізуєть­ся пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюєть­ся тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної док­трини, чи брро під сумнів її посіула'ш, категорично відкида­лося системою. Такий підхід обгрунтовував боротьбу не тільки Проти “націоналізму”, а й проти “космополітизму” та “низько­поклонства” перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни врна набуває особливої гостроти. У цей ^ас в суспільств] в цідодоу і особливо в середовищі інтеліген- ції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця у суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізаци у культурі й науці.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленінград”, спрямовані проти твор­чості А. Дхматової і М. Зощенка, “Про кінофільм “Большая Жизнь” та ін., що cjann нр /щше ^вдєрідним сигналом, а й, як зазначалося у редакційній статті журналу “Більшовик України”, “бойовою програмою” нової ідеологічної атаки. Вже за шабло­ном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У^ухва- Лщ? кілька постанов “Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в “Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна” та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення у художній творчрсті проб,лем сучасності; заклик до розгортання більшо­вицької критики і самокритики. Почалася чергова к^мп^нія .мо­рально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа “ждановщи- ною”. Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти “націоналізму”. Qco^jüjbo чітко це виявилося після ве­ресневого 1947 р. пленуму правління Сділки пис&ме^щщів Укра­їни, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме зви­нувачення у “націоналізмі” М. Рильського (за твори “Мандрівка в молодість”, “Київські октави”), IÇ). Яновського (роман “Жива вода”), І. Сенченкц (повісте “Його покоління”), О. Довженка (кіносценарій “Україна в огні”) та" ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під вигля­дом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив /І. Каганович. Саме він зробив “вагомий внесок” у підго­товку згаданого пленуму. Ще у серпні, виступаючи на наррі мо­лодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акцен­

ти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: “Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без кри­тики старих”.

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки ста­лінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої кри­тики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме у серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України акаде­мії наук УРСР”. Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна; Ф. Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицько-¹ г£ принципу партійності, антинауковості. відродженні основних ідей “історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвіт­ленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, 'відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цщ: критичних зауважень полягала у відстоюванні владою моно­полії на’трактування" історичного процесу, що є однією з важли­вих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на сус­пільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом — і проти “космо­політизму”. Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консер­вації пануючого режиму, кампанія проти “космополітизму” мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тіль­ки розколоти інтелігенцію, а п.евною мірокуїрохиставитїі її ініїщм соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та анти­семітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важ­ливий фактор функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до ріщучої атаки проти космополітів стала редак­ційна стаття “Про одну антипатріотичну групу театральних кри­тиків”, опублікована в січні 1949 р. у газеті “Правда”. Відгомо­ном цієї статті в Україні стало навішування ярликів “безрідних космополітів” на літературних і театральних критиків О. Борща- гівського, А. Гозещіуда та ін. Кампанія боротьби з крсмоподі- тизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера твор­чої змагальності; театральна та літературна критика перетвори­лася із засобу стимулювання творчого розвідку на засіб ртри- мання митців у рамках офіційного “соціального замовлення”; катастрофічно для мистецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія, в/іади на визначення пріоритетних напрямів у на­уці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовоз­навства, політичної економії, які було розгорнуто у 40—50-х ро­

ках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала ни­щівній критиці генетику. В Україні жертвами “лисенківщини” стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне,

І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети “Правда” від 2 липня 1951 р. “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. У цій статті популярний вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, написаний ще 1944 р., нази^ вається “в основі своїй ідейно порочним твором”, під яким мог­ли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про “серйозні ідеологічні помилки”; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича “Богдан Хмельницький”.

За короткий строк (1946—1951 рр.) було прийнято 12 партій­них постанов з ідеологічних питань. І хоча у більшості випадків об’єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справж­ньо^ міщенцю для тоталітарного ре}рдоу було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у про­мисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного н^цюналіз^у.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакці­єю на розгортання і поглиблення “холодної війни”; способом посилення куд]ьтурнр-ідеологічної ізддяції країну; формою зміц­нення тотального ідеологічного контролю за суспільними проце­сами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важли- вогофактора функціонування тоталітарного режиму; методом ней­тралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупиниіи духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режи­мові консервуватися, а командно-адміністративній системі ста­білізуватися,

Україна в умовах ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1956-1964 рр.)

Суспільно-політичне життя та політична боротьба в УРСР