11(Ит. За: Версток в.Ф. Махновщина. — к., 1991. — с. 124.

працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робіт­ника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!” Під цими гаслами іригор’євцям досить щвидко вдалося захопити Катери­нослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсоу. Про^е Григор’е§а не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно. Зелений, гри- гор’євське гасло “Україна — для українців!” відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консоліда­ції сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних форму­вань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка ра Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор’єва.

Перемога над Григор’євим не означала перемоги над повстан­ським рууом в Україні. і>ільщовики потрапщіи у замкнуте коло обставин: “Запровадження “воєнного комунізму” було засобом ви­ходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним одем дедалі критич­нішою”. $нутріщній фронт поглинав чсе більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.

Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування уа організація радянської державної структу­ри; прийняття першої Конституції УСРР,.включення України до “воєнно-політичного союзу” радянських республік тощо.

Економічним підгрунтям реалізації більшовиками своїх пла­нів була політика “воєнного комунізму”, наслідками якої став розрив економних зв’язків між містом і селом, посилення цен­тралізму, втрата'приватної ініціативи, закріплення психології “ек­спропріації експропріаторів”, зростання соціальної напруги. Від­повіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабр^ницьку продрозюіадку ста.в широкомасштабний повстан­ський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

Україна у другій половині 1919 — на початку 1920 рр.

Рубіж 1919—1920 рр. став своєрідним піком 'іромадянської війни Саме у цей період хаос і безлад на території України до­сягай свого апогею. Громадянська війна — це найгостріша фор­ма політичної боротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями задля досяг­нення певної політичної мети, насамперед захоплення державної

влади. Економічною основою громадянської війни є надзвичай­не погіршення матеріального становища різних верств" населен­ня, іранична кризовість економіки, їі соціальна та політична осно­ва — протиріччя мщ інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних змін у суспільс­тві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практич­но вичерпані легітимні форми і засоби подолання політичної кри­зи, соціадьного конфлікту¹.

Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імпе­рії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від терміна “громадянська війна” для ха­рактеристики подій в Україні 1918—1920 рр., на наш погляд, є необгрунтованою і недоцільною. Вона є спробою уникнути ана­лізу соціальної суті протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно “отаманщи­ною” та “зовнішньою агресією”, хоча цілком зрозуміло, що на­віть аналіз боротьби гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон.

Розвиток громадянської війни в Україні у другій половині 1919 — на початку 1920 рр. мав низку особливостей:

1. Значна кількість претендентів на владу в українських зем­лях (більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий пов­станський рух тощо).

2.. Різновекгррність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та білогвардійці висту­пали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардій­ці — за, Директорія ж обстоювала незалежність української дер­жавності хощо).

3. Відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України (співвідношення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, бідогвардірцями, збройними формуваннями М. Григор’єва та Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17).

4. Хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни тощо у більшості задіяних у протистоянні сил.

5. Укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами.

6. Пасивність основної маси населення України, яке в своїй більшості стало жертвою експансії та об’єктом насилля.

7. Помітний вплив на події зовнішніх факторів (дипломатич­ний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними держа­вами тієї чи тієї з воюючих сторін тощо).

'Див,, Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. — К.; 1997. — С. 79.

Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. “Білий рух” перебу­вав у цей час на піднесенні. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Маріу­поль, Харків, Катеринослав. Вірячи у кінцевий успіх, А. Денікін З липня 1919 р. підписує “Московську директиву” — наказ про наступ на Москву, органічною складовою частиною якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня де­нікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над всім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ бі­логвардійських військ розгортався у двох напрямках: північно­му — на Київ та південному — на Одесу.

Активізація дій збройних формувань денікінщв, енергійні вис­тупи повстанців під керівництвом М. Григор’єва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій ра­дянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнасту­пу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичи­ни, з’єдналася з військами УНР. Тому об’єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Шт^б Головного отамана, який очолив генерал- поручик М. Юнаков. Характеризуючи ситуацію, що склалася, ко­мандувач УГА М. Тарнавський писав: “Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. 1 то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно траге­дія нації, розірваної поміж дві ріжні держави, і впливи діямет- рально ріжних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п’ятно”¹.

Протиріччя у новоствореному об’єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Поль­щею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме у Денікіні бачив основного ворога, для пере­моги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичні рогляди заражали визначенню напрямку головного уда­ру. Укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а форму­вання УНР — на Одесу, по суті, був помилковим, оскільки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об’єднаної армії та втрати часу.

Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочавсь напри­кінці липня 1919 р., спочатку розгортався досить успішно — про­