52. Міжнародне врегулювання в колишній Югославії: етапи та наслідки.

І етап (травень 1980 – вересень 1991)

Перший етап врегулювання кризи в Югославії, з травня 1980 (смерть президента Югославії Й.Б.Тіто) до вересня 1991 (початок роботи Міжнародної конференції з колишньої Югославії), - як інтернаціоналізація кризи, спроби врегулювання кризи на платформі єдиної держави і дотримання положень заключного акта хельсінської НБСЄ.

Розпад СРСР - відсутність необхідності Югославії як буферної держави.

Після смерті президента Югославії І.Б.Тіто в 1980 керівництво країною здійснював колективний орган - Президія СФРЮ, що складається з 8 представників від кожної республіки і від двох автономних країв (до 1995). Незабаром рішення Президії та інших федеративних органів поступово перестали бути обов'язковими для республік і автономних країв так само, як Конституція СФРЮ.

Парламент: поправки до Конституції, які посилюють роль федерального центру.

Уряд: економічна реформа, мета - відновлення єдиного народногосподарського комплексу. Це викликало ще більше невдоволення і протест в республіках і автономних краях.

Одночасно з цим в Югославії почався перехід до багатопартійної системи. Тенденція до розвалу Союзу комуністів Югославії особливо зміцнилася після провалу скликаного у січні 1990 року XIV надзвичайного з'їзду. Тільки в Сербії і Чорногорії комуністи продовжували займати лідируючу позицію. С.Мілошевич, обраний в 1987 році президентом Сербії, перетворив Союз Комуністів Сербії в Соціалістичну партію Сербії, яка заявила про себе як про наступницю Союзу комуністів Югославії.

У листопаді 1990 року у всіх шести республіках Югославії пройшли вибори на багатопартійній основі. Були сформовані нові органи влади. За результатами виборів перемогу здобули лише комуністи Сербії і Чорногорії, зберігши в цих республіках свою владу. В інших республіках федерації - Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговині та Македонії перемогли партії націоналістичного, правого спрямування, що підтримували тісні зв'язки із Заходом. Чекали демократизацію, отримали розвиток сепаратизму.

На початку 1991 року ЄС вирішив включитися у вирішення наростаючої кризи на Балканах, хоча Югославія не була членом ЄС. Була створена «трійка» для переговорного процесу, до якої увійшли колишній, справжній і майбутній голови ЄС. 25 червня 1991 парламенти Словенії та Хорватії оголосили про проголошення свого державного суверенітету і незалежності. Результат - початок військових дій. Керівництво СФРЮ погодилося на посередницьку допомогу ЄС. У результаті переговорів трійки ЄС з членами Президії СФРЮ було вироблено перша угода в цьому конфлікті на міжнародному рівні, що виразилося у Спільній декларації про мирне вирішення югославської кризи. У Декларації визнається єдність СФРЮ, майбутнє країни зв'язується з Заключним гельсінською актом і на три місяці накладається мораторій на визнання Словенії та Хорватії.

Війна в Словенії була недовгою, але її наслідки були значними. вона прискорила міжнародне визнання Словенії та Хорватії, визнання факту розпаду Югославії. У цьому процесі особливо була помітна роль Німеччини, яка розгорнула активну діяльність, щоб переконати європейських партнерів відмовитися від ідеї єдиної Югославії. Стратегічні цілі Німеччини на Балканах припускали включення Словенії та Хорватії в зону своїх економічних інтересів для оволодіння міжнародним перехрестям доріг, забезпечення прямого виходу на Адріатику і до Середземного моря, до Дунаю, а також для придбання Німеччиною статусу найбільшого сприяння у виробляють нафту і газ арабських держав. Прагненням будь-якими засобами домогтися прискореного визнання нових держав Німеччина фактично гальмувала що почався переговорний процес. Визнання Н. суверенітету Словенії та Хорватії прирекло югославську державу, але забезпечило німецький вплив у двох колишніх республіках Югославії.

Американська політика: у 1990-1991 роках адміністрація Джорджа Буша дотримувалася досить стриманої позиції щодо можливого розпаду Югославської федерації. Вона в цілому виступала за збереження територіальної цілісності країни, побоюючись перекроювання кордонів в Європі та її негативного впливу на європейську безпеку. 30 липня вийшла в світ спільна Радянсько-американська заява по Югославії, засуджувалося «застосування сили з метою розв'язання політичних розбіжностей», підкреслювалася необхідність «поваги всіма сторонами» фундаментальних принципів, зафіксованих у гельсінському Заключному акті 1975 року та в Паризькій хартії для Нової Європи 1990.

Наприкінці літа 1991 починають формуватися спеціальні структури міжнародних організацій для врегулювання ситуації в Югославії. ЄС ухвалив рішення створити Конференцію Європейського Союзу з Югославії (з 1992 року - Міжнародна конференція по колишній Югославії (МККЮ). Її місцем перебування стало Відділення ООН у Женеві. Ця міжнародна структура мала функціонувати «до досягнення остаточного врегулювання проблеми колишньої Югославії».

ГС ООН Перес де Куельяр стояв на позиціях мирного вирішення конфлікту на Балканах і укладення загального договору югославськими республіками. Направив уряду Німеччини послання з проханням ні в якому разі не визнавати суверенітет Хорватії.

Робота МККЮ у вересні 1991 почалася з вироблення рекомендацій з конституційному устрою майбутньої Югославії і грунтувалася на необхідності зберегти об'єднану і демократичну Югославію і неприпустимість односторонньої зміни кордонів за допомогою сили. Переговори велися на трьох рівнях: голів республік, міністрів закордонних справ та експертних рад. Практичних результатів - не мали.

ІІ етап (жовтень 1991 – березень 1992)

Другий етап врегулювання кризи в Югославії характеризується констатацією факту припинення існування СФРЮ і спробами мирного роз'єднання Югославії.

У жовтні 1991 після оголошення про свою незалежність Словенією, Хорватією, Боснією і Герцеговиною позиція МККЮ різко змінилася. Різні варіанти планів врегулювання конфлікту тепер грунтувалися на пропозиції визнати суверенітет і незалежність колишніх республік СФРЮ як нових балканських держав. Представники Сербії і Чорногорії не погоджувалися із запропонованими планами і називали дані документи ультиматумами.

Явне прагнення ЄС підтримати процес розпаду Югославії. Свою позицію світова спільнота підкріпила заходами впливу: у листопаді 1991 ЄС прийняло рішення про економічні санкції проти Югославії, коригуючи незабаром своє рішення і обмежуючи санкції лише територією Сербії та Чорногорії. Президент США Д.Буш підтримав заходи ЄС щодо запровадження повного ембарго на поставки нафти до Югославії. А вже в грудні 1991 ЄС ухвалив документ, в якому оголошувалися умови визнання нових держав Східної Європи і Радянського Союзу. Серед них були: перевага права і демократії, гарантія прав національних меншин, мирне вирішення спорів.

2 громадянські війни, умовно звані хорватською (1991-1995 рр., військові дії велися між хорватами і країнськими сербами) і боснійською (1992-1995 рр., бойові дії в основному велися між мусульманами і боснійськими сербами). У ролі основної зовнішньої сили, що сприяє дезінтеграції Югославії і яка поспішила заявити про необхідність визнання незалежності Словенії і Хорватії, виступила Німеччина. Бонн переконував ЄС, що визнання цих двох республік зупинить громадянську війну. Саме завдяки сильному натиску з боку Німеччини 15 січня 1992 незалежність Словенії та Хорватії, які входили до складу колишньої Югославії, була визнана всіма країнами-учасницями Європейського союзу. Тим самим були порушені основоположні принципи Гаазької конференції ЄС і, принаймні, чотири з п'яти умов визнання ЄС незалежності нових держав. Однак це не зупинило військові дії в Хорватії. Вони тривали, навіть незважаючи на розгортання в республіці «Сил ООН з охорони».

До осені 1991 обстановка в республіці БіГ різко ускладнилася. У жовтні Парламент БіГ за відсутності депутатів-сербів, які залишили зал засідань, прийняли Меморандум про суверенну республіку. У відповідь на це в січні 1992 була проголошена Республіка сербського народу в БіГ, але як федеративна одиниця СФРЮ.  1 березня 1992 мусульманське керівництво республіки Боснії і Герцеговини провело референдум про незалежність країни. Незважаючи на неучасть у ньому сербів, уряд відразу ж проголосив незалежність БіГ і звернувся до Європейського Співтовариства з проханням визнати її державну незалежність.

У лютому 1992 в Сараєво відкрилася Міжнародна конференція з питань БіГ, на якій була зроблена спроба врегулювати конфлікт. Керівництво конференцією здійснював представник ЄС португальський дипломат Жозе Кутільеро, який розробив проект створення в БіГ конфедерації, розділеної на національні кантони. До середині березня позиції сторін були узгоджені. Лідери трьох громад, підписавши «Основні принципи конституційного рішення БіГ», домовилися, що республіка залишиться в існуючих кордонах як єдина держава з трьома конституційними одиницями, створеними за національною ознакою. Була створена робоча група, яка повинна була розробити карти поділу Боснії і Герцеговини, враховуючи віросповідання, культуру, транспорт, комунікації і бажання всіх трьох народів. Здавалося, що угода по Боснії та Герцеговині досягнуто. Однак активне втручання США в переговорний процес не дозволило даній угоді втілитися в життя.

ІІІ етап (березень 1992 – лютий 1994)

Третій етап врегулювання кризи в Югославії з березня 1992 (підключення США до переговорного процесу з врегулювання кризи на Балканах) до січня 1994 (відновлення переговорів під керівництвом МКБЮ, підготовка пакету домовленостей по загальному врегулюванню конфлікту в БіГ), може бути охарактеризований як посилення конфронтації сербів, мусульман і хорватів, незважаючи на визнання незалежності Боснії і Герцеговини.

З березня 1992 США починають брати активну участь у переговорному процесі під керівництвом ЄС. Після розмови з послом США після підписання документів Міжн. конференції в Сараєво А. Ізетбеговіч, лідер мусульманської громади, відмовився від свого підпису під угодою і повернувся на колишні позиції. Вашингтон у свою чергу розгорнув активну діяльність по визнанню БіГ в якості незалежної єдиної держави, незважаючи на ту обставину, що боснійські серби бойкотували референдум про незалежність БіГ. Америка переконала країни Європейського Союзу визнати існування цієї держави в такому вигляді, пообіцявши зі свого боку визнати незалежність Словенії та Хорватії. 6 квітня 1992 республіка БіГ була все ж визнана ЄС незалежною єдиною державою. Позиція адміністрації Дж. Буша зіграла важливу, якщо не вирішальну роль у міжнародному визнанні незалежності БіГ на чолі з «центральним» мусульманським урядом. У той же час США і ЄС демонстративно відмовилися визнати Союзну Республіку Югославію (СРЮ), яка утворилась у березні-квітні 1992, у складі Сербії і Чорногорії, яка визнала всі пункти «Декларації про критерії» ЄС.

Подібне швидке визнання пояснювалося бажанням запобігти сутичкам в БіГ. Але вийшло навпаки, зіткнення між сербами, мусульманами і хорватами зросли, тому 12 квітні 1992 в результаті тристоронніх переговорів були підписані лише угоди про припинення вогню на всій території БіГ.

Рада Безпеки ООН, стривожена стрімким погіршенням положення в БіГ, запропонувала ГС ООН надіслати в цей район свого особистого посланця (Сайрус Венс). Після переговорів з керівниками громад, президентами республік, командирами воєнізованих підрозділів він дійшов висновку, що у керівників республік і лідерів усіх трьох громад БіГ немає єдиної думки про шляхи мирного врегулювання конфлікту і що жодна зі сторін у конфлікті не може зняти з себе відповідальність за нинішню ситуацію і її ескалацію.

США звинувачували Югославію в розпалюванні конфлікту на території БіГ і наполягали на введенні жорстких санкцій проти Сербії та Чорногорії. Але Б.Бутрос-Галі не погоджувався з подібними заходами і пропонував скликати широку міжнародну конференцію. Необхідний був привід для звинувачення сербів. 27 травня була обстріляна черга за хлібом у Сараєво. Незважаючи на вимогу боснійських сербів провести компетентне розслідування, США і західні ЗМІ відразу ж звинуватили в усьому сербів. 30 травня 1992 Рада Безпеки ООН проголосувала за введення санкцій проти Сербії і Чорногорії.

Прагнучи запобігти розростанню боснійського конфлікту, МККЮ активізувала роботу з організації та проведення переговорів та конференцій з питань державного устрою Югославії:

• Міжнародна конференція з Югославії в Лондоні 26-27 серпня 1992 року. Незважаючи на значні поступки і компроміси з боку Югославії, закінчилася засудженням керівництва цієї країни. Наслідком Лондонської конференції стало рішення 22 вересня 1992 Генеральної Асамблеї ООН № 47/1, в якому констатувалося, що членство Югославії в ООН припиняється, і нова держава СРЮ не може претендувати на автоматичне продовження свого членства.

• Женевський переговорний процес з вересня 1992 по серпня 1993 року.

У серпні 1993 лідери трьох громад Боснії і Герцеговини в результаті довгих переговорів, взаємних поступок і компромісів погодилися підписати мирну угоду, підготовлену МККЮ, і прийняти її в парламентах до 31 серпня. Однак 19 серпня 1993 НАТО заявило, що воно завершило всі приготування і може в найкоротші терміни завдати ударів з повітря по позиціях боснійських сербів. Сербська і хорватська сторона підтримали план врегулювання. Мусульманська ж сторона знову відмовилася від підписання. Таким чином, Женевські переговори провалилися.

Протягом всього 1993 йшов переговорний процес з врегулювання ситуації в БіГ, який практично зайшов у глухий кут, оскільки він щоразу зривався і опинявся безрезультатним з вини мусульманської сторони, яка не йшла ні на які поступки. Проте США і НАТО продовжували звинувачувати в усьому боснійських сербів і піднімати питання про збройні удари НАТО по сербських позиціях. Однак взаємовідношення сил НАТО та ООН грунтувалися на принципі так званого "подвійного ключа", коли рішення про застосування сили повинні були прийматися за погодженням між ГенСеком і НАТО.

Черговий етап врегулювання кризи на Балканах закінчувався виникненням розколу в середовищі мусульман, незадоволених рішеннями мусульманського парламенту, зближенням позицій сербської та хорватської сторін, поступовою зміною уявлень про те, що серби є єдиними винуватцями війни в Боснії і Герцеговині, так як в останні місяці вони активно йшли на поступки. США, НАТО і мусульманам треба було переламати ситуацію на свою користь.