18. Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича – Сагайдачного. Жанрово-стильові параметри.

З початком повернення стародавньою українською столицею ролі митрополичого центру й головного осередку національного культурного розвитку, Київське Богоявленське братство й братська школа опиняються в центрі творення нової тенденції. Дмитро Чижевський пов’язує з утворенням київської школи «повну перемогу бароко» в українському письменстві та «найбільші культурно-політичні успіхи, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства»: відновлення православної ієрархії, заснування київської школи, її реформи, проведені митрополитом Петром Могилою (1644) та гетьманом Іваном Мазепою (1694). Центральною постаттю процесу, значною мірою його організатором і натхненником, став гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Тож і не дивно, що вірші на героїчну смерть гетьмана і його урочистий похорон стали визначним явищем, потенціал якого розкривається лише в перспективі творення козацької субкультури та її мистецького вияву – «козацького бароко».. Вірші були надруковані 1622 р. й виголошені на похороні Сагайдачного в Провідну (Томину) неділю 1622 р., що припадала тоді на 28 квітня. Михайло Грушевський називає твір «коротким і виразистим панегіриком козацьким заслугам для Речі Посполитої і осторогою від … різних проектів на скасування козацтва». Автор одного з небагатьох спеціальних досліджень про вірші Касіяна Саковича Вікторія Колосова визначила його як «складний панегірично-історичний твір» й акцентувала на синтезі старих греко-слов’янських традицій, хоча, попри упереджені підходи совєтської цензури до проблеми українського бароко, вже пов’язала «посилену увагу до форми, бажання викликати у читача якнайсильніші емоції, елементи натуралізму, сатири» з «паростками нового стилю» - бароко

Нині належність панегірика-некрологу Касіяна Саковича до зразків барокової творчості не викликає сумніву і не повинна б бути предметом полеміки .Однак варто звернути увагу на надзвичайно істотний нюанс – панегірик на похорон героя Хотинської війни, що з’єднала козаків зі шляхтою братерством зброї та стала «апогеєм козацької слави в Речі Посполитій», формує образ героя відповідно до сарматського ідеалу, що визначав тоді систему суспільних цінностей польсько-литовсько-руської держави «витворивши власне словництво, етикет поведінки, побутові вартості, моду, психологію, мистецтво» [9:304].

Гетьман Петро Сагайдачний – герой панегірика

Богдана Криса звертає увагу на впровадження постаті гетьмана Сагайдачного в «простір широких політичних планів і звершень», водночас відзначаючи міфологізацію цього простору, де «виникає певна тотожність небесного й земного». Автор, ректор Київської братської школи, використовує вдячний історичний матеріал, що цілком відповідав лицарському ідеалові закоріненого в національну минувшину й вірного покликанню християнина й воїна, захисника Речі Посполитої.

У «ВЂршах на погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (Київ, 1622) Касіян Сакович цитує давньоримського філософа Луція Аннея Сенеку, патріотизм героя зіставляє з патріотизмом грецького «короля» Кодруса, котрий волів «смерть поднять, бы ойчизна толко была въ цЂлЂ» («Вторый [спудей]»), його славу і мужність зіставляє з подвигами спартанського «кроля» Леонідеса, котрий «менжне кроля воювал Ксерксеса» (там же).

Герой панегірика, Петро Конашевич-Сагайдачний, походив зі шляхетської родини Конашевичів-Попелів з-під Перемишля. Він народився 1570, 1577 або 1578 р., можливо, в с. Кульчиці біля Самбора, а у 80-90-і рр. XVІ ст. навчався в Острозькій Академії. Є відомості про його службу в київського судді Яна Аксака наприкінці XVІ ст. Однак уже перед 1600 р. Петро Конашевич-Сагайдачний опинився на Січі. Невдовзі він здобув авторитет, достатній для його обрання гетьманом. Вперше гетьманську булаву Сагайдачний одержав між 1605 і 1610 рр. Панегірик складають епіграма на герб Запорозького козацького війська, передмова-огляд історії Запорозького війська, декламації 19 студентів, епілог від імени померлого гетьмана, післяслово до читача.

Геральдична епіграма вміщена під гербом козацького війська, що зображує лицаря з шаблею й мушкетом. Далі йде «Предмова», що починається виведенням зв’язку між вірністю та свободою. Логіка автора випливає з суспільної свідомості держави, яка пишалася своєю свободою, вважала себе східним форпостом європейської цивілізації проти східних деспотій і ототожнювала державну ідею з особою короля. Відтак робиться екскурс у минуле України, згадується про походження від Ноєвого сина Яфета, про переможні походи князя Олега на Константинополь, про Володимирове хрещення. Спочилий гетьман постає одним із славетних полководців, що походили з князів і шляхтичів Руської землі, чим, можливо, натякається на шляхетне походження Конашевича Сагайдачного, котрий «справ рицерских дѣлностю всюды слыл». Уславлення спочилого гетьмана поширюється автором на все козацтво. Віршовий панегірик-некролог на похорон козацького гетьмана-сармата, загиблого на пограниччі Сходу й Заходу в битві за збереження християнської Європи від експансії чужої цивілізації, започаткував творення нового дискурсу, що згодом розвинеться в феномен «козацького бароко».

19. Євхаристіон Софонія Почаського церковний діяч, педагог і письменник

Про життя Софронія Почаського відомо небагато. Навчався у Київській братській школі. Припускають, що він був одним із двадцяти спудеїв-риторів, які проголосили в квітні 1622 р. «Вірш на жалосний потреб... Петра Конашевича-Сагайдачного...» IC. Саковича. Софроній Почаський був одним із молодих ченців, котрих П. Могила направив учитися за кордон. Був професором риторики Лаврської школи у 1631 — 1632 рр., звідки перейшов до Києво-Могилянської колегії. У 1638— 1640 рр. був її ректором та ігуменом Братського монастиря. Співзасновник православної школи в Яссах та ігумен з 1640 р. тамтешнього монастиря «Трьох Ієрархів», де, мабуть, і помер.

Автор панегірика «Евхаристиріон, албо Вдячность... Петру Могилі...», створеною на честь засновника Київської Лаврської школи П. Могили. «Евхаристиріон...» був виголошений у формі діалогів на Великдень 28 березня 1632 р. 23-ма студентами-ригорами, імена яких стоять під віршами.

«Евхаристиріон...» — один із найвидатніших творів українського літературного бароко. Твір складається з присвяти і двох частин: «Гелікон» і «Парнас». Починався панегірик епіграмою на герб Могили, за якою йшла прозова присвята. У ній Софроній Почаський прославляв цноти П. Могили, порівнюючи його з Геліконом і Парнасом.(не треба його золота, бо він сам золото. Треба послухатись його порад)

У першій частині твору — «Геліконі» — прославляються вісім наук («корені умілості»), запроваджених архімандритом П. Могилою у Лаврській школі: граматика, риторика, діалектика, арифметика, музика, геометрія, астрономія. Кожну науку характеризує віршована ілюстрація, в якій розкриваються можливості, що дає освіта людині. В «Парнасі» уславлюються дев'ять муз і Аполлон — покровитель науки. В «Евхаристиріоні» автор застосовує вишукані тропи і фігури, алегорії і символи, пишномовні антитези, вживає образи античної міфології поряд з біблійними героями. Таке нагромадження пишномовності характерне для барокової літератури, яка прагнула захопити читача оповідною майстерністю, вразити й схвилювати людину. Софроній Почаський прославляє героя твору за любов до батьківщини й до науки, схвально оцінює подвижництво П. Могили на ниві культури. В панегірику висловлена впевненість у тому, що українська вчена молодь стане гідним продовжувачем справи славетних попередників. Закінчується «Евхаристиріон» десятирядковою епіграмою, в якій автор звертається до майбутніх критиків з проханням не дорікати йому за прославлення П. Могили.

Присутня доратча риторика.Наскірзний мотив – оточення, яке має радити митрополити, а не лестити., торжество освіти в Києві.

21Ставровецький Кирило (Транквіліон) — український православний і греко-католицький церковний діяч, архімандрит Чернігівський, поет, учений, друкар.

Не знаємо рік нар, але знаємо рік смерті – 1646. Кирило – монаше ім я , Транквіліон – тихий, спокійний. Ставровецький – прізвище, подане у документах 2 рази.

Вчився можливо в Острозі, Льв.єзуїтській школі.

У кінці 1580-х роках учителював у Львові, потім в Острозі й Вільні. Як знавець грецької мови виступав перед патріархом Єремією II в обороні Львівського Братства.

З 1618 року — ігумен Унівського монастиря, пізніше Любартівського. Мав власну пересувну друкарню, у якій видавав свої твори:

1618 першу українську догматичну систему «Зерцало богословія»,(1614 подав на рецензію Княгиницькому, не чітко говорив про Св. Духа)

1619 — «Євангеліє учительноє», збірку своїх проповідей. Цей твір був засуджений сбором українськими православними єпископами, a 1627 у Москві наказали його «на пожарах спалити».(природа ампліфікації – розширення Св Письма. Проповіді мали понад 10 ст, на одне свято кілька проповідей)

1626 року Ставровецький перейшов на унію і у 1628 році отримав пост чернігівського архімандрита. Пробув там до смерті, видавши перед смертю збірку повчань «Перло многоцѣнное».1646 (він сягнув розумом в Слово і звідти витягнув перло многоцінне)

Роглядаючи проблему "Бог і світ", Ставровецький розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей, що належать до духовної ієрархії (ангелів, демонів); видимий світ — світ видимих речей, в якому живе людина; малий світ — світ самої людини; злосливий світ — світ поєднання злих людей з дияволом, який є творчим началом зла. Своє вчення про чотири світи він виклав у "Зерцалі богословіи» Описуючи ці чотири світи, він показував, що не весь світ є зло, а постає як добро і краса. Світ і природа перестають бути у нього простим символом Бога, зливаються з Богом, самі перетворюються у божество