1990 Р. Проте народ краще жити не став, адже левову частку його доходів швидко “з’щала” інфляція.

Для подолання кризових явищ були спроби зробити Україну справді незалежного. Так, поступово усувався контроль над еко­номікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюз­на власність на території України була перетворена на республі­канську, прчали формуватися власна грошово-фінансова систе­ма, податкові і митні служби тощо. Але всі ці заходи значною мірою мали характер “фасадних” змін і були настояні на “еконо­мічному романтизмі”. Насправді центр, хоч і дещо втратив ко- лщлнір силу, все ж досить міцно тримав руку на пульсі економі­ки України. Питома вага підприємств союзного і союзно-рес­публіканського підпорядкування у випуску промислової продук­ції України становила 56%.

Важливою віхою у суспільному житті цього періщу мав стати і фактично став березневий референдум. Бажаючи лише "косме­тичного реформування унітарної держави, консерватори у Вер­ховній Раді СРСР домоглися того, щоб на референдум питання про майбутню ддлю країни було винесене у такому формулюван­ні: “Чи"вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи лкрді]щі будь-яі^ої національності?” Український парламент" після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетнів

додаткове питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Деклара­ції про державний суверенітет України?” На перше питання “так” відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухнув страйк, який, з одного боку, був спровокований союзним і меншою мірою рес­публіканським урядом з метою “випускання пари” невдоволен­ня економічною політикою та нанесення превентивного удару по демократичних силах України, з іншого боку — цей страйк став яскравим проявом загострення пшитичцрго протистояння між консерваторами та демократичною^ опозицією. Хвиля шах­тарських заворушень прокотилася навесні у Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді, у ході яких висувалися як еко­номічні, так і гіфіітцчні вимоги.

Після кількаденних страйків на місцях у середині квітня гір­ники вирушили до Києва з протестом, який хотіли передати до Верховної Ради УРСР, сподіваючись підняти на виступ трудів­ників не тільки столиці, а й усієї України. 16 квітня у Києві було створено республіканський страйковий комітет. І хоча широко­масштабного страйку не відбулося (далися взнаки його низька організованість, недостатня підготовленість і оперативність, з якою парламентська комісія Верховної Ради УРСР, уряд респуб­ліки та представники шахтарів підписали взаємопогоджений про­токол та ін.), ці події мали не тільки широкий резонанс у респуб­ліці, а й сприяли разом з виступами трудящих РСФРР, що були організовані Демократичною Росією, активізації дій президента.

Уже 23 квітня з ініціативи М. Горбачова, що репрезентував союзний центр, була проведена його зустріч з керівниками дев’яти республік (РСФРР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану та Туркменистану). Ця зустріч, що відбулася у Ново-Огарьово (під Москвою), стала спро­бою покласти початок стабілізації у країні щляхом спільного по­шуку компромісної формули нового Союзного Договору.

“Парадокс утому, — писав 1991 р. відомий російський полі­тичний діяч А. Собчак, — що Горбачов однаково не може ні втримати, ні розпустити радянську імперію. Повинні рройти ро­ки і роки, перш ніж між республіками налагодяться вільні еко­номічні зв’язки, перш ніж учорашні в’язні всесоюзного політич­ного та економічного соцтабору навчаться вільному партнерству. Але цих-то років у запасі якраз і немає”.

Між тим, дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень відчувався надзвичайно гостро. До літа 1991 р. ситуація у країні суттєво ускладнилася, дедалі більше набуваючи характеру пере­ломної: ценур на чолі з Горбачовим продовжував тупцювати на місці, демократи енергійніше стали виступати за радикальне ре­

формування суспільства, поступово знову активізуються консер­ватори, і все це відбувається на фоні різкого погіршення еконо­мічної ситуації (промисловість СРСР 1991 р. була відкинута за обсягом виробництва до рівня 1986 р , а валовий національний продукт відповідав рівню 1985 р,),

У цей чзр значно зростає і радикалізується суспільно-полі­тична активність народних мас країни. Зокрема, в Україні 21— 23 червня у Києві відбувається Установчий з’їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих (ВОСТ), на якому були при­сутні 313 делегатів з 23 областей республіки. Поряд з економіч­ними, з’їзд висунув і політичні вимоги: вихід України із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансо­вих відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та ін. Така радикалізадія народних мас була характерною рисою сус­пільно-політичного руху на всій території СРСР, Крім цього, значною загрозою для консерваторів було призначене на 20 сер­пня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, що фактич­но означало перехід до федеративної держави та усунення час­тини старий держарних структур разом з їхнім бюрократичним апаратом, які в нових умовах ставали зайвими.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, си­лою взяти реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19—21 серпня 1991 р. держарного перевороту. Момент був переломний, і це чудово розуміли протидіючі сили. Демократичним силам вда­лося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти путчистів, проте події серпня 1991 р. зумовили серйозні зміни у державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши центробіжні тенденції в СРСР. За цих умов прийняття республі­канським пардамвдгом 24 серпця 1991 р. Акта про"незалежність було цілком закономірною подією. Зважаючи на обставини, пре­зидія Верховної Ради за короткий термін приймає принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, уста­нов та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припиненій діяльності КПУ,

Отже, неупереджений аналіз суспільно-політичної трансфор­мації України у квітні 1985 р,—серпні 1991 р. дає змогу дійти висновку про те, що перебудовчі^процеси у нашій республіці три­валий час розгорталися на основі розроблених у союзному цент­рі моделей т§ шаблонів. Це зумовлено дією багатьох факторів.

По-перше, через тотальне одержавледня економіки Україна перебувала в економічній залежності від союзного цецтру.

По-друге, серед української номенклатури панував “синдром виконавця”, що блокувало ініціативу та активність не тільки фор­мальної еліти, а й широких народних мас.

По-третє, опозиційні сили були погано організованими та розпорошеними.

До-четверте, ца міжнародній арені Україна завжди перебува­ла у тіні Росії і сприймалася світовим співтовариством лише як складова невід’ємна частина СРСР. У своїй сукупності ці та інші фактори не дали змоги створити якісну відмінну власну україн­ську модель перебудови, ^одночас, хоча перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися із загальносоюзними тенденціями сус­пільних перетворень, вони все ж мали і свої особливості. Це — уповільнений темп політичних процесів; низький рівень актив- норті населення; .відсутність відкритого цасилл^ як засобу вирі­шення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської тра­гедії з екологічного фактора суспільного життя на потужний по­літичний. Ці особливості зумовлені структурою економіки рес­публіки; стабільністю українського товарного ринку; порівняно меншою люмпенізацією населення; певним консерватизмом, упо- вільненістю, зваженістю, що притаманні ментальності українців тощо.

Стартові умови розгортання державотворчого процесу

1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас булр обрано Пре­зидента республіки — Л. £рав^у$а (порад 61% голосів). Ось. як прокоментував результати референдуму американський тижне­вик “Тайм”: “Росія "може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився”.

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави — України зумовила низка чинників.

Зовнішні:

1. Поразка соціалістичного табору в “холодній війні”, пору­шення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи.

2. Помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР.

3. Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях.

4. Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.

5. Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних

сил.

6. Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу, значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії Н£ всі „головні по­сади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрис-

РОЗДІЛ

Україна на шляху

НЕЗАЛЕЖНОСТІ

дикцію РСФРР та інше — все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, за­безпечити собі роль лідера у новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні:

1. Існування _в Україні системи формально легітимних (за­конних за радянським правом) органів держащогр управління,

2. Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.

3. Певна стабільність українського товарного ринку.

4. Дктишзащя нацюнал-демократичного крила політичних сил республіки.

5. Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспіль­ній думці.

6. Ддтримання політичного нейтралітету арм.ійськими фор­муваннями, небажання правоохоронних органів виступити про­ти власного народу.

Т. Багатовікова боротьба народу за створення власної неза­лежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відлі­ку нового етапу історії України, поклажо початок перехідному періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспіль­ного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демок­ратії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі, в гуманітарній — від класових до загальнолюдських ціннос­тей; у міжнародній — від об’єкт до суб’єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища “уламка імпе­рії” — до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серп­ня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності нру-> ково обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумо-

■ вили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчару­вання, а внаслідок цього — тривалий “урочистий марш на місці” на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низь­кого рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволен­ня, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності у суспільній свідомості ще не встигло ^формуватися і закріпи^ тися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість насе­лення не визначила чітко свого місця у процесі державотво­рення.

— Стартові умови розгортання державотворчого процесу 489

• ' * *

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей респуб­ліки після проголошення незалежності є визначення її природ- нд-ресурсного потендщу. У структурі природних ресурсів виз­начальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси," На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель — по­над 55%, що було одним з найвщцих показників у Єврощ та світі. рорірняно високою буда^гі забезпеченість ріллею у розра­хунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великобританії — 0,12 га, у Німеччині — 0,20 га, у середньому в Європі — 0,^6, у саіті — 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем матері­ально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалан- сованістю. З одного боку, на території республіки сконцентрова­ні до 20% світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самород­ної сірки ‘у декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку — абсолютно недостатня забезпеченість паливно- енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним га­зом, рудами кольором металів, фосфоритами, калійними соля­ми. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою у розра- хунку"на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби у деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20— 25%.

Аналізуючи стартові можливості,, недостатньо зосереджував тисячна основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, необхідно звернути увагу на особливості форм і методів його використання у радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 90-х років визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства роз­поряджаєшся 95йз усієї власндсті, розташованої р Україні. Таке тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75—80% продукції української промисловості вироблялося підприємства- ми-монополістами. Безпосереднім наслідком такого становища стала надзвич$йн<2 низька конкурентоспроможність промисло­вості £РСР на світових ррнках.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами укра­їнської економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях роз­витку господарства. Незалежна Україна змушена була успадкува­ти й структурну та територіальну диспропорційність економіки. Так, частка групи “А” (галузей, в яких вироблялися засоби ви­робництва) становила 70%, а групи “Б” (галузі, що виробляють предмети споживання) — 30%, тоді, як у США промислова про­дукція групи “Б” становить майже 70%. Це означало орієнтацію

української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному розмін щенні виробничих сил. Так, рівень економічного розвитку цен­тру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніп­ров’я і Донбасу. Успадкована струщура республіканської еко­номіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологіч­ного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і "сировини. Саме тому ще у листрпаді 1991 р. україн­ські підприємства мали постійні 'господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв’язки з Ро­сією забезпечували 67,3% виробництву кінцевого продукту про­мисловістю України.

Українська економіка була надто мілітаризована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35% союзного бюджету. Ва­гома частка цих коштів вкладалася у промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР зришилося майже 30% союзного воєнно-промислового компдексу (ВПК), до 80% під­приємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробницт­во зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітнім.и технологіями, кваліфікованими кад­рами, з іншого — суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення еколо­гічної ситуації у республіці. Цртродумаца концентрація металур­гійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх серед­ніх та великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднен­ня підземних та наземних вод, Чорнобильська аварія, невиправ­дана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визнача­лись і дією соціально-психологічних чинників. У радянські ча­си поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат кодертивної пасивності, утри­манства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо осо­бистих.

Таке становище у народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими рес- пубдщзми. Це засвідчує офіційна статистика’за 1990"р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населен­ня наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національ­

ного багатства на душу населення — 6 місце серед республік ко­лишнього СРСР. За продуктивністю праці у промисловості Укра­їна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5—6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, шо діс­талася у уіадок від колишнього СРСР у поєднанні з недоскона­лою організацією державної влади в Україні, незавершеністю роз­поділу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілка_г ми суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі. Республіка „цього періоду, за влучним висловом фахів­ців, була, з одного боку, Гуллівером (економіка) з потужними м’язами — значним промисловим потенціалом, що працював ко­лись на весь СРСР, з іншого — Хлопчиком-мізинчиком (держа­ву) з мініатюрним кістяком, без Досв.іду самостійного і самодос­татнього існування, без чіткої концепції державотворення. Не­життєздатність цього гігантсько-мініатюрного монстра була ціл­ком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу дер­жавотворення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних ріцгень і дій.

На перших порах керівництво України покладало значні на­дії на допомогу західних держав, але після формального виз­нання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні інтереси у військово-політичній сфері, західні країни на деякий ч£с втратила іцтерес до розвитку дер­жав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США — на президентських виборах, Німеччина — на питаннях внутрішньої консолідації, Японія — на чотирьох островах Ку- рильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Захо­дом як своєрідний “важіль тиску” на Україну щодо ядерного роз­зброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги у 1992—1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії. •

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні пере­біг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: не­підготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура на- родно-господарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація держав­ної влади у республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дис­танціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

Становлення владних структур

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила пи­тання про розбудову держави. Одщім з найперших державотвор­чих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливи­ми віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прий­няла Закон “Про державний кордоц України”, який проголошу­вав недоторканість кордонів, визначав“ порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантуван­ня економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ “Про утворення державного мцтцого комітету України”.

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціадьнрш.стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момецт набуття чин­ності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У січні— лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила дер­жавним гімном мелодію М. Вербицького “Ще не⁴вмерла Украї­на”, синьо-жовте знамено — державним прапором, а тризуб — малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатко­вано обіг кудрнір багаторазового використану, а 2 вересня 1996 р., відповідно до Указу' Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних зброй­них сил — гаранта захисту державної незалежності, територіаль­ної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпо­чато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила кон­цепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В цьому до­кументі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерного, позаблоковою державою. Обороноздатність’за таких умов мала" бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес повинен іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатсько^ військових округів, окремої армії про­типовітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського фло­ту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420—440 тис. осіб). Військові асиг­нування мають становити 4—5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня

1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон “Про Збройні сили Укра­їни”, в якому Укр^ща чк незалежна держава і .суб’єкт міжнарод­ного права офіційно проголошувала створення власних зброй­них сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі (“Про прикордонні війська України”, “Про загальний військовий обов’язок і війсь­кову службу” та ін.), створив певну правову базу для реформу­вання війська.

Розгорнувся процес реструктуруйнкя Збройних сил Укра­їни. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на терито­рії України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння — з одно­го боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скоро­чення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Щралельцр зі скороченням особового скщщу, озброєнь і бо­йової техніки тривала розбудова Збройних сил' визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла “Воєнну доктрину України”. Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній, Ха­рактеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що “хоча ми ні на кого не збира­ємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми, мцємо бути готовими захиртити свдю державу і свій¹¹ народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України”.

В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось чима­ло проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кад­рів, соціального захисту війс&ковослужбовцір, раціональної орга­нізації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення влас­них збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — це лише початок процесу розбудови держави. В межах .цього проце­су розгортаіоться і рзаємодіють дві суспільні тенденції — транс­формація вже існуючих до проголошення незалежності елемен­тів держави та формування нових структур. Отже, суть “розбудо­ви держави” полягає у перетворенні уламку імперії на самодос­татню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним" напрямом державотворчого процесу є форму­вання ірьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада —

дістався у спадок від Української PCP. Її було обрано ше навесні

1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадця­того скликання визначали перебіг законодавчого процесу. В цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — забезпе­чувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання держа­вотворення. Негативні — більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позиції? і гальмувала створення право­вого поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побу­дови демократичної держави, політичне протистояння, непрофе- сіоналізм депутатів тощо негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний харак­тер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Після проголоціення незалежності у структурі виконавчої вла­ди України виник новий важливий елемент. У іфизових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала га­рантом послідовності перебудовчих процесів, єдності в політиці в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадщіа Інститут. Президентства.

Термін “президент” в перекладі з латинської мови означає “той, хто сидить попереду”. Іноді ще перекладають і як “голову­ючий”. Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асо­ціюється з поняттям “лідер”. Президент України є главою дер­жави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обо­роноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціаль­но-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судоримр органами, яр в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими час­тинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбіт­ражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України “Про прокуратуру”, прийнятого .5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку сво­го функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику ре­формування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього, замість цивілізованого і демокра­тичного розподілу вл„ад виникло двовладдя, а згодом три цент­

ри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складо­ві владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцін­кою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993 р.\ криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою гснуфчохо державшого ладу, його несистемним характе­ром, В основі державного устрою республіки лежало, по' суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, пре­зидентського правління і радянської влади, що зумовлювало чи­мало внутрішніх протиріч,

Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів вла­ди був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але у критичні моменти перетворювався на головного вину­ватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верхорна рада 12 скликанні? за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень— жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад—жовтень 1992 р.), Л. Куч­ми (жовтень 1992—вересень 1993 р.), Л. Кравчука—Ю. Звягільсь- кого (вересень 1993—червень 1994 р.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Прези­дентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Пре­зидентові значних повноважень для практичного державотворен­ня, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися макси­мально позбавитц віщгаву на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січ­ні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем’єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звер­таючись до Л. Крарзука, запропонував йому таку альтернативу: “Є два шляхи. Сьогодні у нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте най- престижніше лусце у Києві... і представляйте державу”.

Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з про­позиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Мініс­трів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент кон­центрує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які

втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргумента: “Зреш­тою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію”. Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння Президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адмініс­трації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до За­кону України “Про представника Президента України” та По­ложення “Про місцеву державну адміністрацію”, затверджено- Хо Указом Пре^идецуа. Запровадження посади предстщш^а Пре­зидента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорс­тку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рра 1994 р ліквідувала даісцеві державні адміністрації і повер­нула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — пер­ша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення влад­них структур визріла криза, яка виявилася у низці негативних тенденцій:

1. У цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити роз­поділ власних повноважень.

2. Роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати.

3. Зага/іьна нерц?наченість. у розцоділі рладних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях.

4. Послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги ство­рити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідно­го періоду.

За .цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні

1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.

Таке рішення не могдо швидко вгамувати розбурхане, одве­дене з рірноваф суспільство, навпаки, воно ще більше стимулю­вало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистоян­ня партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішенню щодо проведенню в першій половині 1994 р. достроко­вих виборів Верховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було ви­рішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійним^ списками. Ця система прміуно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об’єднань. Дост­рокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об’єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони пок­лали податок оновленню вищих органів ^лдди.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. “Про ви­бори народних депутатів України”, у 450 виборчих округах окруж­ними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати'у народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою робо­ту з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив оста­точні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали дд різних партій, Майже три чверті пар­ламенту — віком від 25 до 50 років.'До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українсько­го парламенту було обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатсь­ких груп і фракцій: фракція “Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя” (84 депутати); фракція Народно­го руху України (27); Соціалістична фракція (25); група “Центр” (38); група “Аграрники України” (36); група “Реформи” (27); група “Єдність” (25); група “Державність” (25); “Міжрегіональна де­путатська група” (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся у липні—серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

Протягом червня—липня 1994 р. в Україні вщбулися пре­зидентські вибори. Із семи кандидаті? у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого у другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після щіборів була зроблена сгіроба перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних ре­форм, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеоло- гічни^на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить:

1. Значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони)

2. Перехід до організації роботи депутатів на постійній осно­ві, зростання професійного рівня депутатського корпусу.

3. Прийняття нової Конституції України.

4. Посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші глитання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попе­редній перірд, цей виконавчий орган лишався найнестабільні- шим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 рр.), €. Марчука (березень 1995 — травень

1996 рр.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 рр.). З липня

1997 р. Кабінет Міністрів фчолив В. Пустовойтенко.

Протистояння “Президент — Верхорна "Рада” тривало і до­сягаю своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та ви­конавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було за­фіксовано у Конституційному договорі.

У березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори Верхорної Ради. Березневий виборчий марафон визначив політичний спектр нового українсь­кого парламенту: Комуністична партія України — 24,7%, Народ­ний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!” — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, “Громада” — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія Украї­ни — 4%, Соціал-демократична (об’єднана) — 4%. Подальші до­вибори суттєво не змінили це співвідношення сил. Після тривалих дебатів Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка.

Отже, розгорнутий після тіроголошенн_я незщєжності Украї­ни державотворчий процес^-гпротікає суперечливо і неоднознач­но. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення — запро­ваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили рес­публіки, трансформовано старі елементи держави (Верховна Ра­да, Кабінет Міністрів) та розбудовано рові (президентські струк­тури тощо), в¹ основному сформовано правове поле для держа­вотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординова- ність та відсутність єдності у діях різних гілок влади; зростання протиріч між центральними та місцевими органами влади; низь­ка ефективність державного контролю за виконанням прийня­тих рішень; значні вплив політичного протистояння в державі на поведінку державних установ;" корупція та протекціонізм у дер­жавних структурах; недостатня кваліфікація професійних полі­тиків; прогресуюче падіння авторитету всіх гілок влади.

Конституційний процес

Декларація про державний суверенітет України 16 липня

1990 р. стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою у травні 1991 р. Проте життя внесло серйозні корективи у розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалеж­ність України, який було підтверджено грудневим референду­мом, іфрдинадьно "змінило ситуацію — значна частина поло­жень названої концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення цожнц, .було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес над­звичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи. Правова система Української PCP базувалася на двох далеко не рівноцінних основах; загальносоюзному зако­нодавстві та власному українському. Республіканські кодекси зде­більшого калькували загальносоюзні юридичні норми. За підра­хунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини, наприклад, у народногосподарсь­кій сфері на 80% регулювалися союзним законодавством. Якщо брати в цілому çci сфери" правового регулювання, то цей показ­ник становив майже 90%.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — вине­сення на всенародне та громадське обговорення у 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися нев­дачею: .Верховна Рада не затвердила жоден з них. Це пояснюєть­ся відсутністю чіткої концепц ' реформування та нау^оро обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій виз­наченості та регламентації суспільних відносин.

Під час.рбговорення варіантів нової Конституції, основна бо­ротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повнова­жень, Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структу­рою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парла­менту виступила проти положень проекту нової Конституції що­до сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самовря­дування та ін. Фактично ліві погоджувався лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Кон­ституції України 1978 р.

Безкомпромісна позиція прихильників збереження радянсь­кої системи — з одного боку, та прибічників парламентської, президентської чи президентсько-парламентської — з іншого, у

жовтні 1993 р. остаточно загальмували конституційний процес, внаслідок чого чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того як Президентом України став Л. Кучма, було ство­рено нову Конституційну комісію, робота якої через протисто­яння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливо^ продуктивністю, Намагаючись активізувати консти­туційний процес, Президент 2 грудня 1994 р. виніс на розгляд Верховної Ради проект “Конституційного закону України про дер­жавну владу і місцеве самоврядування в Україні”. Ця ініціатива не була підтримана Верховною Радою і ще .більше посилила на­пруження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і став узгоджений після тривалого обговорення Конституційний до­говір, схвалений Верховною Радою 8 червня 1995 р. Цей доку­мент дещо обмежував повнрраження Верховної та місцевих рад, водночас розширював н'ормотворч] х? адміністративні функції Президента та Уряду. Незважаючи на певні недоліки, Консти­туційний договір'створив умови для активізації конституційно­го процесу.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силдю у червні 1996 р., кдлц Верховна Рада розгдядала її проект в другому читанні. Каменем спотикання стали проблема росій­ської мови, державна символіка і питання власності. Позиції про­тидіючих сторін примирити не вдалося, і під час конституційно­го процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було рракщчно неможливе, Рада радіоца^ушї б£2Деки при Прези­дентові України та рада регіонів рекомендували Л. Кучмі "оголо­сити Всеукраїнський референдум з питання затвердження Конс­титуції. Відповідно до рекомендацій Президент видав Указ, який знову загострив відносини між виконавчою і законодавчою гіл­ками влади. Знову розпочалися пошуки компромісу. Роботу п’яти узгоджувадьних комісій з найбільщ спірних питань (статусу рес­публіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Прийняття Конституції України завершило процес станов­лення політичної системи республіки як єдиного цілісного орга­нізму з більш-мещц чіткою визначеністю його структурних еле­ментів, їхнього функціонального призначення та принципів зв’яз­ку. Нова Конституція — це документ на виріст: з одного боку він фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є рес­публікою), з іншого — воуа є своєрідною юридичною програ­мою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи

та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Кон-

. і ¹

і

ституції України акцентує: “Україна є суверенна і незалежна де­мократична, соціальна, правова держава”). Таке поєднання в юри­дичному акті реадій та перспектив закдддає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, ство­рює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

З прийняттям Конституції конституційний процес не закін­чується. По-перше, необхідно провести копітку роботу щодо тлу­мачення та конкретизації норм і принципів Конституції та за­фіксували їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповнен­нях та додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі та трансформація або ж відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

Нині законодавча база України піе переживає період станов­лення. Протягом 1990—1998 pp. прийнято загалом“понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів Укра­їни та Укази Президента України з економічних питань, не вре­гульованих законом. Абсолютну більшість станорлять закони України, прийняті після проголошення державного суверенітету України. Різні сфери суспільного життя врегульовані вже 420 са­мостійними законами. За ці роки прийнято майже 500 законів про внесення змін до чинного законодавства, пощщ 2Q0 законів про ратифікацію міжнародних договорів та конвенцій. Зазначимо, що майже дві третини від загальної кількості законодавчих актів прийнято протягом 1994—1998 pp.

Водночас законодавча бара, сформована в Україні, ще не за- бе^речує ловчою мірою потреб держави та суспільства в право­вому регулюванні суспільних відносин, значна частина яких про­довжує регулюватися нормами законодавчих актів колишнього Союзу PCP, а деякі відносини, що виникли в останні роки, вза­галі не вр?гульовані законами України. За експертними оцінка­ми, для повного правового регулювання процесів, що відбува­ються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже