67. Близькосхідне врегулювання в 90-і рр. Хх ст.

Поштовх початку мирного процесу в регіоні дала й війна в Перській затоці. Саме рішення Москви й Вашингтона спільно зайнятися близькосхідним урегулюванням було прийнято на зустрічі у верхах у Хельсінкі 10 вересня 1990 року. Це рішення було тісно пов'язане з Кувейтською кризою й стало можливим завдяки компромісу: СРСР зайняв позицію нейтралітету стосовно Іраку, у свою чергу США пообіцяли надавити на Ізраїль. До того ж США вдалося утримати Ізраїль від відповідного удару по Іраку, після обстрілу останнім територии Ізраїлю "Скадами". Це підняло авторитет обох держав у регіоні й дозволило не допустити переростання Іракської агресії в новий ізраїльський конфлікт.

Скликання 30 жовтня 1991 у Мадриді за ініціативою США й СРСР Близькосхідної мирної конференції. На конференцію запрошувалися уряди Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об”єднаної Йордано-палестинської делегації. Переговори велися про тимчасові міри самоврядування, а не про остаточне врегулювання. Результати конференції:1. вироблено формулу "мир в обмін на землю".2. Остаточно сформувався інститут коспонсорства.3. Конференція дала значний поштовх переговірному процесу на Близькому Сході.

Основою близькосхідного мирного процесу стали двосторонні переговори Ізраїлю з кожним з його сусідів за посередництвом США. У такий спосіб Кемп-девідський процес одержав своє продовження в 90-х роках. В 92 році склалась сприятлива ситуація для мирного процесу - на парламентських виборах в Ізраїлі перемогла партія "Авода" (Партія праці), що висунула як національний пріоритет ідею миру з арабами. Починається визнання ізраїльською стороною ОВП як єдиного представника палестинського народу, ізраїльський Кнесет скасовує положення про заборону на контакти з ОВП. Більше того, наприкінці 1992 року в Норвегії в Осло починаються прямі закриті контакти Ізраїлю із представниками ОВП з питань урегулювання конфлікту (тобто до скасування заборони на такі контакти). Вони проходили паралельно з переговорами у Вашингтоні, у яких брала участь палестинська делегація на підставі мадридської формули. Однак усе ще серйозною перешкодою на шляху переговорів залишалися положення Палестинської Хартії , за яких не визнавалося право держави Ізраїль на існування. Ця ситуація кардинально помінялася з листом глави ОВП Ясіра Арафата ізраїльському прем'єр-міністрові Іцхаку Рабіну від 9 вересня 1993 року. У цьому листі Арафат визнав право держави Ізраїль на існування, погодився з резолюціями 242 й 338 Ради безпеки ООН.

Перша угода, що вдалося підписати в рамках близькосхідного мирного процесу, стала палестино-ізраїльська Декларація про принципи. Декларація була підписана 13 вересня 1993 року у Вашингтоні міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересем і членом виконкому ОВП Махмудом Аббасом. Свідками виступили США й Росія. За декларацією принципів, що містить набір взаємопогоджуваних положень, метою переговорів є створення тимчасового органа палестинського самоврядування (Ради) на Західному березі ріки Йордан й у Секторі Газа на перехідний період, що не перевищує 5 років, що привів би до постійного врегулювання на базі резолюцій 242 й 338 Ради Безпеки ООН. Вибори в Раду передбачалося провести не пізніше, ніж через 9 місяців від дня вступу в силу палестино-ізраїльської угоди. П'ятирічний перехідний період починався із часу виводу ізраїльських військ із Сектора Газа й району Єрихона. У такий спосіб був створений правовий режим для створення палестинської автономії.

Логічним продовженням Декларації про принципи було створення Палестинської автономії. 4 травня 1994 року в Каїрі представники ОВП й Ізраїлю підписали угоду за яким у Секторі Газа і Єрихоні вводився режим автономії. Угода передбачала виведення ізраїльських військ із зазначених територій у тритижневий період, створення Палестинської Ради, що складається з 24 чоловік. У компетенцію нової адміністрації входила територіальна, функціональна й персональна юрисдикція. Для підтримки громадського порядку створювалися поліцейські сили, які підкорялися новій адміністрації. Так само був визначений і п'ятирічний строк для врегулювання палестино-їзраільського конфлікту (сьогодні ми бачимо, що вкладеться в цей строк сторонам не вдалося). У такий спосіб був покладений початок створенню палестинської автономії. 17-18 травня 1994 Сектор Газа і Єрихон перейшли під контроль палестинців, а вже в липні в Газу з Тунісу переїхав лідер ОВП З Арафат.

Після досягнення успіху на палестинському напрямку, активізувався йорданський напрямок двосторонніх переговорів. Ще у вересні 1993 у Вашингтоні між Ізраелем і Йорданією було підписано раніше погоджений "порядок денний" переговорів. 25 липня 1994 у Вашингтоні була підписана Йордано-ізраїльська Декларацію про припинення стану війни, що стало ще одним кроком на шляху до миру на Близькому Сході. 26 жовтня 1994 у районі порту Акаба король Йорданії Хуссейн і прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін підписали повномасштабну мирну угоду між двома країнами. Обидві сторони відмовилися від участі у воєнних діях один проти одного, зобов'язалися разом боротися з тероризмом. Нова угода ще раз підтвердила ефективність політики двосторонніх переговорів.

Однак всі таки найбільш успішним був палестино-ізраїльський напрямок. 11 серпня 1995 у єгипетському місті Таба була парафована, а 28 вересня у Вашингтоні підписана Тимчасова угода між ОВП й Ізраїлем про поширення влади Палестинської автономії на Західний берег і Сектор Газа. Тимчасова угода передбачала створення Палестинської Ради, якій ізраїльтяни повинні передавати владу на зазначених територіях. Палестинці старше 18 одержали право брати участь у виборах місцевої адміністрації які повинні були бути проведені 20 січня 1996 року. За тимчасовою угодою переговори про остаточне врегулювання повинні були початися не пізніше 4 травня 1996 року й закінчитися до 4 травня 1999. Нова угода викликала широке невдоволення екстремістських сил обох сторін. На жаль їхньою жертвою став ізраїльський прем'єр Іцхак Рабін, що був убитий 4 листопада 1995 року.

Для багатьох це стало шоком, коли на выбрах, які відбулися 29 травня 1996 переміг Нетаньяху, значно більше консервативний політик, супротивник установлення палестинської держави. Палестино-ізраїльський діалог після невеликої затримки активізувався тільки наприкінці 1996, а 15 січня 1997 була підписана нова угода про поступову передачу під палестинський контроль міста Хеброн. Однак ситуація загострилася вже в навесні 1997, коли Ізраїль оголосив про будівництво єврейського кварталу в Східному Єрусалимі. Реакцією арабських терористів на це стали терористичні акти. У результаті вибуху організованого терористами ХАМАС 30 липня, на ієрусалимському базарі, близько 20 чоловік було вбито й близько 200 - поранено. Мирний процес знову виявився на грані зриву. Незважаючи на регрес у мирному процесі, наприкінці 1997 діалог між сторонами вдалося відновити. Складна внутрішня ситуація в Ізраїлі змусила Нетаньяху трохи зм'якшити свою позицію. Завдяки тиску США на обидві сторони, у жовтні 1998 у Вай Рівер було досягнуто згоди, що аналітики оцінюють не менше як "розморожування" мирного процесу (дивитеся текст). Угода між Ізраїлем і палестинцями було підписано 23 жовтня 1998 року, посередниками виступили президент США Б. Клінтон і король Йорданії Хуссейн. Угода передбачала передачу Ізраїлем 13,1% окупованої території палестинцям, звільнення 750 палестинських ув'язнених в обмін на спільні антитерористичні дії й анулювання пунктів Палестинської Хартії, які були ворожими стосовно держави Ізраїль. У грудні цього ж року, під час візиту Клінтона на Близький Схід, Палестинська рада анулювала ті положення Хартії, які закликала до знищення держави Ізраїль.

1999 рік приніс зміни в близькосхідний мирний процес - змінилася внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі. На дострокових виборах у парламент в Ізраїлі 17 травня 1999, перемогла партія Ехуда Барака, з яким багато хто зв'язували надії на прискорение мирного процесу. 4 вересня 1999 року в єгипетському містечку Шарм аль-шейх між Ізраїлем й ОВП була підписана нова угода (дивитеся текст). За ним обидві сторони погоджувалися з повним виконанням всіх положень Тимчасової угоди, а так само з виконанням всіх невиконаних угод, які були укладені між ними починаючи з вересня 1993. 11 статей нової угоди призначалися як підстава для виконання умов Вай-Рівер меморандуму. Шарм аль-шейх меморандум установив і новий строк для остаточного врегулювання - переговори про постійний статус повинні були початися не пізніше 13 вересня 1999, і закінчитися після витікання 1 року від дня поновлення переговорів.

68. G – 8 та G – 20 у світовій політиці.

Велика Вісімка» або G8 (у минулому G6 та G7) — група із семи економічно високорозвинених країн світу (США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада) та Росія, економіку якої Міжнародний валютний фонд станом на квітень 2012 року відносить до числа тих, «що розвиваються».

Лідери цих країн регулярно зустрічаються для обговорення спільних економічних проблем і намагаються узгоджувати свою економічну політику. Крім них у зустрічах бере участь і Європейський Союз, проте він не має права голосувати та проводити щорічні збори. Щороку група проводить зустріч глав урядів та численні допоміжні зустрічі і політичні дослідження. Міністри країн G8 зустрічаються протягом року. Зокрема, міністри фінансів G8 проводять зустрічі чотири рази на рік. Також мають місце щорічні зустрічі міністрів з питань зовнішньоекономічної політики та міністрів з питань охорони навколишнього середовища.

Країна-президент групи змінюється щороку у наступному порядку: Франція, Сполучені Штати, Великобританія, Росія, Німеччина, Японія, Італія та Канада. Головуюча країна приймає на своїй території учасників щорічних зборів та оголошує порядок денний. Останнім часом Великобританія та Франція, висловлюють бажання розширити групу та включити до неї п'ять країн, що розвиваються, так звану «Групу +5»: Бразилію, Китай, Індію, Мексику та Південну Африку. Це обумовлено ростом політичного впливу цих держав, який вже не можна ігнорувати. Ці країни у попередніх зустрічах брали участь у якості гостей, такі зустрічі називають «G8+5». Але станом на 2012 рік жодна з них не було приєднана до G8. Через що вплив «Великої вісімки» вже не має того значення як колись. Натомість все частіше проводяться зустрічі «Великої двадцятки», яка більш реально відображає стан політико-економічного життя світу.

Концепція створення форму найбільших у світі індустріалізованих демократичних держав виникла після нафтової кризи 1973 року та подальшого глобального спаду. У 1974 Сполучені Штати сформували Бібліотечну Групу, неформальну зустріч керівників фінансових відомств Сполучених Штатів, Західної Німеччини, Японії та Франції для обговорення економічних проблем.

У 1975 французький президент Валері Жискар д'Естен запросив очільників урядів Західної Німеччини, Італії, Японії, Великобританії та Сполучених Штатів до саміту в Рамбульє і запропонував регулярні зустрічі. Учасники погодились на щорічні зустрічі, організовані керівництвом, яке щорічно змінюється по циклу. Це формування отримало назву Велика Шістка, або Група Шести (G6). На саміті в Пуерто-Ріко 1976 року за пропозицією президента США Джеральда Форда та канцлера Німеччини Гельмута Шмідта до групи приєдналася Канада, що змінило назву організації на Велика Сімка (Група Семи, G7). З 1977 зустрічі також відвідували представники Європейського Економічного Союзу.

У 1991, після закінчення холодної війни, СРСР, а потім Росія, почали зустрічі з G7. З саміту 1994 року в Неаполі група стала відомою як P8 (Політична вісімка) або «G7 плюс 1». За ініціативою президента США Білла Клінтона Росії дозволили брати повнішу участь починаючи з 1997, коли група отримала свою сучасну назву G8.

Велика Вісімка (G8) створювалась як неформальний форум, тому у неї немає адміністративної структури, на відміну від інших міжнародних організацій, таких як ООН чи Світовий Банк. Група G8 не має постійного секретаріату чи кабінетів для своїх учасників. Після самміту Великої Вісімки 2008 року група могла б змінити назву на G9, оскільки президент Єврокомісії брав участь як рівний учасник у всіх заходах самміту.

Президентство у групі ротується серед країн-учасниць на річний термін, що починається з 1 січня. Країна-президент групи відповідає за планування та проведення серій зустрічей на міністерському рівні, керує на саміті голів урядів, що проводиться посередині року. У 2008 році президентом групи є Японія, 2009 року це право перейде до Італії.

Зустрічі міністрів збирають разом міністрів з метою обговорення питань, що складають взаємний або глобальний інтерес. Діапазон тем включає здоров'я, втілення у життя законів, праці, економічного та соціального розвитку, енергетики, навколишнього середовища, зовнішньоекономічних відносин, правосуддя та питань внутрішньої політики, тероризму та торгівлі. Також проводять окрему серію зустрічей, так звану «8+5», започатковану у 2005 році на самміті у Шотландії, які відвідують міністри фінансів та енергетики усіх восьми країн-учасниць групи, а також Бразилії, Китаю, Індії, Мексики та Південної Африки.

У червні 2005 міністри юстиції та міністри внутрішніх справ країн групи G8 погодили створення міжнародної бази даних педофілів. Представники G8 також створили спільну базу даних щодо тероризму, який заборонений законодавчо у окремих країнах.

На саміті 2007 року, G8 підтримала пропозицію ЄС щодо всесвітньої ініціативи з ефективного використання енергії. Вони погодили проведення досліджень спільно з Міжнародним енергетичним агентством (IEA) та міжнародних заходів щодо сприяння ефективному використанню енергоресурсів. Роком пізніше, 8 червня 2008, G8 разом з Китаєм, Індією,Південною Кореєю та Європеською Співдружністю заснували Міжнародне партнерство з кооперації ефективного використання енергетичних ресурсів (IPEEC) на зустрічі міністрів енергетики, що проходила у Японії.

Міністри фінансів в рамках підготовки до 34-го самміту керівників краін та урядів країн Великої Вісімки у Тояко (острів Хокайдо) зустрілись у Осаці (Японія) 13-14 червня 2008 року, де погодили «План дій країн Великої Вісімки щодо кліматичних змін з метою посилення відповідальності приватних та фінансових інституцій». На закритті зустрічі міністри підтримали створення нових Кліматичних інвестиційних фондів (CIFs) Світовим Банком, які допомагатимуть існуючим зусиллям до 2012 року, після чого вони об'єднаються у новій структурі під Рамочною конвенцією ООН щодо кліматичних змін (UNFCCC).

Велика двадцятка, або G-20 (формальніше – Група Двадцяти Міністрів Фінансів та Керівників Центральних Банків) є групою міністрів фінансів та керівників центральних банків 20 економік: 19 з найбільших економік світу та Європейського Союзу. Загалом, економіки G-20 становлять 90% світового ВНП, 80% світової торгівлі (включаючи внутрішню торгівлю у ЄС) та дві третини населення світу. Рішення про організацію міжнародного форуму «Група двадцяти» (G-20) було прийнято на зустрічі міністрів фінансів і голів центральних банків країн «Групи восьми» у Вашингтоні 25 вересня 1999 року.

Ідея створення "Групи двадцяти" обумовлена прийнятим на зустрічі лідерів "великої вісімки" в Кельні в червні 1999 року рішенням встановити "неформальний механізм для діалогу з ключових питань економічної і фінансової політики між системоутворюючими країнами світу з метою досягнення стабільного і стійкого зростання світової економіки на благо всіх країн".

Засновницька конференція міністрів фінансів і керівників центральними банками "Групи двадцяти" відбулася 15-16 грудня 1999 року в Берліні. Конференція визначила, що "Група двадцяти" є неформальною організацією, що об'єднує країни з різних регіонів світу і з різним рівнем господарського розвитку, а також провідні міжнародні фінансові організації на основі зацікавленості в колективному вирішенні найважливіших світових економічних і фінансових проблем.

Членами "двадцятки" є Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Корея, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина,Франція, ПАР, Японія і Європейський союз. Постійними учасниками зустрічей "двадцятки" є МВФ, Європейський центральний банк і Світовий банк.

Всього на країни "Групи двадцяти" припадає понад 85% світового ВВП. У них проживає понад 60% населення світу, причому 66% бідного населення також припадає на ці країни.

Основна форма діяльності G20 — щорічні зустрічі на рівні міністрів фінансів і голів центробанків. Зустрічі проходять в країні, яка є головою групи.

Країна-голова G20 міняється щорічно за принципом ротації. При цьому щороку головуючі країни повинні бути з різних регіонів (наприклад, в 2007 році головувала ПАР, в 2008 році — Бразилія, в 2009 році — Великобританія). Тимчасовий секретаріат розташовується в головуючій країні.

14-16 листопада 2008 року у Вашингтоні відбувся саміт "великої двадцятки", в рамках якого обговорювалися наслідки світової фінансової кризи і заходи, необхідні для його подолання. Учасники саміту в спільній декларації затвердили п'ять принципів реформ для зміцнення фінансових ринків і режимів регуляцій для запобігання майбутнім кризам, а також домовилися провести наступну зустріч "двадцятки" до 30 квітня 2009 року. У роботі вашингтонського форуму брали участь лідери держав-членів G20, ЄС, ООН, МВФ, Світового банку і Форуму фінансової стабільності.

Саміт «великої двадцятки» в Лондоні 2 квітня 2009 року продовжив обговорення шляхів подолання кризи, і водночас зібрав значні виступи антиглобалістів.

25 вересня 2009 на саміті G20 в Піттсбурзі лідери країн "Великої двадцятки" домовилися про перерозподіл квот в Міжнародному валютному фонді і Світовому банку на користь країн, що розвивалися. На користь динамічних ринків, що розвиваються, і країн, що розвиваються, буде перерозподілено не менше трьох відсотків голосів у СБ і щонайменше п'ять відсотків голосів в МВФ. Крім того, вирішено, що з 2011 року саміти G20 проходитимуть щорічно, а не двічі в рік, як раніше. У 2010 році зустрічі "двадцятки" пройдуть в червні в Канаді і в листопаді в Південній Кореї. У 2011 році саміт відбудеться у Франції. Згідно з рішеннями саміту, "Велика двадцятка" стане головним форумом для вирішення питань глобальної економіки замість "Великої вісімки", а Світовий банк візьме на себе вирішення таких глобальних проблем, як продовольча безпека і зміна клімату.

1. Саміт G-20 у Торонто проходив 26 - 27 червня 2010 в Міському комплексі для конференцій Торонто (Metro Toronto Convention Centre) ^[6]. У підсумковій декларації розвиненими країнами було прийнято зобов'язання скоротити дефіцит бюджету в 2 рази до 2013 року ^[7].

2.  Сеульський Саміт G-20 проходив 11 - 12 листопада 2010 в Сеульському комлексі для міжнародних конференцій (COEX) ^[8]. Іноземні ЗМІ (AFP, NY TIMES, Financial) відзначають, що Сеульський саміт має велике значення як для азіатських так і для європейських держав. Корейська дослідна центр спрогнозував, що ефект зростання економіки складе понад 24 трл. вон. Однією з головних тем саміту стала валютна політика США та Китаю. Сеульський саміт також відвідали директора транснаціональних корпорацій ( Майкрософт, HSBC, Nomura Holdings і т.д).

3.  Канський саміт G-20 пройшов 3 - 4 листопада 2011 в Каннах ( Франція) На саміті G20 прийнято рішення про посилення контролю за банками та обговоренні заходів щодо запобігання світової кризи.