0. Капітальні вкладення

Капітальні вкладення — це витрати на будівництво нових, розши­рення, реконструкцію і технічне переустаткування основних фондів виробни­чого і невиробничого призначення (витрати на капітальний ремонт будівель, споруд та інших видів основних фондів до капітальних вкладень не за­раховуються, крім окремих випадків, коли за такі ж кошти можна дешевше купити нове).

До капіталовкладень належать витрати на:

• будмонтажні роботи;

• придбання обладнання, інструменту, інвестування робочої і про­дуктивної худоби несільськогосподарських підприємств та орга­нізацій;

• проектно-пошукові роботи, пов'язані з капітальним будівництвом;

• роботи з експлуатаційного і пошукового буріння на нафту, газ, тер­мальні води і т. п.;

• садіння і вирощування багатолітніх культур, створення лугів, пасовищ;

• культурно-технічні роботи на землях, які не потребують осушення.

Джерелами фінансових капіталовкладень є кошти державного бюд­жету (централізовані капіталовкладення), прибуток та амортизаційний фонд державних підприємств і організацій, кредити банків, кошти громадських, кооперативних, приватних організацій і підприємств, кошти населення (нецентралізовані капіталовкладення).

Капіталовкладення в основні фонди сфери матеріального вироб­ництва належать до капіталовкладень виробничого призначення.

Капіталовкладення в основні фонди невиробничого призначення — до капіталовкладень невиробничого призначення.

Щодо характеру і напряму використання капіталовкладення кла­сифікують:

• за видом робіт і витрат — на відтворення основних фондів, групування капіталовкладень за технологічною та відтво- рювальною структурами;

• за формою власності — капіталовкладення державних, кооперативних, приватних підприємств, організацій, насе­лення;

• за галузевою, територіальною, відомчою належністю буді­вель і споруд та об'єктів будівництва;

• за рівнем засвоєння коштів у будівництві — завершені або незавершені капіталовкладення (капітальне будівництво).

Капіталовкладення в обладнання — це витрати на придбання технологічного, енергетичного, підіймальнотранспортного та іншого устатку­вання, інструменту, інвентарю.

До вартості обладнання належить його гуртова ціна, транспортні витрати, вартість тари, пакування та витрати на комплектування.

Усе устаткування, профінансоване за рахунок капіталовкладень, поділяють на обладнання, що потребує або не потребує монтажу, а також на устаткування, що входить або не входить до кошторисів на будівництво.

Закордонні інвестиції з вкладенням капіталу за кордоном не менше ніж 10% вартості того чи іншого конкретного проекту — це зовнішні прямі інвестиції. Закордонні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх допомогою проекту (капітального), називають портфельними.

Інвестиційне рішення має три складові:

1. оцінка власного фінансового стану і мотивація доцільності участі в інвестиційному проекті;

2. визначення розміру інвестицій і джерел фінансування;

3. оцінка майбутніх надходжень від інвестицій.

Суб'єкти інвестиційної діяльності постійно перебувають у взаємовідно­синах, що описуються трикутником «гроші — виробництво — гроші» або «гроші — товар — гроші». Звичайно, що період останнього коротший від першого. Але все залежить від ринкових умов, точніше від рівноваги виробництва і споживання. Треба вивчати ринок збуту, конкурентів.

Інвестиційний процес — це трансформація грошового капіталу у виробничий, коли інвестиції шляхом капіталізації перетворюються на активи, здатні приносити прибуток.

Іноземний капітал може залучатися у формі окремих закордонних інвестицій — прямих та портфельних, а також у формі кредитів та позик. Під прямими інвестиціями розуміють капіталовкладення, що забезпечують контроль інвестора над підприємством у країні-реципієнта. За ви­значенням Міжнародного валютного фонду (МВФ), інвестиції можуть вважатися прямими, якщо іноземний інвестор володіє не менше ніж 25% акцій підприємства або їх контрольним пакетом, величина якого може оцінюватися у досить широких межах залежно від розподілу акцій серед акціонерів. Портфельними інвестиціями у світовій практиці заведено називати капіталовкладення в акції зарубіжних підприємств, ЯКІ нє дають права контролю над ними, в облігації та інші цінні папери іноземної держави та міжнародних валютно-фінансових організацій.

Першою й основною причиною здійснення прямих інвестицій за кордоном є прагнення до найбільш вигідного вкладення капіталу, що досягаються виробництвом товарів та послуг на місці. На це спрямована більша частина прямих інвестицій.

Друга причина — техніко-економічна. Ця частка прямих інвестицій спрямована на створення за кордоном власної інфраструктури зовнішньо­економічних зв'язків (складів, баз, транспортних підприємств, банків, страхо­вих і торговельних компаній), для забезпечення збуту. Є й інші причини.

3. Оцінка вартості капіталу ІП

Під вартістю капіталу треба розуміти його вартість плюс дохід, який повинні дати інвестиції для того, щоб вони себе виправдали з позиції інвестора. Вартість капіталу — це початкова його вартість плюс процентна ставка, яку треба заплатити інвесторові протягом періоду часу за його використання. Інвестором може бути кредитор, влас­ник (акціонер) підприємства або саме підприємство. Якщо це підприємство, то воно інвестує власний капітал, який створився за період, що передував новим капітальним вкладенням, і належить власникам підприємства. У всіх випадках за користування капіталом потрібно платити. І мірилом цієї плати є вартість капіталу.

Як правило, вважається, що вартість капіталу — це дохід, який очі­кують одержати інвестори від альтернативних можливостей вкладення капіталу за незмінної величини ризику. Або це значить, якщо компанія хоче від цього отримати прибуток, то вона повинна забезпечити дохід на них, як мінімум, рівний доходу, який можуть принести інвесторам альтернативні можливості вкладення капіталу.

Основне у сфері застосування вартості капіталу — це оцінка еко­номічної ефективності інвестицій. Ставка дисконту, яка використовується в методах оцінки ефективності інвестицій, або з допомогою якої всі грошові потоки, що появляються у процесі створення інвестиційного проекту, прирівнюються до теперішнього часу. Це і є вартість капіталу, який вкла­дається у підприємство. Чому саме вартість капіталу служить ставкою дисконтування?

Ставка дисконту, як ми знаємо, — це прирісна вартість власного капіталу на його процентну ставку віддачі, яку підприємство перед­бачає отримати на зароблені у процесі реалізації проекту гроші. Оскільки проект реалізується протягом кількох майбутніх років, підпри­ємство не має твердої впевненості в тому, що воно знайде ефективний спосіб вкладення зароблених грошей. Але воно може вкласти їх у власний бізнес і отримати віддачу, як мінімум, рівну вартості капіталу. Таким чином, вар­тість (власного) капіталу підприємства — це початкова його вартість плюс мінімальна норма прибутковості при вкладенні за­роблених у ході реалізації проекту грошей.

На вартість капіталу впливають такі фактори:

1. рівень дохідності інших інвестицій;

2. рівень ризику даних капіталовкладень;

3. джерела фінансування.

Розгляньмо кожний із них. Оскільки вартість капіталу — це альтер­нативна вартість, або ж це дохід, який передбачають отримати інвестори від альтернативних ^можливостей вкладення капіталу за незмінної величини ризику, вартість даного капіталовкладення залежить від поточного рівня процентних ставок на ринку цінних паперів (облігацій, акцій). Якщо під­приємство пропонує вкласти інвесторам капітал у більш ризиковану справу, то їм повинен бути забезпечений більш високий рівень дохідності. Це золоте правило інвестування: що більша величина ризику, яка присутня в активах компанії, то більшим повинен бути дохід від них (активів), щоб залучити інвестора.

Тому і не випадково, що за цим правилом інвестування вартість зарубіжних капвкладень у наші проекти і проекти на всьому просторі країн колишнього СРСР досить висока (20—30%), у той же час, коли вартість таких же вкладень у підприємства власних країн не перевищує 20%. Бо вважається, що ризик у нас надто високий.

Крім цих факторів, на вартість капіталу впливає і те, які джерела фінансування у підприємства. Процентні платежі за позичкові джерела розглядаються як валові витрати (входять у собівартість) і тому роблять боргові джерела фінансування більш вигідними для підприємства. Проте використання позичкових джерел більш ризикове для підприємств, так як процентні платежі і погашення основної частини боргу необхідно здійснювати незалежно від результатів реалізації інвестиційного проекту. Тому для зменшення ризику підприємство повинно старатися збільшувати частку власних залучених коштів (проводити додаткову емісію акцій). При цьому, стимулюючи інвестора вкладати капітал у власність, воно змушено обіцяти більш високу віддачу за прямого вкладення капіталу у власність. Інвестор також усвідомлює, що вкладення у власне підприємство — більш ризикований вид інвестицій, якщо порівнювати з кредитною інвестицією, а тому чекає і вимагає більш високої віддачі.

Підходи до визначення вартості капіталу. Для цього розгля­немо приклад, у якому будемо абстрагуватися від податкового ефекту при обчисленні (визначенні) вартості капіталу.

Банк надає підприємству кредит на умовах 2 дол. США на кожний наявний у нього один долар власних коштів. Своїх грошей підприємство не має, не може залучити акціонерний капітал, оголосивши емісію акцій (ііинуск). Банк надає кредит під 6%, а акціонери згідні вкладати гроші за уміти отримання 12%. Якщо підприємству потрібно З ООО дол., то воно ііінііінпо одержати чистий грошовий дохід: 2 000 х 0,06 = 120 (дол.) для іого, щоб задовольнити вимоги банку, і 1 000 X 0,12 = 120 (дол.) — д/ія іадоволення потреб акціонерів. Таким чином, приріст вартості капіталу становить: 240/3 000 = 8(%).

Точно такий же результат буде, якщо використати таку схему:

Капітал Ставка, % Частка Складові

Позичковий 6 х 2/3 4

Власний 12 х 1/3 4

Величина приросту капіталу 8%

Такий підхід часто називають вирахуванням середньозваженої вартості капіталу, яку, як правило, позначають WАСС.

Для того, щоб визначити загальну вартість капіталу, потрібно спочатку оцінити величину кожної її компоненти.

Як правило, структура капіталу інвестиційного проекту включає в себе:

1. Власний капітал, у тому числі:

а) звичайних акцій;

б) нагромадженого прибутку за рахунок діяльності підприємства.

2. Суму коштів, залучених за рахунок продажу привілейованих акцій.

3. Позичковий капітал, у тому числі:

а) довгостроковий банківський кредит;

б) випуск облігацій.

Розглядаючи підприємства державної форми власності, що працюють у ринкових умовах, виділяємо дві компоненти (складові):

• власний капітал у формі нагромадженого нерозподіленого при­бутку;

• позичковий капітал у формі довгострокових банківських кредитів.

3. Структура і характеристика необхідних інвестицій

Уся інвестиційна діяльність, у тому числі створення виробничої потуж­ності, комплексу чи об'єктів різного призначення здійснюється за рахунок інвестиційних ресурсів, які формуються відповідною організацією (компа­нією), фірмою та складаються з усіх активів і всіх видів коштів, що залуча­ються для здійснення вкладень в об'єкти інвестування (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Складджерел фінансування інвестиційного проекту виробничої потужності

Стратегія формування інвестиційних ресурсів є важливою складовою всієї інвестиційної і фінансової стратегії компанії, фірми чи організації або підприємства. Розроблення такої стратегії має такі етапи:

1. Визначення потреби в інвестиційних ресурсах;

2. Вивчення можливостей формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел;

3. Визначення методів фінансування окремих інвестиційних програм та проектів;

4. Оптимізація структури джерел формування інвестиційних ресурсів.

До джерел інвестиційних ресурсів відносять: власні; позикові; залучені.

До складу власних належать.

• частина чистого прибутку, що спрямовується на розвиток вироб­ництва;

• амортизаційні відрахування;

• страхові суми відшкодування збитків, викликаних втратою майна;

• попередні довгострокові фінансові вкладення, строк погашення яких минає в поточному періоді;

• реінвестування шляхом продажу частини основних фондів;

• іммобілізація в інвестиції частини надмірних оборотних активів.

До складу позикових входять:

• довгострокові кредити банків та інших кредитних установ;

• емісії облігацій компанії;

• цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвес­тування;

• податковий інвестиційний кредит;

• інвестиційний лізинг (довгострокова форма оренди машин та устат­кування);

• інвестиційний селенг (передача власниками прав на використання їх майна за визначену плату).

До складу залучених джерел відносять:

• емісії акцій компанії;

• емісії інвестиційних сертифікатів (інвестиційних фондів та ком­паній);

• внесок сторонніх вітчизняних і зарубіжних інвесторів до статутного фонду;

• безоплатно надані державними організаціями та комерційними структурами кошти на цільове інвестування.

Проте яка б форма і методи формування джерел інвестиційного портфеля не існували, головним у цій справі треба вважати прибуток — чистий дохід підприємств та організацій, вкладення власного інвестора, заощадження громадян власних країн.

Значимість інвестицій для розвитку економіки окремих держав як і людства у цілому переоцінити неможливо. Цей розділ економічної діяльності надзвичайно важливий і для України. Підвищення ефективності викорис­тання природно-ресурсного, трудового та виробничого потенціалу України є підґрунтям економічного зростання, зміцнення її могутності і підвищення добробуту народу.

Для цього необхідне визначення пріоритетності і значимості розвитку визначальних галузей промисловості, їх наукове обґрунтування і перегляд позицій спрямування державного протекціонізму.

Сьогодні в Україні можна згрупувати три основні складові народно­господарського комплексу:

1. видобувний, паливно-енергетичний і сировинно-переробний ком­плекси, частка яких у ВВП становить близько 60%, а в експорті - 70%;

2. промислові галузі так званої групи А (виробництво засобів виробництва);

3. галузі, що виробляють товари народного споживання і надають послуги. Агропромисловий комплекс.

У цьому розрізі першочерговим для створення високопродуктивної національної системи є визначення стратегії її формування, виділення блоків, секторів чи сегментів із цього стратегічного масиву і послідовне розв'язання завдань із проблем з відповідним науковим, економічно-фінансовим, мате­ріально-ресурсним і трудовим забезпеченням. При цьому потрібне на всіх рівнях усвідомлення нових економічних проблем, теоретичних положень, закономірностей, факторів, стратегії і тактики розміщення продуктивних сил з метою подолання високого рівня залежності від імпорту в базових галузях і вдосконалення структури експорту.

3. Інструменти фінансової проектної діяльності. Кошторисна документація

Важливими інструментами проектної діяльності є такі документи, як кошторис, бюджет, план фінансування інвестиційного проекту. Тією чи іншою мірою ними користуються всі учасники реалізації інвестиційного проекту. Але перш за все вони потрібні замовникові цього проекту, банкові або іншій кредитуючій (фінансуючій) його структурі, іншим організаціям, які беруть участь у створенні інвестиційного проекту (генпідрядникові, постачальникам машин і механізмів, устаткування, іншим учасникам).

Названі документи починають складатися ще на передінвестиційній фазі проектного циклу. На інвестиційній вони набувають статусу офіцій­них, хоч можуть уточнятися і коректуватися протягом усього життєвого циклу інвестиційного проекту. Названі документи взаємопов'язані, але кожний із них має свій особливий статус і функції. У реальній дійсності, особливо серед практиків-початківців, деколи всі три терміни сприймаються як синоніми, що нерідко призводить до непорозумінь і навіть до конфліктів.

Щодо кошторисів і проектно-кошторисної документації інвестиційних проектів, то вони достатньо подані у шостому розділі — «Проектно-кошторисна документація» — цього підручника.

Найважливішими функціями проектно-кошторисної документації (кошторисів) ІП є:

1. визначення вартості (ціни) проекту;

2. визначення потреби у фінансових ресурсах для реалізації ІП;

3. підготовка розрахунків, на базі яких готуються інші важливі до­кументи, здійснюються розрахунки щодо проекту (бюджет проекту, план фінансування, прогноз грошових потоків тощо);

4. визначення орієнтовних цін контрактів на закупівлі ресурсів, оплати робіт, послуг, укладення угод тощо;

5. контроль за витратами на реалізацію ІП;

6. погодження кошторису в складі проектної документації у відповід­них інстанціях для затвердження.

Визначення сумарної величини затрат на кошторис «Будівельно-монтажні і пусконалагоджувальні роботи» — найбільш складне і трудомістке завдання. Воно значно складніше, ніж оцінка вартості (затрат) на машини, устаткування, матеріали.

Як у практиці зарубіжних фірм, так і у вітчизняній вживається така розбивка будівельно-монтажних робіт (БМР) по групах:

• земляні роботи;

• бетонні роботи;

• цегляна і кам'яна кладка;

• роботи з металевими конструкціями;

• роботи з дерев'яними і пластмасовими конструкціями, виробами і деталями;

• тепло- і гідроізоляційні роботи;

• установка дверей, вікон і скляні роботи;

• оздоблювальні роботи;

• спеціальні роботи;

• устаткування і прокладка інженерних систем;

• монтаж ліфтів та іншого підіймального устаткування;

• механомонтажні роботи;

• електромонтажні роботи;

• роботи зі слабострумними системами;

• установка меблів.

Складання кошторисів для БМР — робота складна і трудомістка, вимагає високої кваліфікації працівників.

При складанні кошторисів для БМР деколи застосовується більш простий і дешевий метод укрупнених показників. Але він вживається як приблизний, як експертний метод для початкової оцінки ситуації з наступним детальним розрахунком.

На проекти виробничого призначення половина і більше затрат припадає на машини, устаткування, матеріали; на інженерно-консультаційні послуги (ІКП) у межах 5—10% затрат від вартості проекту. Решта припадає на будівельно-монтажні і пусконалагоджувальні роботи.

Основним методом визначення сумарних затрат по розділу кошторису «Машини, устаткування, матеріали» є позиційний метод, що базується на визначенні ціни кожної «позиції» — закупівель товарів.

При складанні проектного кошторису на основі ринкових відносин найпростіше визначається категорія затрат на машини і устаткування, оскільки більшість із них є предметом широкої міжнародної торгівлі і про них є достатньо обширна цінова інформація.

Винятком є унікальне устаткування, яке виготовляють на спеціальні замовлення з урахуванням конструктивних і технологічних особливостей інвестиційного проекту. Виробництво деяких варіантів машин і устаткування здійснюється в одиничному варіанті. У такому разі без залучення серйозних спеціалістів-експертів досить складно визначити навіть приблизну ціну такого устаткування.