59. Літературні переконання Івана Величковського. Передмова до збірки «Млеко»

Іван Величковський — поет дуже цікавий. Саме поет, а не віршописець. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його,. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми. Це була типова людина епохи барокко — ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувалась у ньому з глибокою, щирою релігійністю, Цікавий він ще й тим, що не займав високих посад, не мав поважних титулів і, бувши освіченою людиною, лишався все життя рядовим орачем рідної культурної ниви. Належав Іван Величковський до того кола діячів, яке гуртувалося з, Лазар Баранович і Варлаам Ясинський. Його літературна діяльність тісно зливається з літературною діяльністю не тільки цих тодішніх «стовпів» українського церковного, політичного і культурного життя, але й з літературною діяльністю їхніх молодших сучасників, зокрема Дмитра Туптала та Стефана Яворського. З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. «Зеґар з полузеґарком» «Млеко». Іван Величковський розробляв як релігійні, так і світські мотиви, як суто християнську, так і житейську тематику, закликав до конкретної реалізації «віри» в «ділах», причому не тільки в християнських доброчинностях, а й у громадсько-політичних та культурно-просвітницьких справах, обстоював ідею рівності всіх людей. В передмові до «Млеко» Величковський з’ясовує мотиви, якими він керувався, коли складав свої вірші. Боліючи серцем, через те, що різні народи, «звлаща в науках обфитуючіє», мають багато як ораторських, так і гарних «поетицких трудолюбій», а «в Малой нашой Россіи до сих час таковых нЂ от кого тыпом выданых не оглядаю трудов», я, як справжній син «Малороссійскои отчизны нашеи», вирішив в міру своїх здібностей «нЂкоторыє значнЂйшые штуки поетицкіє руским языком выразити, не з якого языка на рускій оныє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных составляючи, a нЂкоторые и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которые и иншим языком анЂ ся могут выразити».

Далі автор пояснює, що працював не з будь-якої чванливості, але для слави Божої і «на оздобу отчизни нашеи и утЂху малороссійским сыном єи, звлаща до читаня охочым и любомудрым», і вимагає уважного читання його віршів. Іван Величковський — теоретик і практик фігурного віршування: збірка «Млеко...» є своєрідним підручником з поетики.

60. Українське літописне оповідання. Характер розвитку

Літописи - це жанр української літератури, що проіснував у ній майже вісім століть Це твори, в яких оповідь подавалася у хронологічній послідовності Вони заклали основи нашої вітчизняної історіографії. Переважно укладалися в монастирях. Автори (укладачі), як правило, намагалися систематизувати інформацію про відомі їх надії, а також „догодити» княжій владі.

Літописне оповідання - перш за все документальне, в ньому немає нічого придуманого. „літературного». Воно - пряме відображення реальної дійсності. Це оповідь в прямому значенні слова. Складається за свіжими слідами подій Оповідач - людина своєї епохи, що не може не вплинути на його розповідь.

За формою викладу оповідь подібна до порічних записів (як і порічнихи оповідь фактографічна - вказується дата події, обставини, перелічуються усі дійові особи), оповіді характерна конкретність.

Одна із характерних особливостей літописної оповіді - мова дійових осіб. Деколи ці твори повністю складається із мови дійових осіб, які постійно із будь-яких причин обмінюються думками.

Літературна своєрідність літописної оповіді - поява особи автора: тут він вже постійно присутній, заявляє про себе оцінками різних подій, спробами коментувати їх, характеристикою дійових осіб.