1942 Р. Наступ на харківському напрямку, Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призве­ли до трагедії (у полон потрапило 240 тис. Червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німцір. Оволодівши cjpajeri<fHOiô ініціати­вою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний нас­туп. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Сверд- ловська Ворошиловградської області, вся територія Української PCP була остаточно окупована,

Отже, ре{сомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготов- ність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на почат­ковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчниц опір, скеруючи значні сили противника, все ж пораз­ки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіце­рів; окупації України; різкого звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами, вигідного стратегіч­ного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Місце України у планах фашистів

•

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччину. Брестсь­кий мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка у Першій сві­товій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове цщуранн^ніколи не вмирзда £ реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється

з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-со­ціалізму 1934 р. з різниііею у декілька місяців було створено зов­нішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріб- бентропа.

Українська рроблематика зайдо^іа о,гщ£.з перших місць у ро­боті цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення “українського питання” пев­ний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіцій­ний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута ко­мандою .Розенберга концепція “свідомо'го європеїзму” особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регі­ону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім¹ легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з самопмточатку пропагував ідею утворення формаль­но самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концеп­ція, очевидно, відцрвідала пдщ^дгцл Гітлера уданий період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошу­вав: “У центрі я поставлю Велику Німеччину... (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні міль­йонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний, союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Ватіканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, со­юз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки...”

Очевидно, саме форд Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення' “Великої Украї­ни” як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте у другій по­ловині 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він все далі й далі відходить від ідеї створення на триващй час бод^й маріонеткової держави на українських зем­лях, намагаючись використати “українську карту” тільки як зруч­ний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої сві-

ч

тової війни. “Якщо я був би пов’язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 р., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною”. Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої “Великої Укра­їни”, він відклав її вбік і багатозначно сказав; “У даний момент усе це ще тільки мрія”.

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під про­текторатом Німеччини “Великої України” постійно обговорю­ється і досліджується у (црро Розенберга. Подібне державне утво­рення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом дня розгор­тання агресії.

Дочатоквійни проти Радя.щ#кого Союзу озцдчав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішаль­ну фазу свого практичного здійснення. 1 ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над ролітичрими розрахункам^. Про ре свідчать документи. 21 черв­ня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: “Що стосується бо­ротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся у значному успіху. Передусім я споді­ваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Укра­їні загальну продовольчу базу, Вона послужить для нас поста­чальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у май­бутньому”. Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується у матеріалах нара­ди Ґітл.ера з керівниками рей^у, Щф відбулася 1£ липня 1,941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга" дозволити в Україні пев­ний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкри­ти у Києві університет, Герінг різко відповів: “...ми повинні спо­чатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше”.

Те, що опонентом Розенберга"став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання еконо­мічної частини плану “Барбаросса”, для реалізації якої було ство­рено економічний штаб особливого призначення “Ольденбург”, чи “Економічний штаб Ост”, За де,кільк£ днів до війну штаб “Оль­денбург” заверцщв розробку директив щодо керівництва еконо­мікою на території СРСР після його завоювання — так звану “Зелену папку” Герінга Центральна ідея директив сформульова­на досить відверто: “Першим завданням є якнайшвидше здійс­нення повногд пррддвольч^го постачанню німецьщіх військ за рахунок окупованих областей”. Безумовно, що одним із голов­них об’єктів пограбрання бра Україна. Про це відверто гово­рив Герінг, виступаючи у Берліні: ”Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в

ч

такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і на^ки — цашр, німецьке”. “Зелена папка Герін- га — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було роз­почато роботу над довгостроковим, стратегічним “Генеральним планом Ост”. Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він укладався з програми- ум, роз­рахованої на період війни, та програми-макеимум — на повоєн­ний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне викорис­тання для успішного ведення війни економічних та трудових ре­сурсів завойованих на Сході територій, насамперед доодовольст- ва України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські ке­рівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, пра­цюючи на завойовників.

Програма-максймум забезпечувала домінування німецької на­ції на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов’янських народів; часткове онімечення “нордич- них груп населення”, що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов’янських"народів (“Метою німецької п({ліуики щодо на­селення російської території, — писав у своїх зараженнях до “плану Ост” доктор Ветцель, — є доведення народжраності ро­сіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавле­ні в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це'не повинно'призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці”); масові депортації насе­лення (планом передбачалося переселення 65% українців із За­хідної України до Сибіру); переселення німців на окровані зем­лі і створення системи озброєний селянських поселень колоніс­тів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілкої^ оч£ридцо, що “Генеральний план Ост” створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищен­ня, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСр у німецьких планах шо- до України відбулося не просто зміщення акцентів/з політичних на економічні, а фактично трансформралася сама модель май­бутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — “Вели­кої України”, то вже на початку агресії проти Радянського Сою­зу рраїнські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспекти­вою пнуїя знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація "не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких полі­

тиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєн­ний — матеріальна база і зручний плацдарм" для ведення ройових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німець­кої колонізації.

Встановлення фашистського окупаційного режиму

Територію СРСР Гітлер називав “великим пирогом”, для осво­єння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управ- ля^у, по-третє, експлуатувати. Дотримуючись класичної фрр,му­ли всіх завойовників “розділяй і владарюй”, фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських зе­мель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північ- на"Буковйнз, Ізмаїльщина та “Трансшстрія” (Задністров’я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпоряд­ковані Румунії; “дистрикт Галичина” приєднувався до створено­го гітлерівцями на польській території “генерального губерна­торства” ; на окупованій території УРСР створювався рейхскомі- саріат “Україна” (339,2 тис. км*); Чернігівська, Сумська, Харків­ська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму пе­ребували під владою воєнних властей.

"Рейхскомісаріат “Україна” очолив Еріх Кох, якого у третьо­му рейху називали “другим Сталінрм”, Для управління було ство­рено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскощ- саріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Укра­їні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольс­твом, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашист­ської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичногсГзнщцення, депортацій та вивезення на робо­ту до Німеччини “лебенсрауму” (“життєвого простору”) для арій­ської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих зе­мель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (ос­таннє завдання п/щнува^о^я здійснити протягом 30-ти довоєн­них років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Пограбування України здійснювалося з німецькою ґрунтов­ністю і педантичністю, Була створена система грабіжницьких за­готівельних органів. Найбільшим §удо “Центральне торгове то­вариство Сходу”, яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіала­ми на місцях. Завданнями “Товариства” були облік, вилучення і переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій тгрнторії. У його операціях брало участь 250 німецьких сільськд- гзсюдарськлх фірм. Від початку окупацу до березня 1944 р, тільки завдяки “зусиллям” “Товариства” з'Украіни було вивезено

9,2 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м’яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

Велику надію покладало керівництво третього рейху і на укра­їнську промисловість. “Де ще існує регіон, — говорив у жовтні

1941 р. Гітлер, — в якому виплавляли б залізо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, мар- гащдо, молібдену? Україна має такі запасу марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням. І, окрім того, ще скільки інших можливостей!” Однак поставити собі на службу промисловий по­тенціал України у повному обсязі фашистам не. вдалося: якщо до війни у Донбаді добувалося 95 млн. тонн вугілля щ рік, то при німцях лише 3—4,8 млн. тонн. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості.

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне на­селення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав на­каз про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повин­ності, були'розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 poKjjB, а незабаром — ^ід 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав'від жителів України рабської покори і виснажливої праці. “Ми — раса панів і повинні управляти жорстко, але справедли­во... — цинічно заявив, виступаючи у Києві 5 березня 1943 р. рейхскомісар Е. Кох. — Я витисну з цієї країни все'до останньої крагілищ... Місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати...”

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мо­білізацію у Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої си­ли у господарчому çeicropi третьої^ рейху. Са.ме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової пра­ці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, виве­зених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихід­цями з України.

Характерною pjicojo “нового порядку”, який вводився гітле­рівцями на окупованих територіях, був нертрлщиії кривавий те­рор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час оку­пації подібні варварські акції фашистами були проведені у 250 населецих пунктах республіки,

Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жерт­вами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський "терор все більше набуває рис систематичності — з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створю­ються гетто і концентраційні табори. 7 грудня 1941 р побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою “Ніч і ту­

ман”. Його суїь цолягала у тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або від­правляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні бул<з створено 50 гетто і понад 180 великих кон­центраційних таборів. “Фабрики смерті” діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншим}! д&шоди на 14,5 млн.). Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки “швидке уми­ротворення”, тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головно­го завдання “Генерального плану “Ост” — обезлюднення схід­них територій для подальшого переселення сюди німецьких ко­лоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель Украї­ни фули здійснені 1942, V- У цей час у 486 українських седах про­живало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер пере­носить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв’язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території у 500 км², що охоплювала час­тину Вінницької та Житомирської областей, було створено “ні­мецьку переселенську округу Хегевальд”, у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, “вістря проникнення” колоні­заційного потоку, що могутньою хвилею мав поширитися на знач­ну територію У^сращи, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Укра­їні виконання тактичних завдань експансії, пов’язаних з веден­ням війни (забезпечення продовольством, матерщьними і люд- сьрши ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушен­ня будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від укра­їнських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та ви­везення на роботу до Німеччини “житгевого простору” для арій­ської расу) срорюрало базу щр дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупова­них українських земель, заселення районів німецькими пересе­ленцями.

Радянський партизанський рух на окупованій території України

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму роз­витку він пройшов кілька етапів. Перший — “зародження і ста­новлення” — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його зміс­

том було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — “стабідіаацїї” — тящеться до середини 1943 р. Поява штабів пар­тизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фа­шистів, а й трищти під контролем, цілі райони, поступово пере­ходити до здійснення рейдових операцій. Третій — “активних наступальних дій” — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, чис­ленні ре|щи в тилу противника, активна, взаємодія з формуван­нями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи у тилу були не­численними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вер­махту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня

1942 р.

Слабкість радянського партизанського руху в початковий пе­ріод війни була зумовлена кількома причинами.

У 20-ті — на початку 30-х років раддаське війсьшке керів­ництво вважало, що в разі ворожого вторгнення у тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралася бити на його власній території, всі під­готовчі роботи було згорнуто, а розмови дро парцтан^ьку щЙРУ розцінювалися як вияв невіри у перемогу. Згортання підготовки до ведення “малої війни” значною мірою було зумовлене і роз­дмухуванням міфу про “армійську змову”, яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим, Своєріднцмр превентивними заходаїр прощі цієї едфічдої'заг- рози стали вилучення та знищення в армійських штабах і орга­нах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і такти­ки боротьби партизанських формувань, згортання розробки, вип­робування і виробництва засобів ведення “малої війни”, тоталь­на ліквідація партизанських схованок та баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один з партизанських лідерів О. Федоров згадував, що “у нас в області ніхто не готував більщодцдь^ого підпілля, працював уад створенням раруи- занських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими”.

Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор пар­тизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 в Червоній армії. У 1938—1941 — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, коман­дир великого партизанського з'єднання. Після ро.зформування'з'єд-

нання з 1944 до 1957 працював гтершим секретарем Херсонсько­го, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.

Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише у липні 1941 р. “на партійному активі, скли­каному райкомом, ми дщіалдся про те, іцо 3£Ідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи...”

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро від­чувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій .1937—1938 рр. До кін­ця 1941 р. так звану підготовку до “малої війни” пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для бороть­би в тилу ворога чи був застаний за лінію фроцту. Серйозно^ перешкодою розгортанню "партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фа­хівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного дротистоадня. Да­віть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: “...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубе­жах, що... доведеться займатися <^аме партизанським рухом на Україні”.

Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикор­донних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 — начальник Українського штабу партизанського руху (УІ1ІПР). Під його керівництвом УШПР перетворив парти­занські з ’єднання та загони України на фактор стратегічного зна­чення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх'справ УРСР (1946—1956), на­чальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956-1957).

Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо орга­нізовані і дідгоховлені ДЛЯ робОЩІ В тилу. Через це, як свідчить один з керівникіц партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залише­ні у перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. ма/іи рідомості про наявність лище 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні—ве­ресні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасо­вої окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух. відсутність координаційного цен­тру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, ме­дикаментами.

Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жор­стке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором на­родний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного ко­мандування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 р. зазначено: “З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеч­чиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій ж^е нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету оку­паційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засо­бом залякування тут може бути тільки смертна кара...”

На§есц,і 1942 р. Стадій остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Цент­ральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Стро- качем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання міс­цевості, координацію дій і матеріальну'підтримку з Великої зем­лі, парщзащ&кцй рух.набирає сили, сіючи серед німецьких сол­датів постійне відчуття небезпеки навіть у власному щлу, вселя­ючи у народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували ве­ликі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова. М. Нау- мова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішаль­ному 1943 р.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. “Рейкова війна” стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки во­на давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими сила­ми. Так, вибухові пристрої, надіслані лише одним літаком з Ве­ликої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 до.би. Тоб^о втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.

Всього протягом війни партизанські формування України про­вели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941— 1945 рр. у партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося май­же 180 тис. осіб, 30% з нцх задрули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зароджен­ня до широкого розгортання та активного протистояння фашис­та^. Стримуючими факторами його розвитку (особливо у почат­ковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала

домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підго­товки кадрів та вироблення засобів для ведення “малої війни”, ліквідації документації та партизанських <гхорадо£ і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційно­го центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, ме­дикаментами; жорстоке придушення окупаційними^і^охами будь- яких виявів опозщіії фашистському режиму. Створення Цент­рального партизанського штабу, координація дій, матеріальна під­тримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби ('‘рейкова війна”) і значна гудтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, фак­тично на справжній другий фронт.

Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів після нев­далої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Орга­нізації українських націоналістів (ОУН) та Української повстан­ської ррмІЇ (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націона­лістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфрак- ційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травці

1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду по­чали виявлятися розходження між ветеранами — членами Про­воду Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.)₅ що здебільшого перебували в еміг­рації, і молодцю — радикальними ^ойо^иками, ящ очол'юрали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько. Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження у питаннях так­тики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути полі­тику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосере­дили всі зусилля на борощ>бі власне в Україні, розгортати револю­ційну діяльність, незважаючи на втрати' від' репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та пог­либленню конфлікту зумовило те, що цід час німецько-польд>кої війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і

встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборсь- кого і Барановського до співпраці з польською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУЦ, на якому доцщурли прибічники А. Мельника, якого і було зат­верджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання у лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка Н£ тільки не визнала рішень римського"збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Банд ерою.

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог україн­ського національного руху. Народився в Галичині у родині свяще­ника. З 1927 член Української військової організації (УВО). З 1929 зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. В 1939 з початком війни був визволений. В лютому’ 1940 Бандера зі своїми однодумцями створює Револю­ційний Провід ОУН, а в 1941 на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революцій­но-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинсь- ким.

З цього моменту починається одночасне існування двох укра­їнських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН Б — ре­волюційна, а§о бандерівська, та ОУ^-М — мельниківська. Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну й ту ж мету — незалежність України, проте шляхи її досягнення суттєво відрізнялися Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у ви­рішенні українського питання, то доиадивдирі Баядери вважа­ли, що українська держава може бути встановлена лише внаслі­док національної революції, в ході якої розраховувати можна ли­ше “на власні сили українського народу, відкинувши загалом орі­єнтацію на чужі сшці”. у цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною, Проте з наближенням нападу Гіт- лера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використа­ти §сі фаідори, які, на думку бандерівського проводу, могли спри­яти становленню української державності. За допомогою німець ­кого військового командування ОУН-Б сформувала ‘Легіон укра­їнських націоналістів”, який складався з двох підрозділів — “Нах- тішіь” і “Роланд”. Чисельїуст^легіору була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частину для охорони і каральних акцій на окупованій території Бандера

ж вбачав у цих ядро майбутньої національної армії та засіб по­ширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася у стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відо­мий історик О. Субтельний: “кожна сторона прагнула викорис­тати щдіУ У своїх владщіх, часто протилежних цілях”.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б пе­рейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на “Нахтігаль” та збройні групи бо- йовиків. бандерівцціровели у будщрсу “Профіти” Українські на­ціональні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Отецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно- визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківсь­кому і Львівському університетах. З 1932 — активний член ОУН, кілька разів ув’язнений польською владою. Брав участь у підго­товці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції "Революційна ОУН”, організатор Акта ЗО червня 1941 у Львові, голова утвореного внасл_шідок цього Українського держав­ного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944. Від 1945 — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В 1968 обра­ний членом Проводу ОУН. Автор книги “ЗО червня 1941” (1967). Помер у Мюнхені.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, оче­видно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку ртор- гнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1^41 р. “фронтом'литов­ських активістів” §ез погодження з німіцщи віднрв.лення Литов­ської держави. І нарешті, по-третє, у ^гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-виз­вольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхід­ність обмежещї української державності. Гггдер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одно­го боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для ма­невру, дщ аргщзних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.

Реакція Берліна на відновлення української державності бу­ла швидкою і різкою. Вустами заступника держсекретаря Кундта лідерам ОУН-Б фуго заявлено: “Фюрер — єдиний, хто керує бо­ротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянсь­

ких територій”. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. £рім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незаба­ром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про від­новлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській ^’язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерів­ців. Вже 6 липня 194,1 р. А. Медьні|к надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкрес­лювалася вірнопіддана позиція ОУН-М: “Ми, старі борці за сво­боду 1918—1921 рр., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонам# Європи іщ* тщч-о- пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське'збройне формування”. І хоча німці погодилися створити див]зію СС, що складддася з україн­ців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мель- никівців була помічена третім рейхом і вони отримали певну сво­боду дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо у Києві, ОУН-М організовував місцеве самоврядування допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 р. було уморено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки фор­мування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили'планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися реп­ресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Отже, незважаючи на те,^гщо і ОУН-Б і ОУН-М ставили пе­ред собою одну й ту ж мету — незалежність України, щляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо радикально настроєні бан­дерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі станов­лення української державності, то помірковані мельниківці ро­били ставку на поступове, “повзуче” встановлення власного кон­тролю на українських землях та відновлення національної дер­жави. Мельниківці в основному розраховували на значну допо­могу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що гро­мадянські структури, створені’ОУН-М, по^тущтео перетворили­ся на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром пе­рейшов Д° репресій проти обох відгалужень ОУН.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) до­сить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало “білих плям”. Ще у серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе

головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продов­жувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне форму­вання української міліції.

Боровець Тарас (псевдонім Бульба; 1908—1981) — діяч україн­ського повстанського руху часів Другої світову віуїни. В'язень фа­шистського концтабору Заксєнгаузен. В еміграції організував Укра­їнську Національну Гвардію, видавав часопис "Меч і Воля” (1951— і953/ Автор спогадів “Армія без держави, слава і трагедія україн­ського повстанського руху".

формування називалося “Поліська Січ” і діядр на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували .2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спро­бували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони пе­рейшли ДО партизанської бороди. Незабаром “Црліську Січ” було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, щсу ставив перед собою X. Бульба. Бо­ровець, Він вважав, що “революційна армія... повинна еволюці­онувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції”.

Після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити віднов­лення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла у підпілля. “Українські націоналісти, — підкреслював сво­го часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого влас­ного народу... Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставленню може щвидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Укра­їнської держави й без відповідних гасел. Усяке насильство вик­личе опір...”

Становлення оунівського партизанського руху почалося в се­редині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав українсь­кої поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а нев­довзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повс­танська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907—1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні “Карпатської Січі" Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У 1941 фактич­но командував батальйоном Нахтігаль", потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надз­вичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 став Головним командиром УПА.

В липні 1944 обраний головою Генерального Секретаріату й го­ловним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області країни Червоної армії ще кільку років керував партизан­ською боротьбою УПА проти радянського режиму Загинув у бою піді Львовом.

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх'утвбрили незалежне партизанське з’єд­нання під назвою “Українська Народна Революційна Армія” (УН- РА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та нім­ців аж до кінця 1943 р. (на. той чад Т. Бульба-Борорець був заа­рештований німцями і кинутий до концентраційного табору Зак­сенгаузен).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Во­линь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля), Четверте формування, УЇІА- Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними' які під­тверджуються українськими еміграційними джерелами, чисель­ність УПА в момент найбільшрір піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 рр.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні відомі історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об’єктами партизанських дій УПА були німці т£ їхні союзники, формування Армії Крайової та поль­ське населення; радянські партизанські загони, а згодом і під­розділи Червоної армії.

Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв поста­нову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія організації: “Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил”. На етапі становлення основними завданнями повстансь­ких загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німця­ми відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом 1. Перегійняка здійснила напад на містечко Воло- дщлиредь Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розг­ромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спец­відділів СА генерала В, Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння у німецького командуванню Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п’ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки у

момент найбільшого загострення протистояння (липень—вере­сень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втратив- ши майже 7ри тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

Активізація_,дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише у німецького, а й у радянського команду­вання, оскільки повстанці ставали"“третьою силою”, шо намага­лася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашис­тами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не ви­пустити ситуацію у західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії у район Ковеля та Любомлр було перекинуто 2 тис. радянс^их партизанів, але, втративши у протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як “третя сила” свідчить статисти­ка: лише у жовтні—ли^тдпаді }943 р, вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені у роки війни воювати ще й на тре­тьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масо­ві вбивства українців Холмщини та Піддяшшя, здійснені польсь­кою Армією Краровою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи “прору­бати польський коридор” від Перемишля до Львова,, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію “Бу­ря”. Осцов„цою її метою було взяти під кощроль землі, втрачені

1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943— 1944 рр. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання мит­рополита А. Шсптицькріо успіху не мдда. Ца Во ині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.

Центральна ідея, #ку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: “Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу...” Ріст лав УПА, поповнення загонів людьми різццх національностей |а політич- цщ: поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду іде­ології та політики ОУН-Б. Тому у серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголо­сив курс на боротьбу .проти “московсько-бщьшо.§ицького та ні­мецького ярма, за побудову Української самостійної соборної дер­жави”, а й виробив соціально-економічну та політичну платфор-

ми організації. В основу програмних положень щодо соціально- економічної сфери були покладені принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту най­менш забезпечених верств населення" Суттєвим зрушенням у по­літичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху ца^іи одрряти про- декларовані свобода друку, слова, думки’ віри,'світогляду, рів­ність всіх громадян України, незалежно від національної прина­лежності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

• Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцен­трувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціону­вати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б непо­далік від Самбора у^гГаличині 11 липня 1944 р. були скликані збори, в яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають “тимчасовим українським парламентом”, інші — “координаційним воєнно-політичним центром”. Харак­терно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних з^сад. Зокрема, в щрт підкреслювалося, що цереводоційні мето­ди боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що де­мократія є устроєвим принципом представництва.

З наближенням лінії фронту до районів підконтрольних УПА, її керівництвр спочат{су вирішило зайняти позиці^ невтручання у протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікуван­ня слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні

1944 р. мщ невеликою частинок^УЦД, що перебувала у горах, на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союз­ницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказувалося в одцій з інструкцій головного шт^бу вермахту: “3 огляду на... не­надійність, не¹ може бути й мови про якісь спільні'^Рдії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німець­кого вермахту”. І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мал$ зату^аід'їий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня

1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Дон­басу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан, і підрозділів Червоної армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української дер­жавності .'Потрапивши у вир радянсько-німецького протистоян­ня, вона активно намагалася відіграти роль “третьої сили”, що представлю х? обстоює інтереси українського народу. Така по­зиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німець­ких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Євро­пі, не підтримувала жодцд з держав, вона змушена бущ дотриму­ватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збережен­ня і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слуш­ного моменту для вирішального удару.

Визволення України

*

Сталінградська битва (17 липня 1942 р—2 лютого 1943 р.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашист­ських військ, стала не тіі ьки податком кррінногр першому в Дру­гій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого у ході Сталінградської битви контрнасту­пу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошилов- градської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті про­довжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено знач­ну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції “Зірка” ра­дянські війська оволодіди Харковом,. Дроте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціа­тиву Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Хар­кова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизо­ваних дивізій (“Мертва гщюва”, “Адольф Гітлер”, “Рей^”‘т$ ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобіліза­цію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва ра рурській дузі, що почалася 5 липня 1943 р„ тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. сол­датів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх вої­нів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточ­но була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (ко­мандуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили До­нецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійш­

ли дд .Мелітополя. Війська Воронезькою фронту (М,- Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмель- ницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жов­тневої революції. пдл^гшити фррсувздня Дніпра, передба­чалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість була втрачена, Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх, У відповідь на це Сталін сказав: “Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійсню­вати прорив з наявного плацдарму”. раступ було розпочато, і н£ світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Бук- рина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера ста- фідізувати лінію фронту, створити неприступний “Східнийивал” і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної" армії. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мі­рою було зумовлене працею трудівників тилу, заверщ£нрям пе­ребудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздат­ності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 194? P- більцщ частина з них почала випускати дродукцію. Облад­нання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Но­восибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйби- шівська та інші області РСФСР. Воно становило майже полови­ну всіх потужностей, введе„них у дію у східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Достатньо назвати роботи академіка Н, Доброхото- ва, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків ко­лективом інституту електрозварювання під. керівництвом Є, Па- тона тощо.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпо­чала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене пере­могою^ січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на держав­ний кордон з Румунією.

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопіч­на надія частини національно-патріотичних сил на те, що çtbo- рені у складі вермахту українські збройні формування надрі змо­жуть трансформуватися у повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у лцпні 1944 р. дивізії СС “Галичина” під Бродами.

Історія її створення та діяльності тривалий час була білою плямою української історії. Характерно, що неоднозначні оцін­ки дивізії СС “Галичина” мали місце ще до ЇЇ утвореная. Загнав­ши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розро­било проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жор­сткій критиці з §оку ОУН Бандери. Бандерівці ввая^зли створен­ня СС “Галичина” недоцільним і шкідливим, оскільки, по-пер­ше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної укра- ïHçbKoï молрді від участі у русі опору, фактично перетворювало її у гарматне м’ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських “Бю- летнях”, “твориться не українська національна, а німецька коло­ніальна частина” (командування дивізії та мова спілкування ма­ли бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербу­вання у дивізію лище галицьщіх добровольців, що .вело до пев­ного протиставлення “галичан” і “українців” та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формрання дивізії давало підставу радянській про- раганді j-оворити не лише рро ецфпрацю укращського національ­ного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху третім рейхом. Виходячи з цих міркрань ОУН-Б категорично заявила, що ' українська кров' може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах українськії армії”¹.

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Цен­трального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке команду­вання звернулося з пропозицією про створення української диві­зії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодили­ся сприяти, цьому „процесові. Концентровано суть їхніх поглядів висловив митрополитА. Шептицький: “Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії”,

Формрання дивізії розпочалося в квітні 1943 р. У своїх ла­вах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став га­лицький дев. У жовтні 1943 р, її було реорганізовано і "перейме­новано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі від­правлено. на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. І хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада

1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС (Ук-

'Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк—Львів, 1993. — С. 358—359.

раїнська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянсь­ких військ у Чехословаччині, Югославії, Abçtpiï, рднак так І не стала омріяним зародком' української національної армії. За пат­ріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров’ю.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня

1945 р, між CfÇP і Чехословаччиною підписано угоду про возз’єд­нання Закарпаття з Українською PCP. 8 травня 1945 р. капітулю­вала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відда­ності борців з окупантами, плідні^ співпраці фронту і тилу. Вій­на зумовила кардинальні зрушення у суспільному"житті України.

З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов’яза­ні з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупан­тів, руйнаціями. З іншого — з війною пов’язані завоювання Укра­їною авторитету на міжнародній арені, зрортання. свідомості та віри у'свої сили народу, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

7

'^її

РОЗДІЛ

15 Повоєнна відбудова і розвиток УКРАЇНИ

в 1945 — середині 50-х років

Повоєнні адміністративно-територіальні зміни

Наприкінці війни процес об’єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Пи- тання_про пороєцні кордони, гостро cjano вже під час завершаль­них операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остатрчні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися у процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала у міжнародному юридичному визнанні фак- > ту включення протягом 1939—1945 pp. західних областей Украї­ни до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального пи­тання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На пе­ребіг подій значний відбиток наклали небажання західних дер­жав зміцнення позицій ÇPCP; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 p.; намагання Сталіна шляхом пев­них територіальних поступок підтримати прорадянські сили у Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завіЦди йшла у руслі міжнародної політику СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територі­ального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, iyq була укладена 9 ве­ресня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні україн­ські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемків- щини, де прожувало мацже 800 тис. українців, передавалися Поль­щі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами

людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено" договір щодо радянсько-польського державного кор­дону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамсь­кої конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Лідскви: серпневий договір фуссував на окремих ділянках сім- надцятикілометрове (район Немирів—Ялувка) і навіть тридцяти- кілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення вщ “лінії Керзона”.

Остаточно процес польсько-українського розмежування за­вершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін при­кордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслі­док цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Крис- тоно_гподя (пізщціе перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устри- ків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України, Ситуація ускладнюва­лася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід’єм­ну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав органі­зовувати у Закарпатті свою адміністрацію .з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населен­ня, з’являються фомадські представницькі органи — народні комітети. ^ основі їхньої діяльності був народний рух за возз’єд- нгцшя з єдинокровними братами укращцчми, який активно сти­мулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намага­лася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що від­бувся в Мукачево, ухвалив маніфест про вдзз’єднання Закар­патської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обста­вин чехословацька адміністрація змушена була залишити За­карпаття, а в червні 194$ р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під. час підписання радянсько- румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїдьїцину, т<?бто юридично зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р.

А 1

Під чає повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво попов­нила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км², де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього напри­кінці 1945 р.'територія України становила понад 580 тис, км²,'.

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що роз­горнувся на міжнародній арені у середині 40-х років, мав щя України такі наслідки: по-перше, остатфчне визначення кордо­нів республіки, їхнє .юридичне визнання світовим співтоварист­вом; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об’єднання українських земель у складі одні­єї держави; по-ч?тверте, майже повне заверцщшя. формування державної території (останнім актом цього процесу етало вклю­чення у 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

Зовнішньополітична діяльність УРСР

Ще 27 січня 1944 р. у Москві одбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних комісарів СРСР щодо розширення прав союз­них республік у сфері міжнародних відносин. 28 січня — 1 лю­того 1944 р. тривала' X сесія верховної Ради СРСР, якрцрийняда закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загаль­носоюзного на союзно-республіканський.

4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республі­ку. Вийшовши після тривалої перерци на міжнародну арену, Укра­їна невдовзі стає одним із засновників і перших членів Організа­ції Об’єднаних Націй. ,

Зумовлено було це кількома факторами. За роки війни зрос­ли міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витри­мала" осровний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий вне­сок у боротьбі проти фашистської експансії. Проте, як свідчать 'факти, не це було головною причиною відновлення прав зов­нішнього представництва республіки. ;

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ рес­публіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існу­вання української держави та ЇЇ суверенітету. Мета цієї акції, — заспокоїти громадську думку і мобілізувати сили українського народу на. завершення війни та відбудову; фактична нейтраліза­ція підтримки національно-визвольних сил, які боролися за від­родження незалежної, української держави; стимулювання,, роз­колу української діаспори в західних державах.

\

Перемога у війці, Що наближалась, ставила на порядок ден­ний вирішення територіальних проблем. За цих умов, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальної надбанням СРСР характеру не анексій, а “возз’єднань”, сталін­ське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб’єктів цих “возз’єднань” — Білоруську та Українську PCP, чиї етнічні Території певний час перебували у складі Прльщі, Руму­нії, ^ехословаччини. Сам же СРСР, до якого фактично приєдну­валися ці “возз’єднані” території, відходив ніби на другий план. Крім того, розширення прав союзних республік у сфері міжна­родних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР

¹ на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбар- тон-Оксі (США), де обговорювалися проекти майбутньої Орга­нізації Об’єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік — членамij- засновницями цієї організації. Ця пропозиція була дипломатич­но відхилена і лише після наполегливого тиску і певних посту­пок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов’язалися підтримати пропозицію Радянсь­кого уряду щодо прийняття Української PCP та Білоруської PCP у члени ООН. Отже, боротьба за голоси, а значить і вплив в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Фран- ' циско на установчу конференцію ООН і активно включилася у роботу. Д. Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Ста­туту — “Ц*ЛІ ^та прищдипи” міжнаррдної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровсь- кий, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а 1948—

1949 pp. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У лип­ні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угор­щиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 p., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтри­муючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 p., яка забезпечувала привілейоване становище у .цьому регіоні не- дунайських держав — США, Англії та Франції. •

Навіть у розпалі “холодної війни” Україна виявила певну дип­ломатичну активність. Саме у цей період представники УРСР увій­шли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася

верша Українська республіканська конференція прихильників ми­ру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломаді у 50-х роках працювали у 16 міжна­родних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватися чи не погоджуватися з дум- ко_ю західник істориків про те, щд функції українського Мініс­терства закордонних справ були'у цей період чисто “церемоні­альними, декоративними та символічними”, але слід визнати: оскільки Україна не була самостійного державою, то не могла мати незалежної зовнішцьої полїгики.На всій її міжнароднійді- яльності лежить печать чіткої лімітованості, Наркомат закордон­них справ республіки створювався як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних за­мірів керівництва СРСР.

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від по­зицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, д$ домінує моропол^я .центру на зовнішню політику. Договори, у яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і кор­донів України з Польщею і Чехословаччиною 1945 р., підписува­ли представники союзного Наркомату закордонних справ і це вже при наявності Наркому закордонних справ республіки.

Україні формально було'надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними мі­сіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої дер­жавності республіки робили це право нездійсненним щ практи­ці. Тому пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилися без відповіді.

Отже, основними причинам^ відновлення зовнішнього пред­ставництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати українсь­кий народ на завершення війни і відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, як] боролися за відродження неза­лежної української держави; розколоти українську діаспору в за­хідних державах, а з іншого — бажання створити зручний і без­відмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньопо­літичних планів керівництва СРСР, Хоча в основі відновлення Зовнішнього представництва УРСР лежада певна децентраліза­ція і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною пос­тупкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократиза­ції режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зовнішній політиці. Цд було парадоксальне “послаблення для посилення”. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для по­дальшої розбудови української державності.

Особливості процесу відбудови народного господарства України

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особли­во активізувалася у повоєнний час. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізняли її від західних країн,

Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків, на­несених війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промисло­вих підприємств. В Україні залишився неущкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Іта­лії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших кра­їнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1^45 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже 1946 р. до- сяг 90% від рівня 1937 р.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голо­дом 1946—1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—

1947 рр. дедалі більше набрала рис справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні пла­ни хлібозаготівель, .що мали постійну тенденцію до збільшенню (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тварин­ництва за кордон; у цей час посилилося кримінальне пересліду­вання “розкрадачів хліба”, які згідно зі статею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як “вороги народу”.

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятрати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання_першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: “Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони гра­ють на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витрати­ли наші державні запаси”. Мінімальну допомогу продовольст­вом Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катас- тро.фу, У 16 східних, а також ізмаїльській та Чернівецькій облас­тях республіки 1946 р. померло майже 282 тис., а 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочралися трудові ресурси, треба було поповню­вати капіталовкладення у сільське господарство. Негативно впли­нув голод і на моральний стан суспільства, що поста^іщо Украї­ну у ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не

сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх по­зицій у Європі, США після Другої світової війни проголосили “план Маршалла”. Американською програмою фінансової допо­моги було охоплено 16 захщноєвропещьких держав, яким було асигновано 1948—1952 рр. 13,3 млрд. дол. З ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Півден­но-Східної Європи відмовилися від участі у “плані Маршалла”.

Україна, як частина СРСР, і західні держави обрали суттєво. відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова, здійснювалася у такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв’язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, ре­конструкція і технічне переозброєння важкої індустрії, то у ра­дянській економіці послідовність фаз була іншою, Ставка роби­лася насамперед ра відновлення роботи важкої промисловості — основи воєнно-промислового комплексу,‘на економію ха нако­пичення фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарст­ва, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюз­ного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капітадістичне"“програмуван- ня”, але воно мало лише рекомендаційний, але не обов’язковий, як у СРСР, характер.

Економіка України на відміну від західних країн у повоєнний час відбудорувалася" і добудовувалася не^гяк самостійний, замкну­тий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної еко­номічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносо­юзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, незважаючи на бурхдив.ий розвиток українсь­кої промисловості, вона вже не зможе повернути собі місце одно­осібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли • за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.

Важливим фактором відбудовчих процесів в Україні була ко­мандна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілі- зовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко переки­дати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбу­дові чи побудові необхідного об’єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася у широкомасштабних мобілізаційно-пропа/аддистсь-» ких заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р соціалістичним змаганням за дострокове виконання п’ятирічного.плану та підвищення продуктивності пра­ці" було охоплено 80% робітників і службовців України, то нап­рикінці 1948 р. — вже 90%.

Характерною рисою стратегії радянського керівництва у про­цесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку

народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок не адщйі експлуатації сільського господарства. В 1946— 1950 рр. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієн­тованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів та розви­ток сільського господарства.

Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принци­пам (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило вико­нати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисло­вості у сировині, вирішити проблему постачання міст продовольс­твом, виростити достатню кількість сільськогосподарської про­дукції для експорту в ісраїни 0(ідної Європи. Намагаючись ви­конати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кам­панія у справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1^46 р.); прямі репресії — депортації до Сибіру “осіб, які злісно ухиляють­ся від трудової діяльності у сільському господарстві” (з 1948 р.); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарсь­кого виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950 р,).

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усьо­го народу, народне господарство України за короткий строк булд відбудоване. У роки першої повоєнної П’ятирічки відновили ро­боту 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, по­чали функціонувати реконструйовані металургійні заводи “Азов- стащ”, “Залоріжстадь”, Краматорський, Єнакієвський. Крім то­го, промисловий потенціал республіки попорнився низкдю но­вих підприємств. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 рр. збільшився у 4,4 раза і переви­щив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки у наступній, п’ятій п’яти­річці (1951—1955'рр.)¹. У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, у Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 р., 1951 р. його перевищено на 31%, у Франції — 1948 р., а в Італії — 1950 р.

До кінця четвертої п’ятирічку питома вага вироблених в Укра­їні найважливіших видів продукції промисловості у загальносо­юзному обеязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прока­ту -+■ 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-х роках'республіка знову

'Дип.'. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з істо­рії України. — К., 1993. — С. 244.

стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (від­повідно — 91%).

Отже, відбудова народного господарства України суттєво від­різняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нане­сені Війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а за­хідні країни активно використовували асигнування, що надава­лися США відповідно до “плану Маршалла”. Характерними ри­сами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної систему, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

Рівень життя та побут населення

Демографічний розвиток України в цовоєнни# період характеризується скороченням трудових ресурсів, (на терито­рії республіки під час окупаційного режиму було знищено май­же 3,9 млн. мирних жителів; вивезено понад 2,2 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, § 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулася); .загальним^ втрата­ми, пов’язаними з війною, у роки'якої загинув кожен шостий житель України.

Закінчення війни дало поштовх значним міграціям населен­ня. Основними формами цих міграцій були демобілізація (увіль­нення військовослужбовців із збройних сил), реевакуація (по­вернення населення у місцевість, звідки воно було вивезене у зв’язку із загрозою воєнних дій), репатріація (повернення на бать­ківщину військовополонених і цивільних осіб, що опинилися за межами свреї країни внаслідок війни), депортація (примусове ви­селення з’’’місця проживання осіб, які визнані соціально небез­печними). Значний відбиток на демографічному розвитку Укра­їни залишили процес входження до складу СРСР західноукраїн­ських земель та голод 1946—1947 рр. Через демографічні зміни 40-х рокір населення республіки у 1951 р. становило 37,2 млн. осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р.

У повоєнний період соціальна політика радянського керів­ництва була надзвичайно суперечливою: з одного боку, було вве­дено 8-годиуний робочий день, відмінено обов’язкові понаду­рочні роботи, відновлено чергові та додаткові відпустки, з іншр- го — саме 1946 р. починається повернення до вольових методів керівництва промисловістю (прийнято декілька постанов, які зак­ріплювали робітників на підприємствах, необгрунтовано в де­

кілька разів збільшували норми виробітку). У j 946 р. почався широкомасштабний наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом “боротьби з порушеннями колгоспного статуту”, офіційна влада забирала у селян землю у колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худо­бу, обкладала індивідуальні селянські господарства високими гро­шовими та натуральними податками. Врешті-решт справа дійш­ла до того, що 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийнял.а таємщій Указ “Про виселення з Української PCP осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському госпо­дарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Цей документ мав серйозні наслідки. У 1948—1950 рр. на його цідставі зборами к^лгрсг^ншув було оголошені) 12 тис. “громад­ських вироків”, жертвам яких загрожувала депортація до Сибіру та інших віддалених місць СРСР.

Незважаючи на посилення тиску на село, продовольча проб­лема у повоєнні роки залишалася гострою. Лише у грудні 1947 р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну карток на продовольчі та промислові товари та пере­хід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас із скасуванням карткової систе­ми було проведено грошову р^форуу, що мада на меті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці урядові дії мали неоднозначні нас­лідки. Зокрема, скасрання карткової системи було, безумовно, явщцем позитивним, свідченням певної стабілізації народного господарства. Проте щсля 1947 р. заробітна длата більшої части­ни населення, що підвищилася лише наполовину, суттєво відс­тавала від нових державних цін, які майже втричі перевищували довоєнний рівень. Внаслідок цього склалася парадоксальна си­туація; повоєнні прилавки ломилися від делікатесів (ікра, риба, м’ясопродукти тощо), але ні черг, ні особливого попиту на ці товари не було.

Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і гро­шова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства; здій­снила переоцінку трудових заощаджень нас^л^на в ощадкасах на пільгових умовах (до 3 тис, крб. обмін грошових знаків здійс­нювався 1:1); знецінила грошові накопичення спекулянтів. З іншо­го боку, грошова реформа боляче вдарила по селянству, яке збе­рігало /роті, головним чином, вдома і було змушене здійснюва­ти обмін у розрахунку 1:10.

Надзвичайно гострою у повоєнний період рул^ситлрв.а проб­лема. Під час війни було зруйновано тисячі населених пунктів, знищено понад 4Q млн, м² житла — 50% довоєнного фонду Це змушувало мільйони людей тривалий час жити у напівзруйно-

ваних будинках, бараках, напівпідвальних приміщеннях, зем­лянках.

Цегативно вцливали на життєвий рівень наседення такі при­таманні командній еког^міці риси, як деформований та упо­вільнений розвиток лєукої та харчової промисловості, непро­порційно низька частка заробітної плати робітників і службов­ців у національному доході, нееквівалентний обмін між містом і селом (ціни на продукцію сільського господарства свідомо за­нижувалися).

Отже, у повоєнний період склад населення України форму­вався під активним впливом мііраційних процесів (демобіліза­ція, реевакуація, репатріація, депортація). У цей час радянське керівництво, зробивши ставку на пріоритетний розвиток важкої промисловості, фактично законсервувало низький рівень життя трудящих.

Радянізація західних областей України

Процес відбудови у “возз’єднаних” районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це §уло зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промис­ловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливос­тями менталітету західних українців, які неоднозначно сприйма­ли соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з про­цесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала у тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову “возз’єд­наних” земель, toôtq, як зазначає історик Q. Субт^льн^й, “при­вести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками”. З цією метою у Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колек­тивізація, культурна революція, утвердження вл^ди органів дик­татури пролетаріату, JSci" ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнсь­кого регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, суперечливий і неоднозначний. Пройшла до­корінна модернізація економічного "потенціалу регіону. У роки четвертої п’ятирічки у західних областях України була здійснена суттєва реконструкція старих заводів і фабрик. Відбудовані та споруджені пднад 2,5 тис. великих і середніх промислових підп­риємств. Обсяг" валової продукції промисловості протягом 1946— 1950 рр. зріс у 3,2 раза.

. *

Процес індустріалізації у “возз’єднаних” землях мав свої особ­ливості.

■ По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств Украї­ни, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповід­но 8,1 і 16,8%).

По-друге, суттєві якісні зміни у традиційних галузях західно­українських областей. Якщо Р^ніще бісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непере- робному або напівпереробному вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперо­вої, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінахи, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).

По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в ДзмІїїлвсякій обласді та ін.

По-четверте, відкриття у західноукраїнському регіоні знач­них родовищ корисних копалин: 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газо­ві родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне зна­чення. У 1948 р. завершено будівншде£> найпотужнішого у.ті ча­си в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава — Ки­їв, а 1951 р. західноукраїнський газ почала Отримувати Москва.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнсь­ких земель супроводжувався і негативними факторами. Скроєна за сталінською моделлю"індустрія краю переймала й успадковува­ла традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся, у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого тех­нологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація вимагала значної кількості освіче­них кваліфікованих робітників. Тому велика у?ага під час перет­ворень у західноукраїнських землях приділялася питанням осві­ти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі по­чаткової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойорувахи симпатц західних українців, а й створювати пере­думови для появи нового покоління західноукраїнської інтелі­генції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У І950—1951 навчальному році у школах західник областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєн­ний період. Початковою освітою було охопдено всіх дітей шкіль­ного віку, кількість учнів у 5—Юкласах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів —

у 1,5 раза більше, ніж 1940 р. Кількість студещів за цей час збіль­шилася майже у 10 разів. Однак зростання освітнього рівня суп­роводжувалося активною русифікацією: 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України релдся переважно російською моврю.

Особливістю політичного життя у західному регіоні було фор­мальне представництво у владних структурах місцевого насе­лення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і мог­ло певною мірою активно впливати на розвиток подір лише ца рівні села або району. Населення Західної України настороже­но ставилося до комуністичної партії і тому 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це глибоко закономірно, що у номенклатурі обко­мів партії Західної України, у чиїх руках фактично зосереджува­лася вся повнота влади у регіоні, місцеві працівники становили тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися у сіль­ському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. бу­ло відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів,