XVIII ст. Стала володаркою значної частини України — на рубежі сторіч західноукраїнські землі займали територію 70 тис. Км2, де проживало 3,5 млн. Осіб, з яких 2,4 млн. Були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до сіуіаду Австрій­ської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних 'реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися у життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шля­хом посилення державної централізації та встановлення контро­лер правлячої династії за всіма сферам суспільного життя залучи­ти імперію до нових історичних процесів та не допустити її відс­тавання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: змі­ни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адмініст­рації держачого чинорника, було проведено перші статистичні 0Єр§р#си населення та земельних володінь, упорядковано сис­тему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відно­син, релігії та освіти.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський на­каз), у якому вимагала від помициків поводити себе з селянами “по-людськи”. Її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від ді­дичів та надано їм. пецні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину то­

що; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядуван­ня; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасрацвд кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це крі­пацтво було юридично оформлене.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері ре­лігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змі­нився статус священиків — вони стали державними службовця­ми; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цьо­го мав значний вплив на суспільне житгя імрерії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації не- католидьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протес­тантську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню орвіту; створили у містах і селах для широких мас населення цілу мере­жу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львів­ський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною МО.ВОЮ.

Після смерті Йосифа II (1890 р.) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, по­боюючись, що поглиблення реформ може призвести до рево­люційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, цієї доби значний вплив на соціально-економічний та політич­ний розвиток імперії Габсбургів маїщ такі загальноєвропейські процеси та явища, як загостренні суперечностей між європей­ськими країнами у зв’язку з поділами Польщі, промисловий пе­реворот в Англії, широкомасштабні та тривалі наполеонівські війни тощо.

Різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ призвели до того, що феодали розпочали поступове відновлен­ня втрачених позицій у аграрному секторі. Досить прогресив­ний закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прикріплення селянина до землі. Ця се­лянська “свобода на прив’язі” дала можливість поміщикам в нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурюван­ня, підкупу при підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян тощо) майже повністю відновити свої колишні права та привілеї. Наступ феодалів йшов по лінії захоплення селянських земель; збільшення повинностей селян,

насамперед панщини; посилення позаекономічною примусу. Умовою цих процесів став консервативний державний курс, а каталізатором — посилення конкуренції феодальних фільвар­ково-панщинних господарств Австрійської імперії з набираю­чим силу сільським господарством західних країн, яке перейш­ло на капіталістичні рейки.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило дег­радацію та" розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Зокрема,'як свід­чать проведені австрійськими властями переписи 1819—1820 рр., селяци віддадади продурздіи, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес прописую­чого дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Ло- ддмерії при зменшенні площі селянської землі кількість селян­ських господарств зросла лише між переписами 1819 р. і 1847— 1859 рр. на 53%. До середини XIX ст. в західноукраїнських зем­лях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї.

Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процві­тання фільварково-панщинних господарстр. Ці госпрдарства не

ВПИСуваЛИСЬ у НОВІ РИНКОВІ ВІДНОСИНИ, І Теж, ПОДІбнО 5ЄЛ5ЩС„Ь- ким, деградували та занепадали. Перебуваючи у безвихідному ста­новищі, поміщики у середині XIX ст. були змушені здати в орен­ду четверту частину своїх маєтків. За цих обставин певне поліп­шення культуру землеробства (застосування меліорації, поши­рення технічних культур, поява п’яти-шестипідьнух сівозмін то­що); зрушення у тваринництві (збільціеннятюголів’я худоби, по­ширення племінної та селекційної роботи тощо); ширше вико­ристання вільнонайманої праці, які відбувалися у незначній час­тині господарств великих землевласників лише відтіняли глибо­ку кризу в аграрній сфері.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільсь­кого господарства, а й промислового виробництва західноукра­їнських земель. Ситуація ускладнювалася і колоніальною полі­тикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировину й дешевої робочої сили. Ці' обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п’ять разів ниж­чим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Військові за­мовлення, „пов’яз,ачі з наполеонівськими війнами, дещо пожва­вили промисловий розвиток західноукраїнського краю — нап­рикінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже сто підприємств мануфактурного типу. Однак цей період тим-

часового піднесення вже наприкінці 20-х років змінився засто­єм. Галицькі та буковинські мануфактури у цей час не тільки не підтримуються державою, а навпаки, їхня діяльність блокуєть­ся і гальмується встановленням великдо податкір, позбавлен­ням пільг та державних субсидій, дискримінацією їхніх виробів на західноавстрійських ринках тощо. Лише у 30—40-х роках про­мисловість краю постууов і виходить з кризи — у цей час в за­хідноукраїнських землях активно функціонували мащке 250 ма­нуфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі во­дяну енергію. Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримувала переростання мануфактурної промисловості у фабричну', гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуата­ції селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною сваволею подоцциків зумовлюрали зростарщ соці­ального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянсь­ких мас. Ця реакція, як і в українських землях, підвладних Ро­сійській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спро- тиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщи­ків, відкритий збройний оцір, організація масових антифеодаль­них виступів тощо). Продовжуючи славні традиції 1810—1825 рр. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Схід- ^ ній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін.

Розгорїаннф селянського руху, Я£ і в Росії, значно^ мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), які разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортків- щині (1809 р.), Комарнівщині (1819—1822 рр.) та інших районах Східної Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812—1851 рр.), який 1843—1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично підмовилися від панщини, са­мочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу віль­ного користування ліса\ці та.расовирьками, ратували за відкрит­тя українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв’язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні “холерні бунти” прокотилися краєм 1831 р. Масові заворушення охопил_и селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої по­ловини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припини­лася лише після втручання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного щття в західноукраїнських землях. Специфіка на­ціонального відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основ­ними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітн# організація — “То­вариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично нас­троєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкіль­ництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. 3-пщ пера його учасників вийшли перші граматики українсь­кої мови — І. Могильницького (1822 p.), Й. Лозинського (1833 p.), Й. Левицького (1834 p.). £рін тогд, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою “Розвідка про руську мову” (1829 p.), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обгрунтову­вав її рівноправне місце серед інших слов’янських мов.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного жит­тя та національного руху в Галичині стає Львір. Саме тут вини­кає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”. Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811 — 1843 pp.), І. Вагилевич (1811— 1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 pp.), які активно вис­тупили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтиз­му, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та лі­тераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, чле­ни “Руської трійці” своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення жит* тя, традицій та історії власного народу. Із записниками в ру­ках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містеч­ках та селах Галичини, Буковщи та Закарпаття. .Наслідком цьо­го своєрідного “ходіння в народ” стали не тільки численні добір­ки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мо­вознавства, а й знання реального сучасного становища українсь­кого народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патрі­оти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові.

Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контакту­вали з польськими підпільниками, які готували антиурядовий вис­туп, але “Руська трійіщ” не пішла за революційними змовника­ми, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій ді­яльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збір­ник власних поезій та перекладів під назвою ‘‘Син Русі” (1833 р.), в якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднан­ня та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” стщ підготовлений до друку збірник “Зоря” (1834 р.), який міртцр народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іно­земного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспі­вування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливай­ка. Прозручав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї кни^кки. було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намага­лася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Дру­га, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католи_ць- кої церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти фор­ми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов’янської.

Для молодих авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львів­ської поліції: “Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність”. Проте навіть у цих несприятливих умовах чле­ни “Руської трійці” не припинили активної діяльності. Вони, ла­маючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних церковний промов латинською, пдльською чи німець­кою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релі­гійно-моральні проповіді українською мовою. “Трійчани” енер­гійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтри­мували повернення рідної мови у побут національної інтеліген­ції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів — “Читанку”, написаний живою розмовною українсь­кою мовою (термін “читанка” належить самому М. Шаіцкевичу).

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дніс­тровая”. І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно мен­шою силою, ніж у “Зорі”, лише 200 екземплярів цієї збірки пот­рапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за фор­мою, і за змістом. Він_ написаний живою народною модою, фо­нетичним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це виді­ляло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близь­

кою і зрозумілою широким народний верствам. Зміст “Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї: визнання єдності укра­їнського народу, розділеного кордонами різних держав, та зак­лик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та услав^едня народних ватажків — борців за соцщьне та наці­ональне визволення; пропаганда ідей власної державності та до- літичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки пев­ного мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

Адалізуючд причини заборони збірки, І. Франко зазначав: “Русалка Дністровая”, хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь рево­люційним”. Це був рішучий виступ проти традиційних політич­них і соціальних авторитеті?.

“Русалка Дністровая” стала підсумком ідейних шукань та сво­єрідним піком діяльності “Руської трійці”. Незабаром це об'єд­нання розпадається. Переслідуваний світською і церковною вла- док? на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. пе­рейшов на пррпольські позиції І. Вагцлевич, який починає про­повідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї “Руської трійці” Я. Го- ловацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

Наприкінці і£ершої полчвини ХІ^С ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикаль­ного реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 р.), численні виступи буковинських іа закарпатських се­лян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка підні­малася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Нама­гаючись не допу£тиіи загортренця революційної кризи та праг­нучи відокремити селян від революційного табору, офіційна вла­да йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 р., тобто майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи фак­тично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залеж­ності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка пере­ходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими ко­ристувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянсь­ких земель. У руках поміщикщ на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасорищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На

практиці це означало, що юридично вільний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарс­тво у цей час і сплата викупу за ліквідацію феодальних повин- .. ностей. Щорічні селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Пока­зово, що навіть у рьому питанні виявлялд£я імперська дискримі­нація: галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж чесь­кий, і у п’ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування рохчинної {злади феодала, перетворення селяница на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяли пере­творенню селянства на самостійну політичну силу, започаткову­вало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Бу­ковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визво­лення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

- Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зу­мовила кардинальні зрушення не тід£ки_в адарній сфері Австрій­ської імперії. Під її потужним впливом'зазнала змін вся суспіль­на організація держави. Імператор Фердінанд змушений був дек­ларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конс­титуцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспіль­ною руху в західноукраїнських землях. Першими виявили актив­ність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Го­ловна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кор­донах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самос­тійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національ­ної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації укра­їнських патріотичних сил, і вже в травні 1 &4§ Р- У Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Яхимович Григорій (1792—1863) — церковний і громадсько-по­літичний діяч, учений-богослоа. Народився в с. Підбірці поблизу Львова. Богословську освіту здобув у Відні. З 1816 — священик. З 1819 — професор богослов’я у Львівському університеті (деякий час його ректор). У 1841—1848 — єпископ-помічник митрополита М. Левицького. Перший голова Головної Руської Ради, посол до віденського парламенту, де відстоював українські права, ставав на оборону української мови. З 1848 перемиський єпископ, з 1860 львівський митрополит. Автор численних проповідей та богослов­ських праць.

Це патріотичне об’єднання видало маніфест, у якому було сфор­мульовано політичну платформу організації:

— вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщи­ни є єдиній народом;

— підкреслювалося, що пращури українців мали свою дер­жавність, культуру, право, мову, були народом, який “рівнявся славі найзаможнішим народам Європи”;

— висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції — поль­ську та українську з окремими адміністраціями;

— ставилися питання про розширення сфери вжитку україн­ської мови, про зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні поса­ди тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”. Рішу­чі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сто­рони. Ползди на протирагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні ви­моги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою ді­яльність. Виявами ціф ^тивносуі були видання першої у Львові газети українською мовою — “Зорі Галицької” (1848—1852 рр.); скликання з’їзду діячів науки та культури — “Собор руських уче­них” (1848 р.); заснування культурно-освітнього товариства — “Галицько-Руська матиця” з метою видання книжок для народу (1848 р.); відкриття уЛьвові Народного дому з українською біб­ліотекою, музеєм і народним клубом (1848 р.); створення у Львів­ському університеті кафедри української мови (1849 р.).

У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрій­ському парламенті інтереси українців представляли 39 дфіутаф (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

.Наррффщі ї]ершої половини ХІХ ст. революційна хвиля, до­сягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції — консервативно-охо- ронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втра­чені позиції. В>££ в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, ко­ли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада вихо­дила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнських зе­мель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Суспільне життя у цей час функціонувало в режимі: “впе­ред — стоп — назад”. Реформи Марії-Терези та Йосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати у дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть уісаря-реформатора, події Великої Французької револю­ції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консерва­тивні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запану­вав у Австрійській державі, для західноукраїнських земель харак­теризується прступовим відновленням феодалам_и втрачених по­зицій у аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, галь­муванням промислового розвитку, перетворенням краю на коло­ніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією на­роду на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскравим та с^мобут^ім явищем.була діяльність громадсь­ко-культурного об’єднання “Руська трійця”. Члени цієї органі­зації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національно­го відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до куль- турщцького, робили перші спроби спрямувати вирішення наці­ональних проблем у політичну площину.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848—1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії — було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модерщз.аційні зруїнещя цозитивно відбилис^на жщі західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність на­селення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних за­воювань.

РОЗДІЛ

9 Україна у другій половині

XIX ст.

Модернізаційні процеси у Російській імперії та Україна

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, п.ережиддла глибоку .кризу, суть якої по­лягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відно­син провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості у цей час були занепад поміщицьких маєтків; поси­лення експлуатації селян; панування екстенсивних методів гос­подарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів т- стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у сус­пільстві; глухе бродіння у народі, що таїло у собі загрозу широ­комасштабного “селянського бунту”; посилення процесу відста­вання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргумен­ту відіїрала поразка Росії у Кримській війні (1853—1856 рр.), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подо­лали новітню техні}су та технології передових європейських дер­жав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію еконо­міки держави. Модернізація — це оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, перетворення відповіднр до сучас­них вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичайно важ­ливе не тільки для розуміння суспільних процесів XIX ст. в укра­їнських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Річ у тім, що ро-

*

сійська модель реформування ХІХ ст., повторюючи кальку пет- ровських реформ, значною мірою запрограмувала суспільні тран­сформації XX ст.

У світо_вій економіці відомі три типи модернізації:

1. Піонерська модернізація, яка притаманна лідерам світово­го технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладення знач­них коштії} у науково-технічні розробки. Де. дає здоогу ^трорити найефективніші економічні механізми, найраціональніші техно­логії, найпродуктивнішу техніку.

2. Органічна модернізація, яка практикується країнам^, що перебувають у друсодау ешедорі світового економічного прогре­су. Вона — наслідок природного розвитку капіталізму, її харак­терною рисою є оволодіння технологіями та економічними ме­ханізмами, які виробили модернізатори-піонери. Ці новинки орга­нічно вписуються у структуру національної економіки, яка внас­лідок своє.ї еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння та використання.

3. Наздоганяюча модернізація, яка теж базується на засвоєн­ні передових технологій та економічних механізмів. Проте це зас­воєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для та­кого типу модернізації є не дозрілість національної економіки, .а, як правило, зовнішній .виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені дер- жаві-аутсайдеру.

Не важко з’ясувати, що російська модернізація була модер­нізацією третього типу. Справді, як вважають, сучасні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50-*- 70 років проіснувала і не зазнала голодного краху¹. Проте навіть реакціонери на кшталт майбутнього міністра П. Валуєва змушені буду констатувати, характеризуючи російську дійсність: “Згори блиск — знизу гниль”. Тобто, з часом подальщий розвиток деда­лі більше перетворювався б на агонію. Характерними рисами наз­доганяючої модернізації економіки були:

— поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації — “революції згори”;

— вибіркове, а н$ системне запозичання та використання сві­тових досягнень у галузі техніки, технології та організації вироб­ництва;

— пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформацій економічної структури держави;

— збереження на триваліш час £ататоукладїюсті, паралельне існування нового, набираючого силу укладу, та попередніх уіуіа-

'Див/. Эйдельман Н. “Революция сверху” в России. — М., 1989. — С. 107.

дів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

— порушення однорідності економічного простору, усклад­нення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різ­ке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні дер­жавного контролю за всіма сферами економіки, активному втру­чанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сце­нарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, по­силення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрокра­тизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модеіц>, а повуоррє окремі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрідними еталонами.

Як вже зазначалося, каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона ще рельєфніше показала за­непад господарства, кризу організації праці, наростання соціаль­ні' .напруги. Спираючись на прагматично настроєву частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до ради­кальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лю­того 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Прин­ципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрій- ськоф: ліщідаря особистої залежності селя^дід поміщиків; ство­рення органів селянського самоуправління; наділення селян зем­лею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю зе­мельного розмежування до реформи, поміщики Російської імпе­рії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чи­мало їхньої: від 14% у Херсонській .губернії до 37% — у Катери­нославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українсь­ких селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. В цілому ж у пореформенний період майже 94% селянських госпо­дарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефек­тивно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетво­рювалася у найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної спла­ти селянами платежів та податків і виконання ними повиннос­тей. Характерно^ особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо у Росії общиною жи­ли понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в реррпективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських.

Селянські реформи у Австрійській імперії (1848 р.) та Росій­ській (1861 р.) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відндсин, криза господарства, зростщря соціального напру­ження), мсту (зміцнення монархічної влади при збереженні до­мінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініці­ювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та кон­тролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період зали­шилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селян­ська община тощо). Юридично вільне селянство не мро справ­жньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим, податним станом — селяни отри­мували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не ви­куплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, зді мусили сплати­ти поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за зем­лю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держа­ва. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам нада­ла позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кож­ний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чисто­го прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, сво­єрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке ради­кальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпос­ного права провідне місце належить земській, судовій та війсь­ковій. Земська реформа (1864 р.) передбачала створення вибор­них місцевих органів самоуправління — земств. Цей крок само­державства, пояснюється його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, направити їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; ство­рити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони конт­ролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслу­говування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового, процесу, змагальнос­ті сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися проку­рор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судо­чинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в на­роді громадянської Самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п’ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністіо, скоротила терм і ц військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-пер­ше, вони проводилися пізніше. По-друге, їхнім могутнім каталі­затором став міжнародний фактор — участь і поразка у Кримсь­кій війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. Австро- Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через низку при- чціі (віддаленість від основних центрів європейського життя, тра­диційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно- репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними. Провівши земську, судову, військову, фінансо­ву, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи грома­дянського суспільства, 'російський: царизм н_е зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбу­дови — не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що сут­тєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробницт­ва. Крім того, російський варіа'нт наздоганяючої модернізації мав серйозні протиріччя:

— по-перше, аграрна реформа, урізавши майже на 20% се­лянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

— по-друге, зміцнення общинних порядків, шо проголошу­валося реформою, вступало у суперечність з утвердженням гро­мадянських прав селянства;

— пр-третє, демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним ре­жимом;

— по-четверте, самодержавство виходило за межі моделі ство­рюваної ним правової держави;

— по-п’яте, незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами сус­пільства;

— по-шосте, панування багатоукладності в економіці робило стан суспільства нестабільним, створювало ґрунт для контрре- форм.

Отже, російські реформи 60—70-х років здійснювалися за мо­деллю наздоганяючої модернізації, якій притаманні іцініювання реформ “згори”, вибіркове запозиченню світових досягнень, пріо­ритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в'економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та поси­лення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях — складовій частині Російської імперії спричинили Низку суперечливих тен­денцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всес- таново.ю виборністю до земств і авторитарним реждао^, між са­модержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку — формували нестанову приватну власність на зем­лю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали роз­виток підприємництва, розширювали сферу функціонування рин­кових відносид, створювали передумови для становлення грома­дянського суспільства.

Суспільні течії та рухи другої половини ХІХ ст.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення сус­пільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до „громадянського жидтя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної актив­ності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80—90-х ро­ках, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався ціднощдр владу держ^рр чад громаоднсусим суспільс­твом, що формувалося. І тому не дивно, що на конституційному проекті, схваленому Олександром II, син написав: “Слава Богу, цей злочинний та поспішний крок до конституції не було зроб­лено”. Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офіційній пресі, у “вцрррленні фатальних помилок 60-х років”. Це “вип­равлення” виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і лікві­дації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті буржу­азними реформами 60—70-х років. Розпочалося широкомасштабне

відновлення позицій феодалізму у всіх сферах життя — різко зрос­ла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянсь­ка община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура то­що,. Простий "перелік здійснюваних самодерщй£твом контрре- форм дає уявлення про помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції:

— 1884 р. запроваджено новий університетський устав, який ліквідував автономію університетів;

— 1887 р. вцйшов, циркуляр про так званих “кухарчиних ді­тей”, що забороняв приймати до гімназій дітей, вихідців з ниж­чих верств населення;

— 1889 р. видано “Положення про земських начальників”, що цадавало широкі повноважфшд земрьким начальникам, які призначалися із дворян і виконували адміністративні та поліцей­ські функції на місцях;

— 1890 р. побачило світ “Положення про губернські та пові­тові земські установи”, яке обмежувало фінансування земств, по­силювало &ощроль за ними з боку держави, різко скорочувало представництво в цих установах селян.

Перелічені контрреформи є лише частиною нового кон­сервативного державного курсу, що здійснювався під гаслом реакціонера М. Каткова: “Единодержавие повелителя требует едино^інсл^я”. Проте консерваторам не вдалося повністю від­новити колишні порядки, втиснути Російську імперію у старі шаблони суспільного життя. Контрреформи не змінили та вже й не могли змінити принципового напряму еволюції до буржу­азного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розбапансували уа деформували політичні, еко­номічні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці

XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страж­дали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; ро­бітники були невдоволені жахливими умовами праці та мізер­ною зарплатою; мрлода буржуазія, опанувавши економічні ви­соти, рвадася до політичної влади, яка б забезпечила їй справ­жні гарантії вільного підприємництва; інтелігенція бажала справжніх, а не декларативних політичних прав і свобод, пог­либлення процесу демократизації суспільства; підтримуючи на­ціональне відродження, народи імперських окраїн дедалі го­лосніше виступали проти свого на^увколоніального статусу за національні та державно-правові свободи.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного роз­витку', а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої ме­ти. Найвпливовішими політичними силами в Україні у другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народ­

ників, соціал-демократів, лібералів та український національ­ний рух.

Заувршмо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політич­ного життя Російської імперії було порушення цієї послідовнос­ті: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, по­тім — соціал-демократичний і тільки починаючи з революційних подій 1905 р. — буржуазний.

НАРОДНИЦЬКИЙ РУХ

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60— 80-х роках ХІХ ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політич­ний рух, стало реакціє^ частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних “буржуазних” ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капі­талістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народ­ники обстоювали необхідність перехрду до “народного вироб­ництва” — некапіталістичної індустріалізації, артільцо-общин- ного методу організації господарства, встановлення соціалістич­ного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засо­бом, за допомогою якого можна “перестрибнути” через буржуаз­ний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що на­родники суттєво розходилися у баченні форм і методів досягнен­ня поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали “пропагандистський” напрям у народництві, вис­тупали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаган­ди та агітації за революційні зміни, то лідер “бунтарів” М. Баку- нін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайш­видший початок народного повстання проти трьох ворогів: при­ватної власності, держави та церкви. Ідеолог “змовницького” нап­ряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що у Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у сус­пільстві — революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове “ходіння у народ” демократич­ної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європей­ської Росії. Це був перший досвід зближення радикальної інтелі­генції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на револю­ційні заклики народників. Та все ж “ходіння в народ” не було даремним: жорсткі реалії життя “підкоригували” програмні нас­танови народників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організа­цій діяло у цей час в Україні: у Києві гурток “Чайківців” (1872— 1874 рр.), “Київська Комуна” (1873—1874 рр.), існували також

народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Поступово щроді усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позидії політич­ної боротьби проти самодержавства. Наприкінці 70-х років на­родницький рух розколовся на дві течії — помірковану й ради­кальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” — народницька організація, яка займалася пропагандистською ді­яльністю і робила ставку на мирне вростання народників у на­родну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народ­ництво і проіснувала до 1917 р.). Радикальний напрям представ­ляла у цей чдс “Наррдна воля”, я₍ка робила ставку на терор. Спи­раючись на революційну програму боротьби за встановлення де­мократичної республіки з широким місцевим самоуправлінням, усуспільненням засобів виробництва, проголошенням права на- цщ на самовизначенні тощо, “Народна воля” тривалий час ко­ристувалася авторитетом і проярляда революційну активність (вбивство харківського губернатора князя Куропаткіна, жандар­мського ад’ютанта Гейкіна та ін.). Народовольські організації існу­вали у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

От^се, народнидькрй рух порівняно щвидко пройщо§ еволю­цію від' наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ет., так і українських земель, що входили до її складу.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТЙЧНИЙ РУХ

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до ідеології марксизму, да ба^і якої сформувалася срціал-демократ^чна течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний роз­виток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну ре­волюційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного сус­пільства. Характерно, що у Росії марксизм кор^стув а ся[ біль­шою популярністю, ніж на Заході, де він пережив три кризи — 1852, 1872 та 1903 рр. Річ у тім, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму та традиційну такти­ку народників.

Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль пролетарі­ату в революційному перетворенні суспільства ніби перегукува­лася з широковідомою слов’янофільською ідеєю про месіанську богообраність Росії. Справедливість, рівність, свобода лежали не тільки в Основі марксистського ідеалу, а й були базовими цін­ностями селянського общинного соціалізму. Спільними були й

форми та методи досягнення постареної м^ти — народна рево­люція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народ­ництво — на селянство.

Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х роківчл’али М. Зібер, С. Подолин- ський.

Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) — громадсь­кий діяч, учений. Народиася на Черкащині в багатій поміщицькій родині. Здобув освіту в Київському (1871) та Бреславському (ни­ні м. Вроцлав у Польщі) університетах, в остацн&ому у 1876 за­хистив дисертацію з медицини. В 70-х роках брав участь у грома- дівському і народницькому рухах. Організував у Відні аидавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом з М. Драго- мановим і М. Павлик(^м започаткував видання журналу Тоомада”, а також видрукував власні брошури соцівльно-економічного зміс­ту: “Про багатство та бідність”, “Про хліборобство”, “Ремесла і фабрики на Укра^і” та ін. Вивчав можливос^ %агромащрння та використання сонячної енергії Листувався з К Марксом і Ф. Енгель­сом, популяризував положення їх економічного вчення. Розробив ' оригінальну теорію “громадівського соціалізму”, яка ґрунтувалася на національних традиціях українського народу На початку 80-х років повернувся до Києва, вле через тяжке психічне захворюван­ня відійшов від будь-якої діяльності.

Невдовзі у 80—90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займа­ються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок

з робітничий рщом. Якісно новий кро*с уцеред содіал-демоіфа- тія зробила наприкінці 90-х років, коли після появи петербурзь­кого “Союзу за визволення робітничого класу” аналогічні групи виникли у Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У " 1898 р. у Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демоьсра- тичної партії серед дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П Тучапський) представляли со­ціал-демократів України.

ЛІБЕРАЛЬНИЙ РУХ

Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на по­літичну сцену на рубежі 70—80-х років, В Україні він форму­вався, головним чином, на основі земської ліберальної опози­ції. Перші пореформені роки стали для ліберального руху часодо організаційного становлення, усвідомлення свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації основної мети та завдань. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудив# економіки за законами вільного ринку, конку­ренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Іде­альною формою правління ліберали вважали конституційну мо-