38. Розмірковуючи про сенс людського життя видатний український філософ г.Сковорода повчав(пізнай себе, сродна праця)…..Які принципи духовної само розбудови особистості викладені в словах Сковороди?

Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає концепція “сродної праці”. Принцип “сродності”, отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. “Закон сродності” не знає винятків. У кожної людини є нахил до “сродної” собі справи.

Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому, вважав Г.Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття “потрібне” і “непотрібне” у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять “легке” – “важке”.Шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає у Г.Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим принципом всієї філософії українського мислителя. Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу.

Позиція Сковороди – відмінна. Заперечуючи наявну соціальну дійсність, він не прагне змінити її ані в ім’я щастя мільйонів, ані заради задоволення власних “природних” потреб. Він усвідомлює “ненужність” світу соціального як самоцінності з огляду на реальні потреби людського буття. Для Сковороди в притаманному йому прагненні до свободи і щастя суттєвим було усвідомлення того, що бажаної мети можна досягти на шляху заглиблення в себе, у прагненні до найпотаємніших, сердечних глибин власного “я”, де й чекає зустріч з Богом як жаданий результат реалізації мрій про волю і щастя.

39. Сухомлинський : «Сенс нашого буття – щастя людського спілкування. Не в тому щастя, щоб зачинитись від людей, а в тому, щоб вищою потребою була потреба в людині». В чому ви вбачаєте мету і сенс життя в сучасному світі?

Ну реально мені здається, це дуже особисте! Потреба у спілкуванні виникає в перші місяці життя дитини, а вже на третьому році в неї чітко виявляється бажання спілкуватися з іншими. Через спілкування дитина засвоює те, що психологічно робить її людиною. Це стосується людських особливостей поведінки (мораль, культура), людських взаємин (доброта, порядність та ін.). У спілкуванні формується характер дитини, воля, почуття, здібності, мотиви та соціальні потреби, зокрема потреби у взаємодії з іншими людьми. Ці потреби залишаються у людини найважливішими на все її життя. Відбувається перехід від простих форм потреб в емоційному контакті до складніших — у співпраці, інтимно-особистісному, діловому спілкуванні тощо.

Якби з народження людина була позбавлена можливості спілкуватися з людьми, він ніколи не став би цивілізованим, культурно і морально розвиненим громадянином, був би до кінця життя приречений залишатися напівтвариною, лише зовні, анатомофізіологічно нагадує людину.

Характерні для сучасної культури відкритість і доступність інформаційного простору призводять до інверсії моральних норм і розриву між індивідуальним буттям і соціальною реальністю, породжуючи криза особистісної ідентифікації. К сожалению, для многих современная жизнь становится постоянным поиском «развлечений». Это слово, кстати сказать, отсутствовало в любом другом словаре; в России XIX века или в любой серьезной цивилизации просто не поняли бы, что же оно означает. Жизнь стала непрестанным поиском «развлечений», которые лишены всякого серьезного значения и смысла, — достаточно посмотреть популярные ныне телепрограммы, рекламу, кинофильмы, послушать так называемую «попсу». Данное утверждение касается почти всех аспектов нашей современной культуры. Мы часто не учитываем этого, потому что, живя в этом обществе, принимаем его как данность и тем самым обесцениваем свою жизнь, лишаем ее смысла, что в свою очередь порождает массу проблем, в частности, психологического характера.

Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як "экзистенцию", людина повинна опинитися в "пограничній ситуації" - наприклад, перед лицем смерті. В результаті світ стає для людини "інтимно близьким". Жизнь ценится не за длину, а за содержание.

40. Характеризуючи людське буття М.М.Бахтін пише: «Бути – значить бути для іншого і через нього для себе. Людина вся завжди на рубежі. Дивлячись вглиб себе, вона дивиться в очі іншого». Чи поділяєте ви цю точку зору? Які суттєві характеристики людського буття відображені в міркуваннях видатного лінгвіста?

Жити — значить брати участь у діалозі: запитувати, слухати, відповідати, погоджуватися тощо. Бахтін досліджує категорію «Інший» як центральний принцип буття людини, пропонує відношення «я - інший», замість традиційно прийнятих у антропологічної думки категорій «Я», «особистість», «людина». М.М. Бахтін визнає феноменологічну людського самопізнання, і можливість адекватно пізнати себе лише при зустрічі з свідомістю іншого. Культурний розвиток індивіда, вважає М.М. Бахтін, відбувається під дією зовнішніх факторів, в першу чергу, під впливом іншого, свого роду «інобуття» власного я, на кордонах з яким відбувається становлення-усвідомлення власної самості. У філософії М.М. Бахтіна інший виступає необхідним елементом самоідентифікації особистості.

Процес взаємини Я й іншого в антропології М.М. Бахтіна являє собою завжди конкретний, унікальний акт взаєморозкриття двох унікальних культурних феноменів. Через «Іншого» М.М. Бахтіна - це відкривається буття, що припускає усвідомлене прийняття і розуміння власної унікальності в діалогічному взаємовідносини.

Якщо бачити себе я можу лише частково, однобічно, то чути себе, свою мову я можу (і повинен) завжди, за суттю справи, за суттю самої мови. І навіть якщо я розмовляю з іншою людиною, то неминуче чую і себе самого; отже, я відсторонююсь від своєї безпосередньої самототожності і стаю неспівпадаючим з самим собою. Тому мова і слух перетворюються на універсальну „матерію” ідей свідомості і самосвідомості, матерію і стихію внутрішнього діалогу, який „завжди зі мною” .

У системі переконань М. Бахтіна діалог виступає як універсальний спосіб людського буття, подвійно-двоєдина природа якого полягає у „неподільності-незлитості” „Я” та „Іншого”, а також в органічному взаємозв’язку і взаємодоповненні зовнішньої і внутрішньої інтенційності, зовнішнього і внутрішнього діалогу.

41. Сучасний український філософ Кримський визначає філософію як “шлях людяності і надії”, як усвідомлення долі людини як найважливішої складової світового процесу. Чи поділяєте ви таку високу оцінку філософського знання?

Протягом всієї історії людства філософію визначали як найвищу мудрість.

Такий її образ виник ще у античні часи. Філософія вважалася в Стародавній Греції дуже престижним заняттям. Іменуватися філософом було почесно. Філософи-мудреці користувалися суспільним визнанням і мали величезний авторитет серед своїх сучасників. Ставлення до філософії як до вищої мудрості зберігається в суспільстві і в наші дні, хоча і не є настільки загальновизнаним, як це було в античності. Високу оцінку філософського знання можна зустріти в художній літературі різних історичних епох.

Зокрема, Сучасний український філософ Кримський визначає філософію як “шлях людяності і надії” бо нам, постмодерновій цивілізації, залишається хіба що надія на можливість запобігти найстрашнішому лихові - новим гуманітарним катастрофам. Запобігти їм, на думку С.Б. Кримського, можна не просто шляхом повернення до духовності, а через актуалізацію базисної для розуміння духовності християнської тріади "Віра - Надія - Любов". Йдеться про формування особистісної свідомості та особистості як гарантії збереження світу, культури, самого життя. І саме це покладено “на плечі” філософії.

Людина – одна із центральних проблем філософії. Саме завдяки філософії ми відкриваємо для себе істини, пізнаємо щось нове, “доходимо” до сутності речей(адже це основне завдання філософії - встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин.) Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу. Вивчаючи філософію, людина стає мудрішою, адже навіть сама назва Філософія, означає потяг до мудрості(філо – любов, софія - мудрість). Філософія змушує людину мислити, тим самим розвиваючи її.

Тому, на мою думку, переоцінити значення філософського знання дуже важко. І я абсолютно згодна із Кримським, який настільки високо оцінив значення філософії у сучасному світі.

42. Давньогрецький філософ Епікур залишив нащадкам таку пораду: Нехай ніхто змолоду не відкидає філософію, а в старості не втомлюється займатися філософією, бо ніхто не буває ні недостиглим, ні перестиглим для здоров’я душі. В чому Ви бачите корисність філософії для формування духовного світу людини?

Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, відіграють визначальну роль у ключових проблемах: людина, її місце і призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя суспільства та ін. У сучасній філософії визначається, що духовне життя суспільства — це реальний процес життєдіяльності людей, тісно зв'язаний з виробництвом, обміном, поділом і споживанням духовних цінностей, задоволенням духовних потреб.

Ядром духовної культури людства виступає світогляд – сукупність поглядів, оцінок, уявлень людини про світ, багатоманітність і взаємодію явищ цього світу, про місце самої людини, її призначення, норми поведінки і відношення з іншими людьми і суспільством у цілому. А оскільки філософія – теоретична серцевина світогляду, зв'язок між філософією та духовністю людини очевидний. Завданням філософії є не стiльки озброєння студентiв знаннями рiзних фiлософських теорiй, скiльки формування на основi цих знань фiлософського способу мислення, фiлософського методу орiєнтацiї в свiтоглядових проблемах, в рафiнуваннi власної системи поглядiв, свiтогляду на базi певного рiвня фiлософської культури. Суть проблеми в фiлософськiй освiтi - не стiльки в засвоїннi фiлософiї як науки, скiльки в навчаннi фiлософствувати. А якщо людина вміє філософствувати, вона – духовно розвинена, може формувати власну думку про будь-які проблеми, доходити до суті речей. А стати мудрішим ніколи не рано чи пізно. Тому погоджуся з Епікуром, свій духовний світ збагачувати, через вивчення філософії, ніколи не пізно.

43. Кант, видатний представник класичної німецької філософії, стверджував, що в світі все може бути використане для досягнення якихось цілей – все, крім людини. “В ряду цілей…людина є ціль сама по собі, тобто, ніколи, ніким, навіть богом, не може бути використана тільки як засіб, не будучи при тому разом з тим ціллю”. Доведіть актуальність гуманістичної ідеї Канта, аналізуючи перебіг сучасних історичних подій.

Взагалі проблема людини є однією з центальних проблем філософського знання. Ще Еммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана відповісти: Що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити? І все це покривається як писав Кант в “Логіці”, одним питанням: Що таке людина?

Кант вводить уявлення про людину як самоцінну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб’єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального початку – духу, розуму. З його ім'ям пов'язано становлення однієї з перших в історії філософії антропологічних програм. З винятковою глибиною і послідовністю Кант розвивав ідею про людину як вищої цінності світу. Він писав: "... в ряду цілей людина (а з ним і всяке розумне істота) є ціль сама по собі, тобто ніколи ніким (навіть Богом) не може бути використаний як засіб, не будучи при цьому разом з тим і ціллю… " По суті, в цьому уривку Кант ставить людину якщо і не вище за Бога, то, щонайменше, на один щабель з Ним. В основі такого підходу Канта до людини лежить прагнення звільнити людину від будь-якого тиску, від усякого потойбічного метафізичного (як ідеалістичного, так і матеріалістичного) об'єктивізму, від будь-якого свавілля по відношенню до нього. Саме людина, її іманентна активність, його "особистість", його приналежність до "розумопоглинаючому" миру і творіння їм цього світу виступають, за Кантом, дійсною основою світобудови.

44. Відомий сучасний філософ Мамардашвілі, досліджуючи вічну філософську проблему життя і смерті вважав, що людина повинна жити так, як начебто вона безсмертна, тому завжди прагнути до того, чого в реальному житті в принципі досягти неможливо. Людина здатна силою життя, характеру, силою розуміння, зусиллям волі заповнювати порожнечу. Призначення людини необмежене умовами і межами життя, тому і виникає символ безсмертної душі. Які способи подолання людиною небуття Вам відомі?

Питання буття та небуття у філософії сягає своїм корінням ще часів до нашої ери. Філософія шукає форм причетності людини до Абсолютного буття, закріплення себе в бутті. У кінцевому підсумку - питання про буття - це питання про подолання небуття, про життя і смерть.

Небуття́ визначається як відсутність, заперечення буття, неіснування взагалі, неіснуюча реальність, абсолютний початок усього сущого. Ніщо — спосіб існування небуття. За Демокрітом небуття знаходиться серед буття, наповнюючи і пронизуючи його.

Небуття — онтологічна категорія, що є запереченням поняття «буття». Складність осмислення «небуття», зазначена у свій час ще Парменідом, полягає в наступному: в загальному сенсі, небуття — це відсутність, проте опис відсутності має спиратися на якісь ознаки, а наявність ознак, у свою чергу, обумовлює наявність об'єкта опису. Таким чином, виникає парадокс наявності відсутності.