77. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандат­ного режиму управління Палестиною. Спроби Велико­британії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжу­вала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 1947 р. винесла палестинську проблему на обговорення ООН. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб­лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської дер­жави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхи­лена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на те­риторії Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гвате­мали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів під­писали звіт, що рекомендував утворити на території Па­лестини дві держави – арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ГА ООН, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/ІІ, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави – єврейська (площа 14,1 тис. кв. км – 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км – 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ – до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

Але між двома сесіями ГА ООН Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Велико­британії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні ви­знали за необхідне взяти курс на політичний та війсь­ково-стратегічний союз із арабським світом, а не держа­вою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох неза­лежних держав на території Палестини. Цього разу США рішуче обстоювали ідею створення єдиної єврейсько-арабської держави. Приклад Сполучених Штатів у цьому наслідували інші держави, й зокрема, звичайно, країни Латинської Америки.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх де­легацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано. Але багато в чому завдяки рішучим і винахідливим діям голови української делегації В. Тарасенка позачергова сесія Ге­неральної Асамблеї в Нью-Йорку ухвалила де-юре рішен­ня попередньої, другої сесії Генеральної Асамблеї ООН 1947 р. про створення на території Палестини єврейської держави Єдиною можливістю зберегти чинність цього рішення було не допустити голосування на позачерговій сесії англійського проекту резолюції до 18-ї години 14 травня 1948 р., як того вимагав регламент сесії І цією можливістю скористався В Тарасенко, якому вдалося зірвати голосування сесії з англійського проекту.

15 травня в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпоча­лася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р. Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язуван­ню арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 трав­ня 1948 р. вона при­пиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями. Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію – Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Наблус, Дженін), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Із трибуни ООН радянський, а також український представники вимагали виведення арабських військ із території Ізраїлю. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія. Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Гази відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому–липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.

Під час І світової війни Палестина окупована ВБ, яка у 1922 р отримала мандат на управління даною територією. Листопад 1917 року – декларація міністра ЗС Бальфура голові Британського Єврейського співтовариства Ротшильду. Уряд ВБ підтримує створення національного осередку єврейського народу в Палестині при умові, що це не порушить права інших общин. Кількість єврейських імігрантів збільшилася із 9 до 30% у 1937 році.

29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/ІІ, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію. У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави – єврейська (площа 14,1 тис. кв. км – 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км – 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ – до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовтня 1948 р.

Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм. США змінили свою позицію на користь Британської – небажаним було посилення СРСР на БС. АЛЕ друге голосування було зірване.

15 травня 1948 року в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями. Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію – Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Потім ситуація змінилася. Ізраїлю допомагали США, СРСР, соц. Країни. Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Гази відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому–липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.