348 Україна в складі срср (1922—1939 рр.)

Г. ^f * ,

і . _t

вило, намагаються виділити групу домінуючих чинників. Західні історики вважаюсь, що основними були національно-політичні фактори. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: “Москва пов'язала укра­їнське селянство з українським націоналізмом як загрозою імпер­ським. інтересам.,, Стз/іін, Каганович, ХІостищев та ін,ціі запла­нували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932— 1933 рр. засобом штучного голоду...” Його позицію підтримує Р. Конквест, 9тверджуючи, ідо “гсщод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, ад$ тому, що були українцями-селянами”.

Історики, які визнають основними причинами голоду дію на­ціонально-політичних чинників, постійно акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник Аден Безансон наголошу^: “Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору ""характер геноциду”. Цю ж думку проводить і американський історик українського поход? ження Д. Соловей, підкреслюючи, “що голод 1932—1933 рр, був планово підготовлений і здійснений”. Такий підхід є характер­ним для прдць і вітчизняних публіцистів.

Група російських, українських і західних істориків (В. Дани* лов, Н. Івницький, В. Марочко, Н. Верт та ін.) вважають, що основні причини голоду 1932—1933 рр. в Україні зумовлені дією соціально-економічних винників, насамперед “насильницькими хлібозаготівлями”, “поверненням до економічно необгрунтова­ної та політично скомпрометованої політики продрозкладки”. і

Однак найбільш обгрунтованою є позиція авторського колек­тиву монографії “Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки” (В. Даниг ленко, Г. Кдс&янов, С. Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли вис­новку, що “конкуруючі гіпотези треба об’єднати. Тоді факти, пов’язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину”¹. На необхідності синтетичного підходу до рирішення вказаної проблеми наголошує і В. Савельєв: “...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду”.

На жаль, досі не відома загальна кількість жертв катастро­фи 1932—1933 рр. в Україні. Історики лиціе наближаються до реальної іртаїистики смертності. Тільки 1933 p., заданими В, Цап- ліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників по­ки що немає єдності у визначенні фактичних демографічний втрат України від голодомору: Р. Конквест називає цифру 5 млщ,

Н. Верт — від 4 до 5 млн,, С, Кульчицький — 3,5 млн, осіб. ... < * і

'Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20—30-ті pp. - К., 1991. - С. 120.

Ж>'<- - '

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою^ якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час уратних 1921—1923 рр., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду у 1928 р.; “Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сіді>ське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прог­нали б таку владу, коли б вона привела сільське госцодар£тво до дегрдц^ї”. ЯК£Д° про деградацію сільського господарства не мож­на було' говорити до “великого перелому”, то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, — тим більше.

НАСЛІДКИ СУЦІЛЬНОЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здій^ снення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрногр сектора на додатку 30-х років, йо^о нещіин¹ ного вповзання у кризу. Про це переконливо свідчить статисти­ка: за період 1929” 1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 1Щ. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн, ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.).

У 1933 р, Сталін, намагаючись уникнути економічної катаст­рофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки, За таких уі^ов колгоспу посзупово почали виходити з кризи. Від України у державні засіки надійш­ло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р. — 496 млн» пудів. У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему»

Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийш­ло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграр­ному секторі були ще досить серйозними: 1913 р. на одного жи­теля України було вирощено 684 кг зерна, 1927 р. — 615 кг, а

1940 р. — 639 кг, Про що* свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від за­хідних країн. За даними І934—1938 рр., на одного жителя вироб­лялося в Австралії — 702 кг, у СІЛА — 719 кг, в Аргентині — 1233 кг, у Канаді — 1298 кг зерна» По-третє, виробництво зер­на в республіці у 20—30-х роках відставало від раціональної норми — 1000 кг на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аїрарного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збере­

женні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сіль­ське господарство мало дати необхідну кількість хліба для експорт ту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпе­чити промисловість необхідною КІЛЬКІСТЮ робочих рук і техніч­ною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійс­нений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ці­ною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втра­тою сел^іами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезор­ганізацією аграрного сектора.

Культурне будівництво в 20—30-х роках

Політика радянського керівництва в галузі культури офіцій­но була названа “культурною революцією”. У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему на­родної освіту; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки в інструмент ідеологіч­ного впливу на маси; використати наукові досягнення для соці­алістичного будівництва.

На жадь, набираюча силу тоталітарна держава не була заці­кавлена у справжньому докорінному перевороті у свідомості тру­дящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що фор­мувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталін­ського “великого ^триб^а” вимагала певного освітнього і куль­турного рівня від учасників цього процесу. Зазначеними факто­рами і зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер куль­турних перетворень у 20—30-х роках. Характерними рисами ду­ховного життя суспільства у цей час стали, з ОДЦ2ГО боку — но­ваторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких на­родних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, то­тальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Для подальшого розвитку духовного життя суспільства прин­ципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а_и в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову “Про бо­ротьбу з неписьменністю”, згідно З ЯїфЮ все на££ле.щш республі­ки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство “Геть неписьменність!”, яке ство­рювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). їхня мережа швидко розросталася. Якщо 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслі­док цього у 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого

населення у містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя ра­дянської влади в УРСР ліквідували с^ою неписьменність майже