78. Джерела та еволюція індо-пакистанського конфлікту.

Передумови до конфлікту були закладені ще під час британського колоніального правління. До 1947 р. Індія та Пакистан входили до складу Британської Індії. На початку ХХ ст. антиколоніальна боротьба об'єднувала представників різних народів, всі вони себе вважали індійцями, незалежно від релігії та мови. Але у 1930-х роках відбувся глибокий розкол у національному русі між індуїстами та мусульманами, які не могли домовитися про політичний устрій майбутньої держави та місце кожної нації у ній. З 1940 р. Мусульманська ліга почала вимагати утворення особливої, мусульманської «нації» в Індії. Англійці їх підтримали, Індію було розділено на дві частини — власне Індію та Пакистан. Але ситуація ускладнювалася тим, що чіткого географічного кордону між мусульманами та індуїстами не було — представники обох конфесій у великій кількості проживали у всіх провінціях та князівствах країни. Демаркація кордону викликала численні суперечки. Так, через відсутність компромісу, провінція Пенджаб була розділена майже порівну, а князівство Кашмір мало саме визначити до якої держави приєднуватись.

Початком до відкритого протистояння стало питання про політичну приналежність князівства Кашмір. Більшість населення було мусульманами, але політична верхівка — індуїсти. Махараджа Кашміру вирішив приєднатися до Індії, що не влаштовувало пакистанський уряд. Почався військовий конфлікт (т.зв. Перша індо-пакистанська війна), який тривав з 1947 по 1948 р. згідно з резолюцією ООН з 1 січня 1949 р. вступило в силу перемир’я. Князівство було розділене: 60% території відійшло до Індії, 40% — до Пакистану.

Друга кашмірська війна (1965-1966 рр.). Привід – початок збройних заворушень в інд. шт. Джамму і Кашмір. Інд. керівництво вважало, що виступи мусульман у Джамму і Кашмірі інспіровані Пакистаном. На загост­рення ситуації також вплинув збройний конф­лікт навколо Качського Рану, що виник на поч. 1965 і залишався неврегульованим. Пакистан розраховував на підтримку в конфлікті з Індією з боку союзників по військ, блоках Організації Центрального договору (СЕНТО) і Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО). Усну підтримку позиції Пакистану надали Іран, Ту­реччина, Індонезія, а також КНР, що з поч. 60-х перетворилась на головного союзника Паки­стану в регіоні. Війна закінчилась без впевненої перемоги будь-якої сторони. Результат - Відведення військ на попередні позиції; проведення демаркації кордонів (крім Кашміра). Підписання Декларації про незастосування сили і відновлення переговорів.

Третя індо-пакист.війна 1971 р. (Боротьба за незалежність Сх. Пакистан/Бангладеш).

З 1984 р. тривав малоінтенсивний прикордонний конфлікт на льодовику Сиачен, характерною особливістю якого було те, що основну частину втрат обидві сторони несли не в результаті дій супротивника, а від важких кліматичних умов. З 2003 року на Сиачені діє перемир'я.

У 1999 р.Пакистаном була спровокована Каргільська війна, проте на відміну від трьох попередніх збройних конфліктів вона не носила широкомасштабного характеру. Пакистан офіційно заперечує участь своєї регулярної армії в ній.

Індо-пакистанський конфлікт на початку XXI століття загострився тим, що обидві держава розробили (або отримали від своїх покровителів) ядерну зброю і активно нарощують свою військову міць. Сьогодні військові постачання до Пакистана здійснює США, а поставки зброї до Індії здійснює Росія, але при цьому Пакистан проявляє підвищений інтерес до можливого військово-технічного співробітництва з Росією, а США роблять спроби витіснити Росію з індійського ринку озброєнь.