70. Війна сша та їх союзників проти Іраку (2003 р.): причини та наслідки.

Іракська війна (з 20 березня 2003 по теперішній час) — військовий конфлікт, що почався із вторгнення сил США і їхніх союзників в Ірак з метою скинення режиму Саддама Хусейна. Формальним приводом до війни послужила інформація ЦРУ про наявність в Іраку запасів зброї масового знищення, що згодом не знайшла підтвердження. Крім того, російська розвідка встановила, що в період між 11 вересня 2001 року й початком Іракської війни державні органи Іраку готували теракти, спрямовані проти США; ця інформація передавалася американським колегам. Слід зазначити, що в минулому й США готували вбивство Хусейна й переворот в Іраку. Однак деякі аналітики вважають, що метою воєнної операції було встановлення контролю США над нафтовими родовищами Іраку.

Передісторія:

Відповідно до резолюції 687 РБ ООН, після завершення війни в Перській затоці до Іраку прибула Спеціальна комісія ООН для нагляду за ліквідацією іракської зброї масового знищення і припиненням програм по розробці хімічної, ядерної, бактеріологічної зброї й ракет великої дальності. Комісія успішно виконувала свої функції до 1998 року, коли була змушена покинути Ірак через відмову іракської сторони надалі співробітничати. Відповідно до резолюції 687 на території Іраку було введено повітряні зони на півночі й півдні країни для захисту відповідно курдів і шиїтів, сторін, що піддавалися репресіям Саддама Хусейна. Патрулювання зон здійснювалося американською і британською авіацією.

У січні 1993 року ВВС США, Великобританії й Франції нанесли два ракетно-бомбових удари по позиціях іракських зенітно-ракетних комплексів на півдні країни, що представляли загрозу для союзної авіації, що патрулювала непольотну зону. У грудні 1998 року після відмови Іраку від співробітництва з міжнародними інспекторами США й Великобританія провели проти Іраку воєнну операцію «Лис у пустелі». Після її завершення іракська система ПВО початку регулярно обстрілювати американо-британські літаки, що патрулювали непольотні зони, що приводило до відповідних ударів, що нерідко супроводжувалися жертвами серед місцевого населення. Збройні інциденти в іракському небі періодично відбувалися із грудня 1998 по березень 2003 року, їхнє число помітно виросло із середини 2002 року.

Рішення про усунення режиму Саддама Хусейна було прийнято адміністрацією Дж. Буша-молодшого практично з початку її появи в Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 року в США привели до посилення впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів ("яструбів") на формування нової концепції американської зовнішньої політики. Остання базується на тім постулаті, що США досить могутні, щоб навіть без допомоги союзників змінювати міжнародну ситуацію в якому-небудь регіоні світу з метою гарантування безпеки США й захисту американських інтересів.

Практично за рік до початку бойових дій в Іраку США почали проводити психологічну війну проти режиму Хусейна. Завдяки зусиллям США, блокада Іраку постійно зростав Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 року не залишало сумнівів щодо рішучості американської адміністрації усунути режим С. Хусейна навіть ціною розколу в ООН і НАТО.

Після того як у серпні 2002 року Багдад беззастережно погодився на повернення в Ірак міжнародних інспекторів для пошуку зброї масового знищення, США зайняли позицію, що призвела до затягування поновлення їхньої діяльності в Іраку. США наполягали на прийнятті нової резолюції РБ ООН, яка б включала положення про автоматичне застосування збройної сили у випадку, якщо Багдад буде лагодити перешкоди роботі міжнародних інспекторів. Але стараннями постійних членів РБ ООН - Франції, Китаю й Росії - це положення було виключено з американського проекту резолюції РБ ООН 1441, прийнятої 8 листопада 2002.

Відразу після того як наприкінці листопада 2002 року міжнародні експерти приступили до проведення інспекції в Іраку, США почали брати під сумнів доцільність їхньої діяльності й зрештою змусили залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. Ханс Бликс повинен був зробити доповідь про відсутність зброї масової поразки в Іраку. Однак це не входило в плани Вашингтона, що через три дні почав окупацію Іраку під приводом ліквідації атомної зброї, що не знайдено донині.

5 лютого 2003 року держсекретар США Колин Пауелл виступив на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН, надавши численні докази того, що Ірак приховує від міжнародних інспекторів зброя масової поразки. (В 2004 Пауелл зізнався, що оприлюднені їм дані були багато в чому неточними, а іноді й сфальсифікованими.)

Проти американських планів відносно Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські й ісламські країни. Прагнучи уникнути осуду своєї позиції в рамках засідання РБ, США вирішили діяти незалежно від ООН.

18 березня 2003 р. США пред'явили Іраку ультиматум, головною вимогою якого була відмова Хусейна від влади й виїзд з Іраку разом з родичами протягом 48 годин. Одночасно американські представники заявили, що вони будуть бойкотувати засідання Ради безпеки ООН, на яких на вимогу Франції й Росії передбачалося розглянути ситуацію у зв'язку з американським ультиматумом. Позицію США підтримали Британія, а також Іспанія й Болгарія, які в той момент були непостійними членами РБ.

Формування коаліції:

На 20 березня 2003 до проамериканської коаліції ввійшли 44 держави. Серед країн пострадянського простору це були: Грузія, Узбекистан, Азербайджан, Естонія, Латвія і Литва. Одними з найактивніших союзників США були ВБ й Австралія. 21 березня вони, разом зі США, направили до РБ ООН листи з обґрунтуванням ведення війни. США – Ірак порушив умови припинення вогню, встановлені в регіоні після війни в Перській затоці 1991. ВБ і Австралія – теж саме, проте більш коротко й немає згадки про необхідність зміни іракського режиму.

Воєнна операція:

Воєнна операція в Іраку почалася 20 березня 2003. Вона носила кодову назву «Іракська свобода»; іноді її помилково називають «Шок і тремтіння», але ця назва стосується до військової доктрини, розробленої в 1996 і застосованої в Іраку. Вона завершилася 9 квітня поразкою Іраку.

Американським і британським військам з їх найсучаснішою військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія із застарілим озброєнням, у якої не було ніяких шансів захистити країну з агонізуючим диктаторським режимом. Однак у перші два тижні воєнних операцій створювалося враження, що війна в Іраку буде затяжною і триватиме принаймні кілька місяців. У цей період саддамівская пропаганда змогла залучити на свою сторону симпатії частини світового співтовариства, особливо арабських і мусульманських країн. Тисячі арабських добровольців приїхали в Ірак. Однак раптова капітуляція режиму С.Хусейна викликала шок в арабському світі. Крах саддамівского режиму найбільш трагічно був сприйнятий серед палестинців, оскільки Ірак був їхньою опорою в боротьбі за свої права.

Після війни:

В Іраку була встановлена тимчасова окупаційна адміністрація на чолі із представником США, що стала вживати спроби підготувати умови для переходу Іраку до демократичного ладу. 29 травня 2003 р. була одноголосно прийнята резолюція № 1483 Ради безпеки про післявоєнне відновлення Іраку, за допомогою якої США фактично домоглися схвалення постфактум акції в цій країні.

Проте стабілізувати ситуацію в Іраку виявилося набагато складніше, ніж його окупувати. Американці зіштовхнулися з асиметричною, партизанською війною. У результаті неї в Іраку загинуло більше американських солдатів, ніж під час активних бойових дій. Значною мірою від характеру руху опору буде залежати розвиток ситуації в Іраку й довкола нього найближчим часом . До складу руху опору входять різноманітні політичні сили: баасісти (колишні члени правлячої партії Баас), представники клану С. Хусейна, місцеві мусульманські угруповання, залишки іракської армії й сил безпеки, арабські добровольці й бойовики "Аль-Каїди". Ці угруповання захопили велику кількість зброї й боєприпасів на складах колишньої іракської армії під час безвладдя, що панувало в перші тижні після скинення режиму. З огляду на таку строкатість руху опору, наявність одного керівного центра для координації дій відзначених угруповань представляється малоймовірною.

У червні 2003 США провели першу значну операцію («Удар по півострову») після скинення режиму Хусейна, спрямовану проти партизанського руху. Період становлення антикоаліційного партизанського руху завершився восени 2003 року, про що свідчив так званий «Рамаданівський наступ» у жовтні-листопаді, що збігся за часом з мусульманським святом Рамадан.

Незважаючи на те що більшість іракців сприймають американо-британські війська як окупаційні, це не означає, що рух опору, жертвами якого переважно стають іракські громадяни, викликає симпатії іракського населення. Іракці утомилися від тривалих війн, саддамівського деспотизму й багаторічної міжнародної блокади, і, як всі люди, прагнуть до нормального життя. У цьому сенсі збройний рух опору в Іраку не може розраховувати на широку підтримку з боку іракського населення й тому не має майбутнього. Очевидно, згодом боротьба за суверенітет Іраку буде більше переходити в політичну площину.

До кінця 2003 року релігійні й політичні лідери іракських шиїтів висунули вимоги провести загальні вибори й передати владу вибраному уряду. Шиїти розраховували в такий спосіб одержати у свої руки політичну владу в країні, що традиційно перебувала в сунітської меншості (особливо в епоху правління Хусейна). Їхні вимоги розходилися з намірами Тимчасової коаліційної адміністрації, що збиралася поступитися місцем спеціально сформованому перехідному уряду, що повинне було управляти Іраком до майбутніх виборів. Позиція США викликала невдоволення в рядах шиїтів. Найбільш радикальним їхнім представником був мулла Муктада ас-Садр, що виступав за вивід іноземних військ з Іраку й за створення плюралістичної демократичної ісламської держави, орієнтованого на ісламський світ. Ас-садр створив збройне ополчення, відоме як Армія Махді.

Підписання 8 березня 2004 р. "Закону про керування державою на перехідний період", або тимчасової конституції Іраку, стало значним кроком на шляху консолідації основних політичних й етно-конфесійних сил Іраку - арабів, курдів і туркменів. Відповідно до цього документа, Ірак буде демократичною республікою на основі федералізму. Погоджено строки загальних виборів у парламент - до 31 січня 2005 р. Конституція передбачає формування "федерального уряду" Іраку на перехідний період.

28 червня 2004 року Тимчасова коаліційна адміністрація передала свої повноваження Перехідному уряду Іраку на чолі із прем'єр-міністром Айядом Аллауї. Тим самим був покладений кінець іноземної окупації Іраку, що тривала більше року. Війська міжнародної коаліції залишалися в країні на прохання нового уряду й відповідно до мандата ООН (резолюція РБ ООН 1546 від 8 червня 2004).

30 січня 2005 року в обстановці посилених заходів безпеки в Іраку пройшли перші за півстоліття багатопартійні парламентські вибори. Переддень виборів ознаменувався хвилею насильства й погрозами бойовиків розмістити навпроти виборчих дільниць снайперів. Незважаючи на бойкот голосування в ряді сунітских районів (у провінціях Аль-Анбар і Айнав явка виборців була відсутня),вибори були визнані такими, що відбулися. Як і пророкували аналітики, перемогу на них одержав шиїтський Об'єднаний Іракський Альянс, що набрав 48 % голосів. У квітні був сформований Перехідний уряд, завданням якого була підготовка нової конституції країни.

Ситуація в сфері безпеки продовжувала погіршуватися. Для припинення проникнення бойовиків в Ірак американська морська піхота навесні-восени 2005 року провела серію операцій у прикордонних районах («Матадор»і «Стальна завіса»).

15 жовтня 2005 – Конституція.

15 грудня 2005 – нові парламентські вибори (більшість отримав шиїтський Об'єднаний Іракський Альянс).

2006 рік – розгортання партизанської війни й проведення терактів. Останньою важливою подією 2006 року в Іраку стала страта колишнього президента країни Саддама Хусейна 30 грудня.

10 січня 2007 Джордж Буш оприлюднив нову стратегію США в Іраку, що одержала неофіційну назву «Новий шлях уперед», але більше відому як «Більша хвиля».У своєму виступі перед націями він визнав, що раніше допустив помилки в іракському питанні, а також відзначив, що основними причинами попередніх провалів стали недостача військ і недостатня свобода дій американського командування. Нова стратегія передбачала відправлення в Ірак додатково 21,5 тис. військовослужбовців і посилення заходів з охорони кордону. До цього часу в Ірак періодично направлялися додаткові війська, як правило, на час національних виборів або у зв'язку із черговим загостренням ситуації. Різниця укладалася в тім, що тепер посилення контингенту повинно було тривати досить довгий строк. Крім того, якщо раніше американські війська залишали очищені від бойовиків райони, то план «великої хвилі» передбачав, що вони будуть залишатися в них для тривалої підтримки безпеки.

У березні-квітні 2008 року в багатьох районах Іраку спалахнули повстання. Вуличні бої проходили у двох найбільших містах Іраку — Басрі й Багдаді. Армія Махді, що організувала повстання, змусила прем'єр-міністра Іраку Нурі аль-Маликі відновити переговірний процес з нею. Наприкінці березня лідер шиїтской армії Муктада ас-Садр відкликав своїх прихильників з вулиць іракських міст. Однак на початку квітня нові зіткнення періодично починаються в різних районах країни.

Жертви серед мирного населення коливаються за різними оцінками від 90 тис. до 1 млн. 120 тис. жителів. Жертви серед американських військових – до 4 тис. осіб.

Позиція РФ:

Хоча з кінця 2002 РФ віддаляється від Багдада через те, що у грудні ц.р. Хусейн розірвав контракт з «Лукойлом» на проведення робіт на нафтовому родовищі «Західна Курна-2» на суму більше 4 млрд. дол. і «Лукойл» навіть вів переговори зі США про повернення йому нафтових гарантій після повалення Хусейна, РФ займає антагоністичну позицію щодо США, адже прагне повернути той вплив на Близькому Сх., який мав СРСР. Після початку війни Путін солідаризувався у РБ ООН зі Шредером і Шираком, наголошуючи на розгляді питання в РБ. Почали навіть говорити про формування осі «Москва-Берлін-Париж», однак у 2004 р. РФ, як і Фр. з Нім., змирилася з війною ,продовжуючи засуджувати її.

Україна й Ірак:

У серпні 2003 року тодішній президент України Кучма й прем’єр Янукович ініціювали введення до Іраку 1650 укр. військових, дислокованих у провінції Васит в 140 км від Багдада. З приходом до влади Ющенка це питання переглянули. Передбачаючи вивід українських військ, США запропонували Україні зберегти свою присутність в Іраку в інших формах - українські військові могли б продовжити роботу в Іраку як військових радників і спостерігачів.

15 березня 2005 почався поетапний вивід укр. контингенту. 27 грудня 2005 Ірак покинули останні українські миротворці. США подякували Україні за допомогу у справі збереження миру.

Наслідки.

Загалом, війна мала більше суб’єктивні, ніж об’єктивні причини. Її можна було уникнути.

Водночас і явні плюси - ліквідація диктаторського режиму Хуссейна Þ ліквідація загрози застосування ЗМЗ (якщо вона дійсно була).

Крім того, США довели терористичним угрупованням практичну рішучість.

Проте набагато принциповіший аспект - застосування сили без санкції РБ ООН Þ поза рамками МП. США значною мірою вилучили морально-етичний компонент із світової політики. Це суперечить сьогоднішньому трактуванню - дипломатії освіченого національного інтересу.

США (Буш) зробили надто серйозну заявку - війна проти тероризму має постійно і успішно вестися. Реальна загроза, що відбувається підміна понять: Ірак і терористи, що напали на Нью-Йорк - різні речі. Воювати проти терористів надзвичайно складно, армія не здатна це робити ефективно.

Одна з найголовніших проблем - на відміну від поняття “агресія” не існує чіткого визначення поняття “тероризм”. Відтак - необхідність узгодження поняття Þ спільних дій хоча б провідних акторів антитерористичної коаліції. Нещодавно між США та Росією стало йтися про розробку концепції партнерства (не союзництва!).

Війна в Іраку в черговий раз, тепер надзвичайно гостро, поставила питання про істотне послаблення ролі МП. США протистоять Росія, Китай, ФРН, Франція, Індія, частина інших європейських держав. США відкинули роль ООН Þ зникла можливість гуртування в її рамках антитерористичної коаліції.

Небезпечний наслідок - створення прецеденту несанкціонованого застосування сили. Вносить напруження в політику країн Близького та Середнього Сходу, Південно-Східної Азії, Кавказу, Балкан.

Водночас слід визнати в черговий раз надто уповільнену процедуру обговорення в ООН питань, які є гострими й актуальними. Те, що ООН не варто повністю нехтувати, як це стало доволі поширеною думкою серед політологів, певним чином свідчить той факт, що США після вторгнення до Іраку і своєї перемоги все ж таки повернулися до РБ та “освятили” агресію постфактум. Зрештою їх підтримали - так чи інакше - колишні опоненти - Росія, Франція, ФРН.

Проте в багатьох країнах з’явився “пост-іракський синдром”: дипломатія наразі поступається військовій силі Þ треба нарощувати військову могутність, а не якість дипломатії. Значною мірою це стосується західноєвропейців, особливо тих, хто потрапив до категорії “старої Європи”: побоювання, що США принизять їхній особливий статус. Більш того, в Європі існує думка, що США дедалі відходитимуть від формалізованої ставки на НАТО (адже там має бути консенсус), а діятимуть самостійно; приклад - заява США про намір передислокувати війська в Європі в східному й південному напрямках. Ще більші побоювання - в “третьому світі”.

Відтак - новий, вельми помітний виток гонки озброєнь, особливо звичайних. До того ж - небезпечна концепція (американського походження) про превентивні удари в разі очікуваної загрози. Японія вже заявила про свою готовність завдати удару по КНДР, якщо там виникнуть плани застосування ядерної зброї.

У зв’язку з цим слід також згадати про стихійне виникнення нових ядерних держав і неконтрольоване зростання їхньої кількості. Зараз пізно сподіватися на реалізацію російської ідеї поступової ліквідації ядерної зброї за спільної угоди між нею, США, Китаєм, Великою Британією, Францією, Індією, Пакистаном та Ізраїлем, а також відомих наразі “порогових країн”.