17 Україна на порозі кризи:

" НАРОСТАННЯ застійних явищ

(1965—1985 рр.)

Соціально-економічний розвиток УРСР

У період “хрущовської відлиги” в процесі реформування (іособливо реформ, спрямованих на децентралізацію) тоталітарну систему в СРСР булр на якц0с|> час виведену з рівноваги, Одцак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її знищення, а навіть для збереження окремих вда­лих ліберальних хрущовських проривів.

Після усуще^ня Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом — “стабілізація”, яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, проводячи одразу жорсткий консервативний курс, бу­ло неможливо, адже система втратила два важливих стимули роз­витку економіки: зі смерую Стадна — дграх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі, і зокрема, Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, форму­вання своєї команди, повного оволодіння партійним і держав­ним апаратом. Усі ці факхрри спочатку й зумовили спадкоєм­ність реформаційного пошуку, розпочатого Хрущовим, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно- адміністративну систему.

Ще 1962 р. газета “Правда” опублікувала статтю професора Є. Лібермана “План, прибуток і премія”, написану на оснорі ана­лізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського рад- наргоспу. Під час дискусії, розгорнутої навколо пропозицій вче­ного, поступово викристалізувалася модель нового механізму гос­подарювання. Саме вона і стала стрижнем проголошеної у верес­ні 1965 р. на Пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть но­вих підходів полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв’язків між підприємствами; вста­

новленні економічно обгрунтованих цін; матеріальному стщлу- люванні трудових колективів залежно від результатів їхньої пра­ці; оціцці діяльності підприємств такими “капіталістичними” по­казниками, як рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалася у січні 1966 р, У цей період на нові м§тоди планувурня та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%.

І хоча економісти називають восьму п’ятирічку “золотою”, стверджуючи, що “перірд 1966—1970 рр. був найкращим за останні ЗО років”, а історики вказують на “тимчасове прискорення роз­витку господарства”, викликане реформою 1965 р.” та “поліп­шення показників виробництва в цей час”, все ж ці твердження потребують певної корекції при аналізі розвитку народного гос­подарства УРСР. За офіційною сдатистикою, середньорічні тем­пи приросту головних показників економічного розвитку Украї­ни в період 1966—1970 рр. порівняно з 1961—1966 рр. не зроста­ють, а, навпаки, знижуються:

Показники	1961-1965	1966- 1970
Валовий суспільний продукт	6,9	6,7
Вироблений'національний доход	7,0	6,7
Вся продукція промисловості	8,8	8,4
Капітальні вкладення	5,2	6,8
Продуктивність суспільної праці	6,4	6Д

Орке, зростають тільщі капщльні вкладення, що на тлі зни­ження‘продуктивності праці свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління господарством. Наведені дані значною мірою підтверджують висновок про те, що реформа швидше роз­ладнала старий господарський механізм, ніж створила новий.

Оснрвне протиріччя реформи 1965 р. полягає у намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові еко­номічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Це проти­річчя значною мірою відбивало співвідношення сил у вищих еше­лонах .рлади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною — Косигіна.

Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після про­голошення реформи, призвело до створення 40 союзних мініс­терств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСр. %що посилення нейтралістських начал органічно сприй­малося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм, суттю якого було збереження всієї влади у руках держа­ви. Через це, як зазначають дослідники, “реформа перетворилася насамперед на «дедіенні розмови про реформу”, а в процесі реалі­зації’ вона була вихолощена і на початку 70-х років згорнута!

Несприйняття ринкового регулювання, різке посилення ди­рективного планування і силового" управління наприкінці 60-х років значною мірою були зумовлені бурхливими подіями “Празь­кої весни” 1968 р., ящ змусили замислитися лідерів системи над своїм майбутнім. Саме тоді у політичній лексиці з’являється тер­мін “стабілізація”. Надалі, незважаючи на зміну лідерів, коли­вання в політиці, переміщення акцентів у програмах і лозунгах, етатична (тобто та, яка передбачає активне втручання держави в економічне і політичне життя, суспільств?) мрдель соціалізму в СРСР зберігалася, періодично трансформуючись та пристосову­ючись до нових умов. '

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорсткд-крмандний і безумовно-директивний — змінився іншим, узгоджувально-бю- рократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри гос­подарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних сходинках управління). Логіка розвитку командно-адмі­ністративної системи диктувала необхідність позбавлятися на всіх рівнях від претендуючих на культ перших керівників, замінюючи їх кадрами середніх можливостей, готовими у всьому підкоряти­ся апарату самої системи.

Наростаюча бюрократизація економіщі, фактичне збережен­ня авторитаризму в політиці, поява нового культу — “культу сі­рості” в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але говорити про “застій” в економіці достат­ніх підстав немає. Від 1965 до 1985 р. всі основні показники еко­номічного розвитку республіки зростають. Правда, інколи дуже мізерно, як, наприклад, валова продукція сільського господарст­ва, що зростала лише на 0,5% щорічно в 1981—1985 рр., але тен­денція до просування вперед ще діяла. У цей час Україна збері­гає за собою роль однієї з найважливіших падивно-енергетич- них, металургійних та машинобудівних баз країни. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в %): добуток вугілля — 27,5, залізної руди — 51,3, виробництво сталі — 36,3, доменного та сталепла­вильного обладнання — 52,1, магістральних тепловозів — 95,1, цукру піску — 52,4,

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управ­ління з центру, знижували його ефективність. Господарський ме- хщізм командно-адміністративної системи раз по р?з почав про­буксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли у 60-ті роки у світі розгорнулася науково-технічна революція. Тоді “у науко­во-технічній галузі почалося те саме відставання, заради подо- лдоня якого свого часу обрали адміністрування як метод управ­ління. Фарс історії був саме у цьому: створена для швидкого" по­

долання технічної відсталості система сама ж стала причиною зростаючого'відриву країни від високорозвинутих держав”¹. Якщо в США 1985 р. діяло майже 1,5 млн. електронно-обчислювальних машин (і ще понад 17 млн. персональних ЕОМ), то в СРСР — лиціе дердька десятків тисяч.

Командно-адміністративна система не змогла пристосува­тися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з інши­ми факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку. Середньорічний при­ріст валового суспільного продукту в Україні у 1961—1965 рр. становив 6,9%, 1966-1970 рр. - 6,7,1971-1975 рр. - 5,6,1976— 1980 рр. — 3,4, 1981—1985 рр. — 3,5%? Тільки за 15 років (від

1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Різко знизилася ефективність гос­подарювання. У 1960—1985 рр. капіталовкладення у сільське гос­подарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції — лише в 1,6.

Крім зазначених вище причин, дія яких реформувала й упо­вільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися не­гативні наслідки щізки важливих довгострокових тендецдф:

1. Несприятлива демографічна ситуація — а) зниження при­росту населення, кількість якого у республіці в 70-х роках зрос­тала темпами у 2 рази, а у 80-х роках — у 4 рази нижчими, ніж у 60-х роках; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста" (в’ 1961—1986 рр. міське населенщ зросло з 20,6 млн. до 33,7 млн. осіб, або на 63,6%, сільське насе­лення цього періоду зменшилося на 23%); в) динаміка вікового складу розвивалась по лінії постаріння населення України (якщо у 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельнрсті зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. — вже 1:2).

2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці. Якщо 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що одержали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки, становило 1:7,2, 1956 р. — 1:4,4, то 1988 р. — 1:3,5. Отже, захисна функція зуробітцої іраіи переважала над стимулюючою, що не сприяло активізації людсь­кого фактора на виробництві.

3. Криза організації праці, тобто нездатність існуючої систе­му забезпечити ефективне, раціональне використщіія лірдських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Незважаючи на те, що з питання НТР було прийнято 40 (!) постанов ЦК КПРС, а в 1976— 1980 рр. — майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства: енергетична, продовольча, меліоративна тощо, кар­динальних позитивних зрушень не відбулося.

‘Див.^-. Попов Г. Блеск и нищета административной системы. — М., 1980. - С. 195-196.

4. Висока інтенсивність, використання матеріальних, люд­ських та фінансових ресурсів України у межах загальносоюз­ного господарського комплексу. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з твердження^ американського економіста Хол- ланда Хантера, який констатує, що “вилучення поточного до­ходу України й використання його в інших регіонах СРСР ста­новить основну рису економічної історії України”, можна та­кож брати під сумнів обгрунтованість розрахунків британсь­кого вченого Пітера Вайлза, відповідно до яких Україна регу­лярно вносила до радянського бюджету на 10% більше, ніж отримувала з нього. Водночас цілком очевидно, що у даний період постійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР на Схід та зростання питомої ваги воєнних витрат ви- маґади перекачування з України значної частину фінансових, матеріальних та людських ресурсів. Районам Сибіру і Далеко­го Сходу, де створювалися нові промислові гіганти, 480 підп­риємств республіки поставили майже 900 найменувань машин, обладнання, різних виробів та матеріалів. Українські будівель­ники зводили один з найбільших наведених пунктів на Схід­ній ділянці БАМу — Ургал. Проте було б необ’єктивно ствер­джувати, що Україна тільки робила внески до загальносоюзної скарбниці, нічого звідти не беручи, адже лише гігантську дом­ну № 9 у Кривому Розі споруджували представники 35,націй і народностей Радянського Союзу, до її будівництва було залу­чено значну кількість підприємств різних республік. Тому до­ти, поки не будуть опубліковані дані про баланс республікан­ських надходжень і видатків у межах союзного бюджету, істо­рики, економісти та політики займатимуть діаметрально про­тилежні позиції.

Уповільнююча прогрес дія згаданих негативних довгостроко­вих тенденцій у народному господарстві була притаманна всім республікам Радянського Союзу. Проте Україна, крім цього, ма­ла й особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці:

1 Деформована структура розміщення продуктивних сил. Ця структура склалася фактично ще у повоєнні п’ятирічки, коли на підставі аналізу наявних¹ природних ресурсів союзним центром було вирішено’ зробити акцент на першочерговий розвиток у ре- публіці таких галузей, як вугільна промисловість, чорна металур­гія, важке та електротехнічне машинобудування. У 60—80-х роках ді галузі отримри новий імпульс, відбувся інтенсивний процес прирощення потужностей, що ще більше посилило деформова- ність економіки України. Ніякими аргументами не можна вип­равдати те, їцо в республіці, на яку припадало 2,6% території Радянського Союзу, у цей час було побудовано і будувалося

надалі майже 40% атомних енергоблоків. До речі, частина з них

. І ’

- і ' ¹ * * < '< ‘ , . _г . . і. * Соціально-економічний розвиток УРСР 461

‘(Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) мали пра­цювати не на Україну, а виробляти електроенергію для євро­пейських країн РЕВ.

Внаслідок незбрансованого розвитку господарства респуб­ліки частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у за­гальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник становить 50—60% і більше. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення низки екологічних, демографічних та соціальних проблем.

2. Катастрофой^,екоздгічна ситуація. Церекоси у розміщен­ні продуктивних сил стали причиною різкого зростання тех­ногенного навантаження на природу, що у 6—7 разів переви­щувало загальносоюзний рівень. У цей час щорічно промис­ловими об’єктами в £Тмосф£ру та водний басейн, вижидалося понад 10 млн. тонн шкідливих речовин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Ступінь розораності території України сягає 57%, в трму числі у степовій зоні 73%. Розора- .ність безпосередньо сільськогосподарських угідь становила 8.0% проти 25% у США і 48% у Франції. Це спричинило активізацію ерозійних процесів, через що Україна щороку втрачала до 600 млн. тонн родючих ірунтів.

Катастрофіщгі екологічні процеси посидиди гостроту демог­рафічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці, становила в Україні 53%. У складній екологічній ситуації опини­лося населення міст, адже, наприклад, третину території Львова з^ймалу промислові підприємства, у Чернівцях вироблялося май­же три чверті промислової продукції області. Цей перелік еколо­гічних негараздів України можна продовжувати.

3. Значна зношеність основних виробничих фондів. Рівень їхньої спрацьованості у промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% 1985 р. Характерно, що основні виррбничі фрнди Украї­ни зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підприємств була вищою, А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала 1986 р. остан­нє, 15 місце у Радянському Союзі.

4. Хронічне відставання за принциповими економічними по­казниками. За період від 1960 р. до 1985 р. Україну за тем.пами зростання загального обсягу продукції промисловості міцно займала 13 місце в СРСР. Не кращим був і стан сільського господарства — республіка за темпами збільшення валової про­дукції 1960 р. займала 11 місце, а 1985 р. перемістилася на 13. З огляду на це, очевидно, закономірним є той факт, що і за тем­пами зростання виробленого національного доходу за період

1980—1986 рр. Україна займала те саме 13-те місце у Радянсько­му Союзі. Трохи кращими були показники реальних доходів на душу населення, відповідно до яких республіка 1980 р. поділяла 12—14 місця, а 1985 р. — 5—6. Проте й тут виникали серйозні проблеми і диспропорції, уявлення про які дає таблиця:

Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках (1970 — 100%)

	1980	1985	1986
СРСР	146	162	167
РСФСР	151	168	173
Українська РСР	141	161	165
Білоруська РСР	153	173	178

З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпа­ки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неу­хильно втрачала динздгіку свого розвитку.

Кризові явища в економіці негативно відбивалися на вирі­шенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері склалася су­перечлива ситуація. Від 1965 р. до 1985 р. національний доход УРСР зріс з 38,2 млрд. ,крб. до 96,6 млрд. крб., тобто більш ніж у

2.5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєво­го рівня народу, адже 4/5 національного доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За вказане двадцятиріччя у 1,85 раза збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо 19§5 р, у республіці .на ЩО сімей припадало 21 телевізор, 8 холо­дильників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зросли — відповідно 92, 88, 65.

Водночас у соціальній сфері України намітилися і поглиби­лися негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев’ятій п’ятирічці в Україні вони становили .20%, у де­сятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на дууіу населення. Так, 1982 р. кошик звичай­них щотижневих закупок, для оплати якого у Вашингтоні пот­рібно було працювати 18 годин, у Києві коштував майже 53 го­дини праці, це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 уісце в світі.

3. Загострення житлової проблеми.' В Україні кількість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п’ятирічки у п’ятирічку змен­шувалася: у восьмій їх налічувалося 8,9 мдн. осіб, в дев’ятій —

8.6 млн., в десятій — 7,8 млн., в одинадцятій — 7,7 млн. осіб.

За 1981—1985 рр. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало по­над 2 млн. сімей, які потребували поліпшення жртлових умов.

4. Зниження рівня охорони здоров’я. У цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. насе­лення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто м|щке на 67%, кідькість лікарняних ліжок — на третину. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у про­цесі підготовки лікарів, наростаюче зменшендя частки щідатщв на охорону здоров’я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші причини зумо­вили те, що за період 1970—1985 рр. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 раза.

Отже, для соціально-економічного розвитку України в пері­од від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорційність, зату­хання, тенденція до стагнэдш, Кризові, явища дедаді_більше пог­либлювалися під впливом особливостей функціонування"госпо- дарства республіки (станом в екології, деформованою структу­рою розміщення продуктивних сил та ін.).

Суспільно-політичне життя: “стабілізація” і закритість

Якщо у галузі економіки принаймні декларувалися деякі ре­форми, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намага­лося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з влад­ними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного'¹ харареру органів народного самоуп­равління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на “стабілізацію”, а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внут­рішні справи Чехорлова^чщш 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представ­ництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. . З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократи, невпинно зростала кількість народних ооранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обра­но 650 депутатів (1958 р. — 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибору проходили безальтернативно, на основі завчасно підго­товлених списків.

Створені у такий спосіб органи державної влади республіки^ виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не м$*\о ли. Достатньо сказати, місцеві ради відали підприємствами-^* які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва;

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, у зурна- < цій значної частини законодавчих функцій виконавчою владою; '• Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500тис;,"' осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 рр. кіль» ¹ кість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств*-: і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний / щиконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших*” підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні’ » господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суреречили один одному, к? дради змоги працюва­ти господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих,^; і міжрегіональних, суспільних протиріч. - ^; •

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами пркликані були не управляти країною, а “створити “демократичний фа­сад” народовладдя”. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу “неформальних” орга­нізацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, іго 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зрос­ла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Фактичне перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому­ністичну партію України у брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. ІІІе- ' лест (1963—1972 рр.) — автономізаційну, В- Щербицький (1972—

1989 рр.) — нейтралістську, тобто орієнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протис­тояння “харківського” і “дніпропетровського” політичних кла­нів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. виздав повну перелогу харків’ян: перщим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особ­ливо створення раднаргоспів, виношував плани республікансь-¹ кого госпрозрахунку, більціої незалежності республіканський' структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади¹ Л. Брежнєва і особливо після “Празької весни” 1968 р., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення у будь-якій формі і сфері, а¹ тим більше у пар­тійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви

на засіданні Політбюро 'ЦК КПРС типу; “Українська {хартійна організація не цідтримає це рішення” дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелест, як влучно підмітив один з відомих пуб- .. л.іцистів, “тихо без шелесту” усувається зі своєї посади. Фор­мальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який ; сказав П. Шелесту: “Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вж$ майже 10 років, напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид •• усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися”. Звинувачений в ліберальному ставленні до націоналістичних рроявів, у цохуранні економічно­му місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. ліде- . ром комуністів республіки став В, Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.

Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партій­ний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здо­бутті вищої освіти брар участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної іє­рархії. У1955 — перший секретар Дніпропетровського обкому пар­тії, в 1957 — член президії і секретар ЦК Компартії Українил 8 ,» 1961-1963 і 1965-1972 V голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 - , перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно- державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості респуб­лік центру, орієнтації економіки УРСР на, союзний народногоспо­дарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.

“Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазначає В. Вруб- левський, помічник Щербицького, — не перепліталося, але росли вони з одного грунту: були земляками. Рідними для них стали і Днгпродзерщнськ, і Днфропе ровськ.,. На цьому грунті міцні­ло відчуття земляцтва, а пізніше — і єдиного клану”. В 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши остан­ніх своїх противників на головних посадах. На XXV з’їзді КПУ із _г десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 р., залишило­ся у новообраному складі лише п’ять, а з п’яти кандидатів "у чле­ни Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основ­ній меті — “стабілізації”. Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербцрькоро, який сімнадцять ро­ків очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмін­но був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політ­бюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишут]? об’єк­тивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості ЩУІІТИЧ-

них лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися пог­ляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на¹ Л. Брежнєва.

“Команда” Щербицького не зуміла дати своєчасного кри­тичного аналізу ситуації у республіці, не змогла зупинити нарос- - Тщочізк негативний тенденцій. Здачною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централі­зація і регламентацій, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соці­ально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилю­вався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

У брежцєвськрй період інтенсивно йде процес здиттд функ­цій партійного і державного апарату, підміни держави та й орга­нів партією. Ще П. Шелест наголошував: “Партійний орган зо­бов’язаний керувати^рвсіма ділянками господарського і культур­ного будівництва”. За В. Щербицького зазна^ені_пррцеси отри­мують новий імпульс, посилюється “зрощення” партійних і дер­жавних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцещх Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу місь­ких і районних виборних партійних органів УРСР 1985 р. стано­вили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підпри­ємств, працівники радянських установ і т.п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більще посилювала монополію КПРС на владу. Якщо у перші роки радянської влади партій­ний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управ­ління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаці­ями. /іогцибленню улх процесів сприяло те, що комуністи ста­новили значний відсоток керівного складу суспільних організа­цій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була харак­терною і для розвитку інших громадських організацій.

О^осивціи себе у Конституції 1977 р. “ядром політичної системи суспільства”, КПРС намагалася домінувати у кожній лан­ці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обра­но характерний для командно-адміністративної системи екстен­сивний шлях — кількісне зростання партійних лцв. За період від 1964 р. до 1985 р. КПУ виросла'майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев’ятий робітник у республіці і кожен дварадцяхий .громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток від-

мов становив 0,3—0,4% і був праідично найнижчим за всю істо­рію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативний тенденцій у розвитку сам,ої партії. Курс на “стабільність” практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на

XXVI з’їзді республіканської партійної організації 1981 р., по­над 68% були об_ран_і до складу даного керівного органу вдруге, втретє, а ЗО осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з

1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мадо, безумовно, рехатив- ні наслідки. Старіло партійне керівництво, і як не’парадоксаль- но, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років, 3 ргляду на ,це закономір­но, що в апарату політичної влади в цей період сформувався від­повідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку у цей час відді­ляє від основної маси комуністів глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закри­того характеру, наростає відчуження партії від народу, посилю­ється ідеологічний диктат. Проголошений курс “стабілізації” не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заваж^ідчи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиб­лення кризових явищ.

Духовний розвиток суспільства: ідеологічний

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республі­ки. Hq перший погляд, кількісні показники свідчили про благо­получний розвиток. Наприклад, у галузі освіти:"якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис., а вищу — 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно — 924 тис. та 148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей пері­од падав авторитет освіти та освіченості, знижувався “попит” на знання. До того ж освіта стала об’єктом форсованої руси­фікації: якщо в 1960—1961 навчальному році школи з українсь­кою мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970—1971 — 60,4%, в 1976—1977 — 57,8%, А російською мовою навчалися від­повідно — 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, Здавалось би, мав вселяти надію; загальна кількість науковців

К V ■■ • ... >т".

республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р; їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керів­ництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глущкова (кі­бернетика), Л. Ландау (ядер"на фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійн] явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більще поглиблювалися "Академія "наук УРОР поступово по­чинає втрачати свою колишню роль мозкового центру; нароста­ючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні роз­робки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідео­логічний диктат зумовив посилення в українському суспільст­вознавстві кон’юнктурщини, необ’єктивності, замовчування. •;

Однак, незважаючи на тиск, удей складний церіод залиша­лися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі “офі­ційних поглядів” підходили до вирішення наукових проблем (іс­торики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, фі­лософ П. Кощгін). і І

Не набагато кращою була ситуація у галузі літератури та мис­тецтва. Ніби у коштовну раму, ця сфера була вставлена у жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що, в них не вписувалося, піддавалося забороні, та гонінням. Та все ж у цей „період було створенр чимало талановитих творів, які "одер­жали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара “Со­бор”, “Циклон”, М. Стельмаха “Дума про тебе”, “Чотири бро­ди”, поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори Ц. Загре- бельногр, К), Мушкети$а, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми “Бі­лий птах з чорною ознакою” (режисер Ю. Іллєнко), “В бій ідуть тільки “старики” та “Ати-бати йшли солдати” (Л. Биков), “Ваві­лон XX” (І. Миколайчук) та ін.; у музиці — опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. 3>іліпеф<а, п]£ні П. І^айбороди, О. Бі- лаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний дик­тат у досовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період “маланчуківщини”. В, Маланчук зробив кар’єру як теоретик і бо­рець з українським націоналізмом. Ще перебуваючина посаді го­ловного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націона­лізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твер­дження йшли у розріз із офіційною доктрино^, якої дотримувався ЦК ЮТУ, — про остаточне торжество інтернаціоналізму в респуб­ліці Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на поса­ду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар’єри. Проте у Кремлі

т

енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку > і Суслов.Тому не дивно, що "після усунення 1972 р. П, Шелеста, за Підтримки Москви, В. Маланчукстає секретарем ЦК КПУ, голов­ним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, ^особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного дуктату. Заз- ' нають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бер­дник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.

■ Ситуація у духовній сфері цогірціувала9Я й тим, ідо у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республі­ки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На прак- ' тиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами вибу­валися обшуку, арешти, суди.

Отже, ситуація у духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на “стабілізацію” по­силював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак ли-

фе гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства,

1

\ *; .

Дисидентський рух

Бурхливе, суперечливе, динамічне “хрущовське” десятиріччя підштовхнуло об’єктивно визрівши# процес оновлення суспіль­ної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках в радянському суспільстві виникає но­ва форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реаль­ну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній адатії, дегуманізації культури, безду­ховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окре­мих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у твер­де Переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух складався з трьох, основних течій:

1. Правозахисне, або демократичне диуїдентство, репрезен­товане у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми одно­думцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Гру­пою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод, щодо прав людини, які були дідписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. Її очолив письменник М. Руден- ко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’янен- ко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона під­тримувала зв’язок з московськими правозахисниками А. Сахаро- Вим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі іішроке ко­ло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Деклараці­єю прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду'ха^насильницького .насаджування русифікації, до­магатися безпосереднього контакту України з іншими країнами,

акредитації в республіці представників закордонної преси, віль­ного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх право- захисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна помір­кованість УГГ, ні легалщн форми роботи, ні міжнародна'гро­мадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримад^ терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було' емігрувати.

2. Релігійне дасвдентство, що мало на меті боротьбу за фак­тичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за вцщовлецня українських греко- католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представни­ками цієї ТЄЧ.ЇЇ були Г. Цінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3, Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуд­жувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифі­кацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню сіущпрацю у боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І, Дзюба, С. Караванський, В. Мо­роз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського наррду, тобто орга­нічне залучення до сфери'своєї діяльності національного факто­ра. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів по­лягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фак­тично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єд­нань), ні цілісної загальної дрограмр. Ідеологічний спектр диси­дентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марк­систської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністич­ної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франків­ську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Го­ринь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Марти- ненко та ін. “За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повин­ні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вий­шло навпаки: арешти і руди 1965—1966 рр. вперше цо^азади всім, “скільки нас є” і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу”.

Численні арешти вищи кали протести. 4 вересня 1965 р. бу­ло влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кі­нотеатрі “Україна”. У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стуе, В. Чорновіл та ін.

Стус Василь Семенович (1938-1985) — поет, один із найяск­равіших представників руху"шістдесятників". Народився в с. Рах- нівка Гаусинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відроджен­ня. В 1972 засуджується на ув'язнення. З 1979 — учасник Гель- сінського руху, за що у 1980 знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 перепохований з табірного цвинт^я на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого ув’язнення у 1985 Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому.

У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів yPQP В. ІЦербидького з протестом проти арешті в j до якого додав на­писану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу “Ін­тернаціоналізм чи русифікація?”. Проте це не зупинило репре­сій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися по/іітичрі проце­си. Такі дії офіційних властей "зумовили публікацію"з'а кордоном

1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналіс­том В. Чорноволом “Лихо з розуму” (“Портрети двадцяти “зло­чинців”). “Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як рбвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні ко^ституції'та комуністичної ідеології”, — зазнача­лося у передмові до цієї книжки, В. Чорновола було засуджено на три. роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брєж^ва, О. Косигін#, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мі­рою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій про­ти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

“Можливо, голо^ций із аренцх винаходів ерохи з&стою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. ДІейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диферен­ційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість “одно- думства”, зовсім не потрібно було вдаватися до масового теро­ру”¹, Цей механізм в Україні ніколи протягом усього бре^снєвсь- кого періоду не працював на холостих оборотах. Проте 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хви­ля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та ЗО його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Сві'тличний, В. Чорновіл,

І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін.'Свою роль у цих драматич­