9. В чому полягає внесок філософії Відродження в розвиток світової філософської думки?

В порівнянні з Середньовіччям, «теоцентричний» світогляд змінюється «антропоцентризмом». Тобто, характерним для філософії Відродження є повернення до Античності, що перш за все виражається у відновленні культу людини, що згодом стала основою для формування нової гуманістичної філософської антропології (Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.). І хоча мислителі епохи Відродження не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Таким чином в основу Гуманізму покладені вірування про те, що до людини треба ставитися з повагою і любов’ю, проголошувалась самоцінність людського життя. Людина – вінець творіння. Представник епохи Відродження, Леонардо да Вічні вбачав естетичний ідеал людини, як всебічно і гармонійно розвинену. Тому він навіть написав трактат про суспільство, що має забезпечити умови для гармонійного розвитку людини.

Варто зазначити також антиклерикальні рухи, що мали важливий вплив на подальший розвиток релігії, оскільки роль церкви втрачала свою провідну позицію в житті народу (не релігія, а сама церква як посередник).

Важливим внеском Відродження є розвиток та піднесення наукового знання. На відміну від офіційної (так званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання.

9. Які підходи до пізнання світу склалися в філософії Нового часу? Які «ідоли», на думку ф.Бекона, заважають людині пізнавати світ?

Особливістю Нового часу (17-18 ст.) є те, що це час капіталізму, революційний змін, де немає рабства, феодалізму.В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум.

З розвитком виробництва та потребою в точних знання про закономірності природи, постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Таким чином, це лягає в основу появи емпіричного, або ж чуттєвого, пізнання світу та раціонального, математичного мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм (індукція), найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт.

Емпіризм («досвід») вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Представник цього напряму, Ф. Бекон стверджував, що «Знання – це сила». У своїй праці «Новий Органон», джерелом знання він визначає досвід, емпіричний (чуттєвий) досвід. Варто зазначити, що теза Дж. Локка «немає нічого в розумі, чого б не було б у відчуттях», яскраво відображаю погляд Бекона. Тобто, на основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Таких ідолів, що заважають Бекон виділяє чотири групи:

1. Ідол Роду – людина від народження не має органів чуття, щоб адекватно відображувати світ.

2. Ідол Печери – суспільні обставини, в яких формувалась людина.

3. Ідол Ринку – людина залежить від пліток, загальнопоширеної думки, традицій.

4. Ідол Театру – авторитети.

Отже, усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.

Протилежним підходом до емпіричного пізнання світу є індуктивний підхід. Головне в цьому – не відчуття, а розум. Як зазначав представник вищезазначеного методу Рене Декарт: «Я мислю, а отже існую». Тобто, на думку раціоналістів, достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму. Поборником даного можна також назвати Лейбніца, який зазначав, що «немає нічого в розумі, чого б не було в відчуттях, крім самого розуму».