12 Україна в складі срср

(1922-1939 рр.)

УСРР на початку 20-х років

Після закінчення громадянської війни оснрвна частина, укра­їнських земель входила до складу Української СРР — однієї з 1} держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді неза­лежним#, то радянська Україну у „цей, час мала форматний ста­тус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні ета­пи: перший (кінець 1920 — квітень—травень 1922 рр.) — рішу­чий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень

1922 — Серпень 1923 рр.) — поступове згортання зовнішньополі­тичної діяльності.

Вже на першому* етаді чітко окреслилося коло завдань та виз­начилися магістральні напрями діяльності української диплома­тії: розбудова дипломатичних структур; встановлення диплома­тичних відносин та укладення договорів; створення правової ба­зи дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництва­ми іноземних держав в УСРР. Основною метою України на між­народній арені у цей час був вихід з дипломатичної ізоляції шля­хом досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих дер­жав, врегулювання відносин з прикордонними державами, укла­деная взаємовигідних міжнародних торгово-економічних дого­ворів.

Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Ко­ном та Ю. Коцюбинський 14 людоїд 1921 р, з Литвою. Протягом

1921 Р усрр встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1696—1937) — партійний, дер­жавний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913: Учасник

жовтневого перевороту 1917 у Петрограді, В січні 1918 — голов­нокомандувач військ Української Радянської республіки, які щели наступ проти Центральної Ради. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. З 1920 — на дипломатичній роботі, з 1933 — голова Дер$плану і заступник голови РНК уРСР. у 1934 звільнений з усіх посад і репресований як ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації та трбцькіст- ського центру. В 1937 розстріляний.

Особливою складністю відзначалися відносини з Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Дер­жавним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежу­вання до початку радянсько-польської війни (за Польщею збері­гався контроль над українськими землями; по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація відносин з Польщею була необхідна для ней­тралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду бу­ла досить широкою: від дипломащзнцх акцій — до організації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, во­сени 1921 р. дві рейдові групи петлюрівців — Волинська і По­дільська — під керівництвом Ю. Тютюнника розпочали збройну боротьбу на хериторії УСРР, але під Базаром частина з них щрт- рапила до полону, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризь­кий договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території при­пинилися.

• 2 січня 1922 р. було підписано договір про дружбу і братерс­тво між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі рес­публік, адже у другій роло_рині 20-х років 45% усього о£ігу зов­нішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковсь- кий. Для налагодження ефективного економічного співробіт­ництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з наркоматами Росії входили Поль­ща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини радянської України з великими державами. 1 все ж у квітні 1921 р, в Берліні бро підписано угоду мЦ У^РР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими іромадянами — радянсь­ка Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї, скрристав-

І

шись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив X. Раковський, у містечку Рапалло уютала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною, У листопаді 1922 р, дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді бу­ла самостійною і незалежною державою, в здвніщніх зносинах, яку Москва не тишки не обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковсь- кому: “Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше вис­тупала самостійно, одна, вщвляючи самостійність своєї зовніш­ньої політики, і тільки у найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу”. Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була са^ості^на зовнішня політика України? По- перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскіль­ки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями По- літбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; коор­динувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що передували підписанню до­говору, відбувались у Москві), По-друге, “самостійна” зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державнос­ті, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно-визвольних сил, які боролися за відродження неза­лежної української держави, з іншого — використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політи­ки на міжнародній арені.

Український дипломатичний прорив став мостивим значною мірою завдяки суб’єктивному'фактору, уособленням якого був X. Раковський. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями провідних європейських політиків, користувався ве­ликим авторитетом у радянського керівництва, він впевнено ке­рував діяльністю дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вцмальрвується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причи­нами — небажанням західних держав юридично визнати усі ра­дянські республіки, що утворилися на уламках Російської імпе­рії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Пев­ну роль у цьому процесі зіграло послаблення позицій Раков- ського, пов’язане з його протистоянням зі Сталіним, хворобою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького.

Під тиском центру на податку квцдя 192^ р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію у країнах Балтії. Ли-

ще тимчасово було залишено представництво у Литві, а повнова­ження представництва у Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени. Дралізуючи цю ситуацію, пов­новажний представник УСРР у країнах Балтії зазначав, що ро­сійські посли отримали з центру кілька попереджувальних телег­раф та приватнихлистів, суть яких полягала в тому, “що в.ід укра­їнців треба позбутися, їм нема чого робити, їх необхідно підпо­рядкувати собі...” Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграми чер§з Мдскву. Російсько-українські тертя на дипломатичному фронті мали місце і під час укладення угоди в Рапалло. Підписання цього важливого російсько-німецького до­кумента стало можливу знаною мірою завдяки дипломатично­му”хисту X. Раковського, якого небезпідставно"нім^дька сторрна називала “батьком Рапалло”. Проте коли українське зовнішньо­політичне відомство забажало не просто формально поширити дію російсько-німецького договору на Україну, а доповнити йо­го конкретними положеннями, які випливали з поцрреднус укра­їнсько-німецьких контактів та домовленостей, Москва не пого­дилася. З цього приводу впливова німецька газета зазначала: “Представник України отримав категоричне попередження з бо­ку Росії, в якому стверджувалося: ніщо не дає йому права укла- дати окремий договір з Німеччиною, адже справжнім повноваж­ним представником на цих переговорах є російський делегат”.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності україн­ської дипломатії у другій половині. 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного рредставнйцтва УСРР. 18 жовтня' 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову “Про згортан­ня апарату НКЗС”, а вже у серпні 1923 р. консулати та диплома­тичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати .апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Укра­їна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних кро­ків, не виявляла активності на міжнародній арені.

Внутрішнє становищу УСРР на початку 20-х років характе­ризується глибокою кризою, яку визнача*}#:

1. Економічна розруха. Вона зумовлена, з одного боку, тим, що тривалі воєнні дії (майже безперервно протягом 7 років) зруйну­вали матеріально-технічну базу промисловості, погіршили її кадрове забезпечення, з іншого — воєнно-комуністична політика значною мірою призвела до дезорганізації господарських зв’язків.

Після закінчення громадянської війни республіка перетвори­лася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків, нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). Виробництво промислової продукції у республіці знизилося до

1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалося сталі — 1,7%, прокату — 1,8%, вугілля (Донбас) — 22% рівня 1913 р.

З 11 тис. підприємств 1921 р. у республіці діяло понад 2,5 тис. переважно дрібних підприємств.

Не кращою була ситуація і у сільському господарстві Украї­ни. Незацікавленість селян, зумовлена політикою воєнного ко­мунізму, недостатня забезпеченість реманентом уа тягловою си­лою спричинили скорочення на 15% посівних площ. Внаслідок цього валовий збір хліба в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) конста­тувала: “господарський розпад ніде не досягав такого величезно­го розміру, як на Україні”.

2. Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозклагщою. Рекрізиції та заборона торгівлі викликали особливо гостру відразу, тому розкладка виконувалася з величез­ним напруженням. Не випадково в одному з циркулярів наркомп- _ роду УСРР, виданому 25 грудня 1920 р., зазначалося, що “своє­часне виконанні} продрозверсуцр є ающм велико^ революційно­го подвигу”. Вилучати хліб з українського села ставало дедалі важ­че. Конференція продзагонів, яка відбулася у грудні 1920 р. у Хар­кові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що “куркульс­тву буде завдано удар, і хліб... буде взятий силою і могутньою во­лею українського і великоросійського пролетаріату”.

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистачало, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продроз- кладки за допомогою армійських частин тідьку ускладни^ ситу­ацію, оскільки наштовхнулося на збройний опір селянства.

Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях по­ширився повстанський рух, який розглядався владою як полі­тичний бандитизмі.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози ра­дянській владі свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини, регулярний частин Червоної армії, які діяли Проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєна­чальники В. Блюхер, П. Дибенко, 1. Дубовий, Г. Котовський,

О. Пархоменко,

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анар- хо-комуністичними гаслами, на решті території — під націона­лістичними.

. З часом соціальна суть селянського руху поступово зміню­валася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декла-

сованих елементів міста і села, які були розбещеуі імперіаліс­тичною і громадянською війнами та політичною нестабільніс­тю суспільства. Тому боротьба набувала характеру взаємовини- щеніуі. Так, питання дро ліквідацію продрозкладки перетвори­лося з проблеми економічної у політичну з тенденцією пере­ростання у воєнну.

3. Голод 1921—1923 рр. Катастрофічна посуха та неврожай 1921" р. загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернощ« районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні Украї­ни. УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Різко почала збіль­шуватися кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях рес­публіки вона зросла з грудня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 мщі, до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях — до 5,6 млн. осіб, що станови­ло 25% населення УСРР. Епіцентром лиха в Україні стала Запо­різька губернія.

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року годрва ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припи­нити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом “у Росії — перелом у кращий бік. На Україні — навпаки. Херсрнські жахи продажу людського м’яса поширюються... На 1 квітня голодуючих — 3 млн. Допомога — переважно одна восьма фунта хліба — надається тільки 15%...” Через тиждень вже у листі до М. Калініна він з болем констатує; “Маючи своє Поволжя, Україна з початку кампанії до 1 травня надіслада у прикріплені до неї гол.одгубернц РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодую­чим губерніям...”

Взимку 1922—1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голо­ду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтен­сивний вивіз хліба за межі республіки. Підрахунки фахівців під­тверджують це. У 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових гу­берній України становив майже 35 млн. пудів. Того ж часу до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситу­ація повторилася. Хл]бний дефіцит у 1922—1923 рр. скоротився до 20 млн. пудів", причому він перекривався із запасом (у 15 млн. пудів) зерновими лишками у врожайних губерніях. Проте продо­вольчі ресурси України були значною мірою вичерпані хлібоза­готівельними органами. За неповними даними, з УСРР було ви­везено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР ,і більше 15 млн. пішло на експорт.

З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—

1923 рр., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче П°й^ол^? Та промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга — експортом укра­їнського зерна.

На жаль, була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Поси­ливши голод численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення анти­більшовицького повстанського руху. Те, що не вдалося здійсни­ти за допомогою зброї та каральних акцій, здійснила кістлява рука голоду. В умовах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та під­тримку.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипло­матичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зов­нішньополітичну діяльність республіки не можна назвати неза­лежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика виз­началася, координувалася та контролювалася Москвою, яка на­магалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил т_а як додатковий інстру­мент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітич­ного представництва УСрР,

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується еко­номічною розрухою, занепадом промисловості та сільського гос­подарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналіза- ції та декласування, наростанням соціальної напруги та політич­ної нестабільності, активізацією та, поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921—1923 рр.

Нова економічна політика

Започаткована у роки війни політика воєнного комунізму з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незва­жаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками во­єнно-комуністичних методів управління.

Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з плену­мів ЦК нріередодщ X з’їзду РКП(б) звертався до присутніх: “Дже­релом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо у даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з пере­конаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що всту­пали в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагати­ся" переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків

і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяїщю, відкиньте необгрунтовані мріяння і поверніться обличчям до ецрномічних законів”.

Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням анто- нойщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 192і р. про суспільно-політичну кризу. Лщие реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво* усві­домити необхідність повороту в політиці.

У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав дек­рет про норми і розмір податку — загальна сума податку стано­вила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з прод- розкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політик

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об’єктивних причин:

1. Закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у еко­номіці.

2. Кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилен­ня негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністич­ної доктрини.

3. Невдоволення селянства продрозкладкою, що реріодцчнО виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлюва­ло зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до проблеми відносин міста і села, Зауважимо, .що питання продрозкладки — це не тільки соціаль­но-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% осо­бового складу Червоної армії цього періоду становили селяни.

4. Спад світового революційного руху вичерпав^надії на швид­ке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомо­гу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дот­римуватися гнучкішої лінії у ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проб­леми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими ^оретиками як тактичний хід, тимчасовий від­ступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-гро­шових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; зап­ровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленос­ті у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних еле­ментів у економіку.

Протягом 1921 — 1922 рр. формується непівська модель орга­нізації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця

і¹' ■ '

іаодель базувалася на. концепції шляху до соціалізму через держав­ний капіталізм. Її складовими частинами були в політико-ідеоло- гічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принципови­ми факторами економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв’язок із світовою економікою) у зов­нішній торгівлі; державна власність уа крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трес­тів (об’єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку,“гальмуван­ня розвитку крупного індивідуального господарства на селі¹.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечли­во. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними неодразу, оскільки рродподатоі£ мав стягуватися з уро­жаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався мето­дами продрозкладки. Проте позитивним зрушенням було надано імпульсу. Офіційна відмова влади від практики реквізицій пін час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість се­лянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянст­ва до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. Протягом короткого часу сільськогосподарська коопера­ція республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації була охоплена більша частина сільського населення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. 8 Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 такрх підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпоча­тий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку ви­магав гнучкішої форми управління. Тому замість надцентралізо- ваних бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали орновнид^и ланками управ­ління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають “Тютюнтрест”, “Маслотрест”, “Цукротрест”,““Південьсталь”. Всьогф у республіці було створено 21 республіканський і 54 гу­бернські трести, які мали широку господарську самостійність

'Див : История отечества: люди, идеи, решения. — М., 1991. - С. 138.

Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Проте здійснений різкий по­ворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок, фашинно не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їхні трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для то­гочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу конт­ролював 75% роздрібного товарообігу республіки. Її пожвавлен­ня, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних факторів — спекуляції, кон­трабанди, шахрайства та ін. Зауважимо, що період непу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпа­ки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже ко­жен рік: фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції 1925 р.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% біль­ше ніж 1913 р., кам’яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 рр. дещо пере­вищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господар­ство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927—1928 рр. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції ви­ріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізу­вати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки при­водили не тільки до позитивних зрушень, а й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки “відбудовчому ефекту” (завантажувалося наявне облад­нання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли ж наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низдсі темпи розвитку всього господарства^ базі непу і прогресуюче відста­вання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від рин­ку, повернення до адміністративних методів, концентрація наяв­них ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний, плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор хотів ма­

ти допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно га­рантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшо­вицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток рин­кових відносин, який сприяв відбудові еконрміки, суттєво деста­білізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя у період непу виникли у соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільс­тва, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання со­ціальної напруги. Почали лунати голоси про “ганебний відступ” перед капіталізмом, “здачу позицій соціалізму”, “капітуляцію пе­ред буржуазією”. Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки фомадянської війни пролдрула кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась все нижче на соціальне дно. Логічне питання “За що боролись?” починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у }929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити “вели­кий перелом”, відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об’єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян прод- розкладкою, сп.ад світового робітнрчого руху тощо. Запроваджен­ня непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, спри­яло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимуше­ним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стра­тегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями ЦІЄЇ політики та супе­речливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: знижен­ням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшо­вицької партії ділитися владою і поширити дію економічного’плю- ралідму на £феру політичну; швидкою диференціацієїо суспільст­ва, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соці­альної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктив­них факторів.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тіс­ні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своє­рідний розподіл праці (Центральна Росія — машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія — виробництво бавовни, Закавказзя — видобуток нафти, Україна — у 1913 р. да­вала 70,2% загадьноросійського видобутку вугілля, 21,2% марган­цю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, 80—85% цукру).

Під час громадянської війни військові сили й управління ко­мандними висотами економіки радянських республік бyffiÿ об’єднані, утворився вдєннр-політичний cojp3. Своєрідним ко^ц іу|ентарем до цього факту можуть бути слова Голови Раднарко* му України X. Раковського, який, виступаючи у березні 1919 р. на III Всеукраїнському з’їзді Рад, наголосив: “...дитині зрозумі“ ло, що без торжества Радянської Росії не було б і Радянської влади на Україні... і що вороги Радянської Росії є і нашими воро­гами, так само, як наші вороги є ворогами Радянської Росії*. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками рвдався дипломатичний сддоз.

Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну струк­туру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада ш місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій* партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалеж­ності відбувалася протягом трибалого періоду, поступово, у про­цесі входження УСРР до складу Союзу PCP, який умовно можна подідцти на кілька етапів;

І етап (червень 1919 — грудень 1920 рр.) — утворення ^воєн­но-політичного союзу” рейнських республік, збереження за Укра­їною формального статусу ^незалежної держави. У червні 1919 р.' ВЦВК прийняв постанову “Про воєнний союз радянських рес­публік PociJ, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Рб’єдцан^ія çtbo- рювалося лише “на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об’єд­нання -найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік,^L3a якими залишався статус незалежних держав. Оскіль­ки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки воєнно-політичний союз незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворен­ня єдиної держави.

Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комі­сію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова вза­галі дотримувався думки про те, що “треба злити Україну з Росі­єю”, а не обмежуватися об’єднанням основних галузей управлін­ня, Дещо іншу позицію у цьому питанні займав представник Укра­їни X. Раковський, який стверджував, що постійне об’єднання “можливе тільки на основі федерарганого устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управ­ління у вигляді Федеративної Ради Республік”. Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об’єднання радянсь­ких республік ця комісія не дала.

II етап (грудень 1920 — грудень 1922 рр.) — формування дого­вірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її; суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чи- черін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча фор­мально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921 — 1922 рр., поси­лювався. У^дей.час об’єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнс^федеральні трести (“Укр-- метал”, “Югосталь”, “Сільмаштрест”, “Укртрестсільмаш”), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійсь­кої Ради народного господарства (ВРНГ). На території України та Б/шорусії управління залізницями і зв’язком перейшло у під­порядкування загарьнофедеральних органів. З ініціативи україн­ської делегації на" IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки. к

У цей чад виникає серйозце тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 Млн. крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн. крб, а реццу обіцяв компенсувати ^ш.инам^, ^аууфактурою_к лісома­теріалами та ін. “Із цього нам не дали ні одного атома”, — обу­рено писав X. Раковський у доповідній записці Леніну в січні

1922 р. Враховуючи тільки економічні фактори та ігноруючи на­ціональні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів було поділити р£спубліі<у_на дві економічні області — Пів­денно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромисло­ву) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керува­ти органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державний органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом.

Отже, ситуація вимагала суттєвих коректив процесу консолі­дації, чіткішої уяви про майбутню модель об’єднання. Тому не дивдю, що майже Щ)дц9ча£ відняли щуання про необхідній удос­коналення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компар­тії України та Білорусії (весна 1922 р.). Проте ініціатива україн­ців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена дця розв^язання цієї проблеми ко­місія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Ра^овсь^ого) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту “автоно­мізації”, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до

складу РСФРР на правах -автономних утворень, трансформуван­ня органів державного управління Російської Федерації у загадь-. нодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну “фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні mq- ви, культури, юстиції та ін.”.

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об’єд­нання республік, запропонувавши покласти в основу державно­го" союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззапереч­ним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін, Про-, те це зовсім не означало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна ко­місія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) —. мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об’єднаних. (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпо­рядковані московській колегії республіканські підрозділи діста­ли назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соц­забезпечення. Як бачимо, централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала роз- будоруватися відповідно до piuiçny> комісії, мала бутр федераці­єю лише номінально, а реальним змістом союзу республік в най-j ближчій перспективі стала автономізація.

III етап (грудень 1922 — травень 1925 pp.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 3Q грудня 1922 p. І з’їзд Рад CPÇP затвердив декларацію про утворення Союзу PCP і союзний дого­вір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономі­зації, X. Раковський наполягав на необхідності реадьних гаран­тій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за прин­ципом: “більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх щіузя^с okpçmhm радянським, республіки^”. Цю позицію X. Ра­ковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формуван­ня СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенден­цію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з’їзду його не підтримали, а в лицні цьогд ж року £аковського було увільнено з посади Голови Раднаркому України і призначе­но повпредом до Великобританії.

У цей період процес ліквіднії суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянсь­

кого Союзу. В ній чітко було окреслено коло питань, що перебу­вали у компетенції вищих органів §дади СРСР; зовнішня політи­ка, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування гос­подарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кож­на республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зов­нішньої форми, “союз республік” фактично перетворився на жор­стко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершу­ється .процес входжещя України до складу СРСР. IX Всеукраїн­ський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР,¹ у яко­му було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Ра­дянського (^оюзу.

Ріже, орат^чна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922 р.), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення Укра­їни на ^арірнетк^ву державу не означали цщкощітої ліквідації за­воювань українського "народу, тотальної руйнації атрибутів дер­жавності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності Укра­їни, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання повних прав компактно прожщ»аю- чим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрід­ною формулою компромісу між силами централізму та унітариз­му, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво від­ставала від передових капіталістичних держав; значно менше ви­роблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і наф­ти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що )£Г/ з’їзд В&Р(б) (гру­день 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логіч­ним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спря­мований на забезпечення економічної самостійності і незалеж­ності СРСР; зміцнення^-обороноздатності кращр; створення ма­теріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і {сультурного рівня трудящих (у більшості задераро- ваццх документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).

■' ^: ‘. ⁵ ? ви

Ц^жливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустршй зацію відводилося Україні. На IX з’їзді КП(б)У (грудень 1925 р,) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу , модернізації та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу на­штовхнувся на низку об’єктивних труднощів. Величезні за масш* табами перетворення мали здійснюватися на гігантській терито­рії, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розви­нуту інфраструктуру (дороги, мости та ін,), стан якої значною Мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необ­хідно було проводити швидкими темпами«, щоб, по-перше, оста* точно не відстати від капіталістичного світу, /ю~друге, для змді⁴ нення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовніш­ня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще до^ сить реальною.

На промислових підприємства^ у цей час хронічно це виста­чало кваліфікованих кадрів* Серйозною проблемою був і дефі­цит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик во’но було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модерніза-т іди машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробля­ла. Цроте, очевидно, основною перешкодою для успішного ЗДІЙ-Г снення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних пла­нів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов’єв, Л. Каменев і Л. Троцький обстфюващ* курс на Інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея “надшдуст* ріалізації” піддавалася гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г, Петровського і голови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XV з’їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.)_в Цей же з’їзд затвердив директиви першого п’ятирічного плану < 1928—ї929— 1932—1933 господарські роки).

План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського роз­робила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У кінце­вому підсумку пропоцуралося здійснити один з двох альтерна­тивних варіантів: відправного й оптимального, що майже на 20% перевищував показники відправного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п’яти- рідрим рланом в Україні. Ще у передмові до “Контрольних цифр народного гдсподарства УСРР за 1926—1927 рр„” голова Держп- лану республіки Г„ Гринько писав: “Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової еко­номічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий рік Контрольні ішфри, однак, не є тільки еко­номічним прогнозом, — вони є також системою економічних ди­ректив, формулюють практичні завдання економічної політики

ца найближчий рік”. В середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була застосована і до персцектданого пла­нування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР сто­яв на таких позиціях: “План має бути: а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що виз­начають умори оптимального їх використання; в) системдю за­ходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних праг­нень державної влади”). На практиці “здійснення політичних праг­нень державної влади” факти^ід витіснило і підім’яло під себе науковість, об’єктивність, оптимальність...

У квітні 1929 р. XVI партконференция схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в “Правді” з’^ляється стаття Сталіуа “Рус великого перелому”, в якій виголошується курс на різке форсування індус­тріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку про­мисловість.

2. Податки з населення (для села “надподаток” — постійний ріст цін на промислові товару). '

3. Внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — “під контролем суспільних організацій”. Так, протягом 1927—1929 рр. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн, крб.

4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у ро­ки першої п’ятирічки інфляційне покриття державних потреб ста­новило 4 млрд. крб.).

5. Форсоване розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталіц у дасті до ОДолото§а дисар: “Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максималь­не збільшення виробництва горілки”, У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500⁴ млн. крб., 1930 р, — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.

, 6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

7. Режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР була створена комісія з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінсь^х витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.

8. Небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робіт­ничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’яз­нів ГУЛДГУ.

Процес індустріалізації в Україні в принципових рисах збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особ*

ливості. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщен­ня продуктивних сил.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо у по­чатковий період індустріалізації, значної частини коштів. У1926— 1927 рр. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже

1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УС£Р. Всього ж за рощ* першої п’ятиріщси на промислову мо­дернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капі­таловкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалі­зації крупних промислових об’єктів. У період технічної реконст­рукції 20—30-х років у промисловості СРСР основними вважа* лися 35 об’єктів, серед них 7 новобудов і 5 докорінно реконстру­йованих підприємстр. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігант^ ськими серед реконструйованих об’єктів були Луганський паро­возобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпрод- зержинську, Дніпропетровську^ Комунарську).

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потен­ціалу республіки. Якщо у роки першої п’ятирічки з 1500 промис­лових ііідпррємств, що споруджувалися.? СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п’ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на початку індустріалізації необхідно було" зміцнити базу для розгортання процесу модернізації. Робилося це, як правило, там, де були най'спріГятливіщі для цього умови, а згодом'зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Висту­паючи на XVI з’їзді ВКП(б) (червень 1930 р.), Сталін акцентував; “Зараз... наша промисловість, як і царе народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове у розвитку нашого народного господарства полягає... у тому, щоб, всебічно рдзвиваючи цю базу і надалі, почати... створювати другу вугщьно-металургійну базу ... на Уралі”.

4. Поява у республіканському промисловому комплексі но­вих галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виник­ли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбі­кормова, хлібопекарська. Коли став до даду 1932 р. завод “Дніп- роспецсталь”, у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Кос- тянтинівського цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмі­нієвого заводів в УСРР з’явилася також кольорова металургія.

5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно від­ставала від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капі­тального будівництва і недостатньої сировинної бази. Відповід­но до планів цррщої п’яхирічки, у важку індуструо України пе­редбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5%,

6. Витіснення приватного сектора в екон^міуі України йшло вищими те^рдми, ніж ц СЕСР в цілому. Якщо в початковий пе­ріод непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю припадало лише 12% (по СРСР - 17%).

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п’ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорін­но змінивши структуру господарства: зросла частка промисловос­ті у роріврянні з'часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої про­мисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробниц­тва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі^ідприємства, окремі товаровиробники) витісняється велц^ою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька захід­ноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеуашр) за вищіавкдю щруну, 3-тє місце за виро^нидтвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобут­ком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню про­цесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні у містах про­живав лише кожен п’ятий житель всього населення України, то перед ДрУ£0]0 ОрІТОВОЮ війною, вже кожен тре^іу. Наслідком ШВИД­КОГО процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме у цей час активно формуються національний український робіт­ничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві України? Привілейощ|]К£, домінуюче <до- новище групи “А” (виробництво засобів виробництва) порівня­но з групою “Б” (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв’язків вело до відриву підпри­ємств групи “А” від кінцевого сгтоживач^, а, це, в свою чер/у, зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для неї тепличних умов.

У перші п’ятирічки ставку було зроблено на побудову і ре­конструкцію підприємств-монополістів. Так, модернізація запо­різько заходу “Комунар” перетворила #ого на найбільще в сві­ті підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Ре­конструйований паровозобудівний завод у Луганську за проект­ною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії

“Америкен локомотіщ”. Підприемства-монополісти спочатку прг- линали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім’яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об’єктів, що мали будуватися чи реконструюватись, але планові цифри не завади були обгрунтованими. Так, в Україні у цукро­вій промисловості планом п’ятирічки передбачалося побудувати

11 нових підприємств. Однак з часом виявилося, щ<? сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість по­тужностей, і було побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівницт­во сотень об’єктів було розпочате, але не завершене через неста­чу сировини, палдра, обладнання, робочої сиди. Тому до кінця 1930 р. 40%'капіталовкладень у промисловість СРСР було замо­рожено у незавершених проектах.

. .. Промисловий потенціал України формувався диспропорцій­но і нерівномірно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас та Придніпров’я, а промисло­вість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п’ятирічок остаточно було зламано меха­нізм саморегуляції економіки, і наростаюча централізація еконо­мічного життя врешті-решт призвела до формування командно- . адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центрам управління промис­ловістю республіки. Вже 1927—19£8 рр. важка промисловість Укра­їни (група “А”) на 89% була у загальносоюзному підпорядкуван­ні, а група “Б” — на 50%. Наростаюча централізація, повернення до командних методів управління економікою зумовлювали від­чуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

. Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загаль­носоюзними тенденціями, мав низку особливостей: інвестуван­ня у промисловість республіки, особливо у початковий період індустріалізації, значної частици коштів; побудова в Україні у роки цершідо п’ятирічок більшості ‘'запланованих промисдовцх об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового по­тенціалу республіки; поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднознач­ними. З одного боку, це подитивці зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни у структурі господарства на користь промисловості, досягненйя промисловістю республіки за низкою головних індустріальних по­казників європейського"та світового рівня, урбанізація, швидке , формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негатив-

гійх тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробницт­ва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-’ монополістів, заморожування значних кощтів, у незавершених об’єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промисло­вого потенціалу республіки, наростаюча централізація економіч­ного життя, почррнення до командних, методів управлінь, по­силення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості ро­бітничого класу від засобів виробництва.

Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр.

• і ’ т

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію про­мислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проб­лемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від сел я; ют ва, .що. становило біль­шість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу нс.вда- лося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували пога­но, і тому провести планову перекачку коштів з аграрного секто­ра у промисловість шляхом встановлення занижених цін на сіль­госппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1 /8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною фор­мо^ селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише у тому, яким способом у тради­ційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з’їзду ВКП(б) (1927 р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний, процес кооперації (надаймо, дде коо­перація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредит­на, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після по­їздки Стал.іна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба у лютому ,1928 р. “Урадьсько-сибірський” метод заготівель базувався на принципі “самообкладання”, за допомо­гою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою.

І хоча після цих подій Сталін твердив: “Розмови про те, що ми "нібито скасовуймо неп, запр.оваджуємо продрозверстку, розкурку- _:,лення і Т.П., є контрреволюційним базіканням”; — саме з дього рубежу наростає трансформація кооперації у колективізацію, швид­ко йде процес згортання кооперації (нагадаймо, що колективіза­ція — це тільки одна з форм виробничого кооперування).

Сталін і його оточення з часом дедалі більще переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше мож­

на задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому виз­ріла ду^ка про кардинал£>ну зміру вектора залежності: не держа­ва мусила залежати від значної кількості неконтрольованих інди­відуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективіза­ція — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого насе­лення міст та армії продовольством, а промисловості — сирови­ною і робочого силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного бо­ку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянст­ва, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до лік­відації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% се­лянського землекористування — це була слабка опора для здійс­нення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардиналь­ним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. ТГому закономірно, що колективізація супроводжувалася “політикою ліквідації куркульства як класу”. Перша хвиля розкуркулення про­котилася республікою з другої половини січня до початку берез­ня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарсщз. Станом на 10 березня під розкуркулен­ня потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористич­них актів проти представників радянської влади. У Херсонсько­му, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні вис­тупи селян. За деякими підрахунками, J930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевиїдшіа 40 тис.¹.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін

2 березня 1930 р. у “Правді” опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій у “перегинах” процесу колективізації звинува­тив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянсько­му питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався ма­совий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств? Реакцією офі­ційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розводу cejja та. зміна методір прикусу. Х,их, _Хтр виходив з колгос­пів і повертався до індивідуального господарювання, чекали під­

¹Дмв.: Конквест Р. Жнива скорботи. — К., 1993. — С. 173—174.

вищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худо­ба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кре­дити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини се­лянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняць­кі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Зокрема, Україна, відповідно до директив, ма­ла подвоїти рівень усуспільнення і протягом 193 І р. в основному закінчити суцільну колективізацію виріуіа^ьних сіл^фкогскщр- дарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депор­товано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до чер­вня }931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колеіддвізаци було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація “куркулів” з України набула величезних масшта­бів. Що їх чекало? В англомовній літературі є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона “куркулів” протягом чотирьох днів іішіа маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеуш- ник закричав; “^Іаєте св'ою Укрщну ось тут”, — і показав на дов­кола. Й попередив: “Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо”.

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено “внутрішні# паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки"“куркулям”, але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив’язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Харак­терно, що саме у цей час ВКП(б) у народі почали розшифровува­ти як “второе крепостное право большевиков”, а Вухарін нази­вав експлуатацію селянства в СРСР “воєнно-феодальною”.

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу.

У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських гос­подарств, 80% і]осівнщх площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За при^аб.ливим, на пер.ший пощяд, фасадом колгоспного ладу на" початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

ПРИЧИНИ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ 1932-1933 рр

Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на складність, багатоплановість та хитроспле­тіння основних причин цієї жахливої катастрофи, вони, як пра-