2Див.-. XX съезд кгхсс и его исторические реальности. — м,, 1991. - с. 115.

звернувся до працівників сільського господарства СРСР із зак­ликом про розширення посівів кукурудзи. В кулуарах пленуму неодноразово повторювали його слова, які не потрапили до офі­ційної доповіді: “...кукурудзу потрібно впрова^джувати, не зупи­няючись перед примусом, подібно тому, як у XVIII сторіччі у Росії впроваджували картоплю”.

У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні майже 2,2 млн. га. Згідно з рішенням лютневого (1955 р.) Пленуму ЦК КПУ плану­валося уже в 1955 р. засіяти цією культурою п&над 5 млн. ііа. Партійне керівництво республіки у численних промовах підтри­мувало рішення пленуму. Кукурудзяна кампанія набирала обер­тів. На березневому (1958 р.) Пленумі ЦК КПУ його перший секретар M.Ç. Підгррний ^ідзначив: “ЇЦи приділяємо особливу увагу кукурудзі, і причини цього усім зрозумілі”.

У 1961 р. колгоспи та радгоспи республіки “за порадою това­риша Хрущова” виділили 3 млн. га кращих земель під посівй кукурудзи. Однак одержаний результат був абсолютно непро­порційний затраченим зусиллям і ресурсам. Кукурудзяна над- програма не тільки не вирішила зернову проблему (після нев­рожаю 1963 р. зерно навіть почали імпортувати з Канади та США),

а. й знову продемонструвала українському селянству, що коман­дно-адміністративна система, 9К, і ^в сталінські часи, була єдиним реальним хазяїном на іхній землі.

Третім грандіозним хрущовським проектом стала надпрогра- ма у тваринництві. Її суть, за словами Хрущова, полягала у тому, що(? “у найближчі ро]си щіздогнати США щодо виробництва м’яса, масла і молока на душу населення”. Ця програма була висунута навесні 1957 p., а вже в січні наступного року нарада передовиків сільського господарства УРСР, намагаючись іти в ногу з керів­ництвом, зробила оптимістичний висновок: “...є всі можливості рже в 1958 р. випередити Америку щодо виробництва молока і масла на душу населення”.

Для України ця “гонка за лідером”, яка вимотувала сили, енергію та ресурси, закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва у республіці 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.

Фактично кожна з розглянутих надпрограм тією чи іншою мірою зазнала краху, хоча в кожній з них, враховуючи їхнє цільо­ве спрямування, було немало корисного та реалістичного. Нез­дійсненними їх робили, як правило, грандіозні масштаби, во­люнтаристські методи, форсовані темпи, тобто вади, які є харак­терними для функціонування командно-адміністративної систе­ми. Участь України у здійсненні хрущовських надпрограм зумо­вила втрату ритмічного розвитку економіки республіки; нераціо­нальне використання значних матеріальних та дюдських ресур­сів; суттєвий підрив потенціалу народного господарства; закріп­лення пріоритетності екстенсивних форм господарювання.

Починаючи з 1958 р., у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо у період від 1950 до 1958 р. обсяг вагової Продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні.

Такий спад буї зумовлений низкою причин,

1. Певна децентралізація командної системи «е означала ні їі. знищення, ні її усунення від управління господарством. Вона у цей час ЩЄ зберігала свдї основні позиції, що призводило до по­силення адміністративного тиску на колгоспи, “урізання” при­садибних Ділянок та ін.

2. Надпрограми поглинали значну частину матеріальних та людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвит­ку сільського господарства.

3. Реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо, хви­леподібно, в режимі “вперед — стоп — назад”, несучи на собі значний вплив суб’єктивізму.

4. У 1958 р, було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зок­рема, колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. трактррів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму

4,2 млрд. крб.

Важливою для усього народного господарства була реформа управління. Суть її полягала у певній демократизації управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скороченні урравщнеькрго апарату, У лютому 1957 р. запроваджується нова система управління, що мала органічно поєднати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік,"країв, областей.

Стрибнем нрвої системи був териурріальний принцип упрщ- ління через ради народного господарства (раднаргоспи), що ство­рювалися в економічних адміністративних районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР —11. Під кон­троль раднаргоепів України було передано понад 10 тис. промис­лових підприємств, і наприкінцГі957 р. їм були підвладні 97% заводів республіки (1953 р. лише 34%). Реформування управлін­ня тільки-но почалося, а з трибуни липневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПУ М. Підгорний, намагаючись знову продемонструвати, що він іде з Хрущовим У ногу, оптцмісгично підводив підсумки: “здійснена реорганізація керівництва промисловістю і будівнице твом повністю себе виправдала”.

Безумовно, нова система управління мала позитивні наслід­ки: сприяла поліпшенню розроділу праці та її кооперації у межах економічного регіону; швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура; повніше використовувалися місцеві ре­сурси та ін, Крім цього, така система сприяла проведенню Укра-

їною, як і іншими республіками, чіткішої незалежної економіч­ної політики. Водночас нова система мала серйозні вади: несп­роможність забезпечити єдність технічної політики; гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження централізо­ваного планування та ін.

Ситуацію ре врятувало укруцненря 1962 р. раднаргоспів і ство­рення республіканських раднаргоспів та Вищої Рада народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльнос­ті командно-адміністративної системи знову набира? сили, У при­ватній розмові П. Шелест, який став 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву; "...ви в центрі створили неймо­вірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку — запитуй у Москви..,Дітям потрібен піонер­ський палац — без Кремля ані кроку... Доводиться переобладна­ти якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися...” >

Шелест Петро Юхимович (1908—199§) — партійний та держав­ний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металур­гійного інституту (19$5) працював на заводах Маріуполя і Харко­ва. З 1940 — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах Челябін­ська, Саратова. У 1948—1954 — директор заводів у Ленінграді та Києві, 3 1954 — на партійній роботі. У 1957—1962 — перший секретар Київського обкому, у 1968—1972 — перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966— 1972), За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Вод­ночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануван­ні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національ­но-культурного, мовного розвитку'українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльнос­ті, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги “Україна наша Радянська” за *недостатній інтернаціоналізм". Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.

Процес відновлення централізму дедалі збільшує оберти. Після чергової невдалі У вересні 1965 р. відновлено республіканські та загальносоюзні міністерства, а у жовтні цього ж року ліквідовано раднаргоспи.

Перебудова усієї системи управління на початку 50-х років була процесом об'єктивно необхідним. Однак ні наука, ні полі­тика, ні практика виявилися не підготовленими до здійснення такої перебудови. Це протиріччя між необхідністю реформуван­

ня і неготовністю до нього суспільства і зумовило суперечливий характер перебудови системи управління.

Переваги нової системи управліщія, в основі якої лежали раціональність, економність, ефективність, не змогли перехи­лити у свій бік шальку державних терезів. Ця система була при­речену, ще й тому, що територіальний рринцип управління, який базувався на децентралізації, даючи певний економічний ефект, одразу вступав у серйозне протиріччя з домінуючим принципом централізму.

Хрущовфкі реформи ре виправдали пов’язані з ними споді­вання, але закладена у них демократизація економічного життя сприяла вивільненню творчої енергії народу, що зумовило хоча і короткочасне, але різке підвищення ефективності радянської еко- ноищи у 50-хі роки. Створена у цей ще база сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951-1958 рр. прибут­ки середнюю робітника зросли на 230%. У 1957 р. було ліквідова­но практику державних позик, які забирали майже 10% заробітків трудящих і були прикованою формою додаткового оподаткування населення. Про зростання грошових доходів жителів України свід­чить той факт, що сума вкладів в ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд. крб. 1950 р. до майже 19,7 млрд. крб. 1960 р.

Було скорочено робочий день і запроваджено п’ятцденрцй робочий тиждень. Серйозні зміни відбувалися на селі. Поліп­шенню становища сприяли щомісячне авансування колгоспни­ків, ліквідація натуроплати, списання заборгованості з податку і Прставок за попередні роки. Саме у хрущовський період селяни нарешті одержали паспорти, яких фактично не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932 р.

Значних розмірів набуло і житлове будівництво. Так, якщ© 1918—1940 рр. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м² загальної (корисної) площі, то лише 1956—1965 рр. — понад 182 тис. м². Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн. осіб. У побут багатьох сімей увійшла нова техні­ка — телевізори, магнітофони, пральні машини та інша, що якіс­но змінило уяву населення про життєві стандартіґ.

Контраст з "періодом сталінського правління був разючим, хоча життєвий рівень радянських людей, як і раніше,- суттєво відставав від західного. До того ж наприкінці 50-х — на початку 60-х років дедалі більше проявлялися негащрні наслідки непро­думаного реформаційного експериментування. Дефіцит товарів, 30-відсоткове підвищення роздрібних цін на м’ясо та масло, за- мороження зароб ітцої_плати, відмова від обіцяного зниження при­буткового податку тощо — все свідчило про надто низький рівень життя населення.

Отже, у середині 50-х років гостро стала проблема необхід­ності глибоких якісних змін у господарстві. Пріоритетною лан­

кою у процесі реформування було обрано сільське господарство.

• Його різке піднесення було зумовлене посиленням матеріальйЬї Зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві, створен­ням умов для розвитку особистого селянського господарства, гіб-

• ліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського ви­робництва. Спад, що розпочався 1958 р., був зумовлений поси­ленням адміністративного тиску на колгоспи/непослідовністю реформаційного курсу, поглинанням значної частини матеріаль­них та людських ресурсів хрущовськими “надпрограмами”, при­мусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.

Така ж"суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільстві стати по­ліпшення умов праці, збільшення доходів населення, зростання ■^оітлового будівництва, цідвищення рів.ня життя. Проте 'напри­кінці 50-х років, коли реформаційний процес іточав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з’являються негативні тен­денції та явища — дефіцит необхідних товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

„ ' *, , ’ ¹ . 'і ! і¹ * ¹'

Духовне житрч в Україні: основні тенденції та характерні риси

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася бороть­бою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим спів­відношенням реформаторських та консервативних сил. Істори­ки вказують на хвилепрдібний, непослідовний характер цього процесу.''Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літе­ратури.

Духовне життя в Україні в період хруїцовської "відлиги” визна­чали складні й неоднозначні процеси."

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформуван­ня у галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з’їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був; по­кликаний вирішити одне головне завдання — подолати відірва­ність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки ра­дянської владо велике реформування народної освіти, але вод­ночас, як зазиває італійський історик Д. Боффа, “перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих країнах”. Для реалізації освітньої реформи були за­лучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив нд загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи л^жав принцип поєднання загальноосвіт­нього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ^! ця перебудова мала серйозні недоліки. Відомий педагог-новатор

В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня серед­ньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практично­му здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на ви­сокий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та зайчних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950—1951 навчаль­ного року до 1960—1961 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш ніж в II разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних —¹174 тис., а на вечірніх — 44 тис. Суттєве погіршення якісного складу студецтір фудд зумовлене необхідністю для кож­ного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов’язко­вий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускнийв вузів та середніх спеціальних закладів значно відс­тавала вщ кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні На ви­щий іцабель, aje навіть погіршила освітянські якісні показники.

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм ДІїяМ мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного доміну­ванню у сфері національних, відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом Національного нівелювання і знеосіблення, інструментом русифікації українського шкільниц­тва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня .1958 р. у “Правді” було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося: “...єдино пра­вильним розв’язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української PCP)

. 'про обов’язкове і рівноправне вивчення і української, і російсь­кої мов у всіх школах УРСР”.

' Проте було обрано інший шлях. Тому у 60-х роках в облас­них центрах і в Києві українські школи становили 28%, росій­ські — 72%, в іщиих містам відповідно — 16% і 84%,

3. Певне розширення меж творчої культурної та наукової ді­яльності. Цьому процесові сприяли пом’якшення цензури, реа-

454 Україна в умовах десталінізації (1956—1964 рр.)

/

білітація відомих діячів культури: письменників В. Антоненка- Давидовича, М. Годованця. 0. Ковіньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; ви­міна низки партійних постанов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулювала поя­ва суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: “Прапор”, “Український історичний журнал”, “Радянське літе­ратурознавство”, “Всесвіт”, “Знання та праця” та ін. Розширен­ню культурної та наукової діяльності сприяло посилення кон­тактів української інтелігенції із зарубіжними куддоурдими та на­уковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з’їздах та конференціях. У 1958 р. в Україні побрала 61 зарубіжна делегація по лінії Українського товариства культурного зв’язку із зарубіжними країнами; 326 за­рубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію.

4. Пробудження громадської активності й національне від­родження. На початку 60-х рокщ у Києві своєрідним осередком духовного життя став" клуб творчої молоді “Супутник”, який бу­ло засновано 1959 р. студентами театрального інституту та кон­серваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л, Танюк, активними його членами — І. Дра^, ОД. Вінгранорсь- кий, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники форму­валися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. Зокрема, під впливом київського клубу було створено клуб твор­чої молоді “Пролісок” уЛьвові, президентом якого став М. Ко- сів, У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського поета Б. Чичибабіна-Полухі- на. 1 хоча ці невеличкі об’єднання спочатку були лише ледь по­мітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їхня діяль­ність стала важливим фактором пробудження громадської актив­ності, своєрідним симптомом нової спроби національного від­родження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури української мови. Її учасники порушили кдопр- тання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення укра­їнської мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Вихід на літературний та суспільний обрії плеяди твор­чої молоді. Це було нове покоління українських письменни­ків, художників — В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Кос­тенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, Ці Заливаха, А. Горська та. ін. Почщіаючи з ломки стереотипів та пошуку нових форм самовиразу в мистецтві, вони поступово усві­домили необхідність докорінного оновлення на засадах загаль­нолюдських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ іуд офіційних настанов, консерватори перейшли у нас­туп. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів по­чатку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 роках ’з діячами літератури та і^істецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців' здійсню­ється моральний і політичний тиск.

6. Адміністративне утвердженню атеїзму під час антирелігій­ної кампанії 50—60-х років. У 1954 р. ЦК КПРС приймає поста­нову “Про проведення науково-атеїстичної пропаганди”, у якій партійні органи зобов’язалися вести атеїстичну роботу, не обра­жаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністратив­но не втручатись у діяльність церкви' Проте наприкінці 5^-х ро­ків ці слова залишилися лише на папері, У цей час адміністру­вання йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто- густо і просто підміщиіо її. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р, в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки то­що. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові споруди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об’єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя у період “хрущовської відлиги” харак­теризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, по­ловинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утверджен­ня атеїзму, а з іншого — певне ослаблення хиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореаліза- ції, поява перших паростків громадського пробудження і націо­нального відродження; вихід на літературні та суспільні обрії твор­чої молоді.

і

РОЗДІЛ