0. Функції управління проектом

У теперішніх умовах успішне та ефективне управління інвестиційним циклом набуває дедалі більшого значення. Ефективне управління розгля­дається як найцінніший капітал фірми, як обмежувач та контролер на всіх етапах інвестиційного циклу, що дозволяє забезпечувати безперервність його циклу, поєднувати його окремі організаційні структури управління та спря­мовувати їх на досягнення найоптимальніших результатів.

Основними принципами поглиблення розуміння і поліпшення основ «управління проектом» є:

• поглиблення рівня обгрунтованості інвестиційних пропозицій і рішення шляхом багатоваріантних (не менше ніж три) та багатофакторних оцінок (технологічних, технічних, соціаль­них, екологічних, економічних, фінансових);

• високий ступінь координації та контролю у процесі реалізації інвес­тиційного проекту;

• систематичний аналіз та постійне «відстежування» змін (кон'юн­ктури ринку за всіма видами ресурсів, різних непередбачуваних обставин та негативних факторів, які виникають у процесі реалізації інвестиційного проекту).

Надзвичайно важливим у цьому процесі є «управління проектом» і його керівництво. Підбір керівника інвестиційним проектом — справа не із простих. У більшості це представник проектної або проектно-будівельної організації, підприємства, фірми (компанії) з відповідним апаратом, органом управління, що складається з високоосвічених фахівців із достатнім (висо­ким) досвідом практичної фахової, управлінської діяльності, умінням вза­ємодіяти з фахівцями різного профілю кваліфікації на різних управлінських рівнях.

Функція цього органу і його керівника:

• надання консультаційної допомоги замовникові;

• підбір проектувальників та підрядників;

• видача завдань на проектування, організація передпроектних і проектних робіт;

• підготовка даних та укладення контрактів;

• контракція поставок устаткування та матеріалів;

• розроблення календарних та сітьових графіків, моделей;

• контроль за якістю, термінами та вартістю будівництва;

• введення в експлуатацію виробничої потужності чи об'єкта, а в деяких випадках і налагодження випуску продукції.

Обсяг функцій органу управління інвестиційним проектом і його керівника детально визначають і окреслюють контрактом на «управління проектом».

Типовий контракт «управління проектом» передбачає чоти­ри групи функцій (послуг):

1. загальне управління передінвестиційною та інвестиційною фазами, включаючи проектування;

2. фінансове управління (фінансовий аналіз, планування та бюджет, кредити, інвестиції та контроль за ліквідними коштами, облік та звітність);

3. управління персоналом (перелік і види робіт, графіки їх ведення, набір робочої сили, оцінка робіт);

4. управління будівельним виробництвом (організація та управління будівництвом, комплектація устаткування, матеріальних, технічних та трудових ресурсів, контроль якості, закупівлі, зберігання і т. ін.).

Залежно від складності будівельно-виробничого комплексу, кількості функцій, які бере на себе керівник органу управління цим комплексом (проектом), вартість цих послуг за контрактом може бути в межах 15—20% від вартості проекту.

Найважливішим питанням при укладенні контракту «на управління проектом» є механізм його фінансування та розподіл відповідальності.

Тут можуть застосовуватися декілька методів фінансування. Якщо керівник проекту є представником великої комплексної проектно-будівельної фірми, то в замовника відпадає необхідність в укладенні окремих контрак­тів «на проектування» та «на будівництво» — ці стадії інвестиційного циклу будуть здійснювати різні підрозділи цієї фірми, а етап контракції буде охоплювати тільки укладення контрактів на поставки сировини, матеріалів та обладнання поставки замовника, а також надання різних консультацій­них послуг (юридичних, маркетингових і т. ін.).

На наступному етапі інвестиційної фази — у процесі будівництва — головним завданням керівника проекту є попередження відхилення витрат та якісних параметрів від передбачених у проекті.

Уведення в експлуатацію будівельного комплексу пов'язує інвес­тиційну фазу з наступною, експлуатаційною. Якісна розробка проекту та ефективне управління ним у процесі створення на його основі виробничої потужності є ґрунтовною підставою того, що всі дії (будівництво, поставка та монтаж устаткування, набір і навчання обслуговуючого персоналу, пусконалагоджувальні роботи) будуть виконані до запланованої дати пуску підприємства. Будь-яка затримка або відхилення однієї з перелічених стадій негативно вплине на процес реалізації проекту, на його пуск. Тому потрібна ефективна збалансована організація всіх учасників проекту.

Організуючим для цього є календарне і сітьове планування.

Календарне планування реалізації інвестиційного проекту є однією з найважливіших форм оперативного управління.

Розробка календарних планів реалізації інвестиційних про­ектів базується на певних принципах. Це:

1. . Принцип пооб'єктної диференціації календарного плану, що передбачає його розробку для кожного об'єкта виробничого комплексу, ІП, яка повинна враховувати базові терміни будівництва (табл. 10.1) та потрібні для цього грошові потоки {табл. 10.2). Розробку календарного плану (графіка) очолює керівник інвестиційного проекту. До його розробляння залучають представників замовника, генпідрядника та проектної організації. Це дозволяє розробити календарний план по кожному об'єкту з урахуванням реальних можливостей генпідрядника та всіх субпідрядників, замовника.

2. Принцип диференціації календарного плану за часом. Відображає такі параметри:

• річний графік обсягу робіт;

• квартальний план робіт з реалізації проекту;

• місячний (у розрізі квартального);

• декадне (добове) завдання на виконання робіт по кожному об'єкту проекту.

Річний графік реалізації інвестиційного проекту — основний документ, що відображає результат оперативного планування. По

проектах, які втілюються протягом кількох років, він охоплює тільки той обсяг робіт, який планується виконати в календарному році.

У ході розроблення річного графіка використовують в основному два методи: метод сітьового планування та метод критичного шляху. Сітьовий метод — більш наочний, проте з ним нелегко визначати вузькі місця, фактичні обсяги виконаних робіт та можливі затримки їх реалізації. Метод критичного шляху, якщо порівнювати зі сітьовим методом, має низку переваг: він забез­печує взаємозв'язок та послідовність виконання робіт; ураховує обмеження та перешкоди; визначає вузькі місця; дає можливість застосовувати методи оптимізації. Основними недоліками цього методу є висока трудомісткість.

Квартальні та місячні плани робіт з реалізації проекту охоплюють конкретні обсяги в інтервалах кварталів або місяців.

Основою їх розробки є річний графік реалізації проекту з відповідною подальшою його деталізацією. Квартальний план затверджується одночасно із затвердженням річного графіка, місячний план робіт укладається тільки в розрізі наступного кварталу. Декадно-добове завдання є формою подальшої деталізації місячного плану виконання робіт.

3. Принцип функціональної диференціації календарного плану — це поділ його на окремі функціональні частини. Це найбільш відповідальна частина процесу розробки календарного плану реалізації проекту. Щодо великих проектів, то календарний план диференціюється за такими функ­ціональними блоками:

   • підготовка проекту до реалізації;

   • проектно-конструкторські роботи;

   • матеріально-технічне забезпечення;

   • будівельно-монтажні роботи;

   • введення завершеного об'єкта в експлуатацію, засвоєння проектних потужностей.

Підготовка проекту до реалізації містить заходи щодо підбору даних про виконавців та можливу на їх основі контрактацію, проводиться рейтингова оцінка, що дозволяє скласти «короткий список» претендентів. Пов­торні переговори з обраними претендентами повинні підтвердити їх зацікав­леність у контракті, після чого готується запит на подання ними пропозицій.

Підготовчий запит на подання пропозиції містить: перелік документів пропозиції; опис процедури подання пропозиції та низку інших умов. Аналіз поданих пропозицій, як правило, здійснює керівник інвестиційного проекту. Для виконання аналізу пропозицій ним може бути створена група експертів (група аналізу пропозицій). Процес аналізу пропозицій складається з двох етапів. На першому етапі проводиться аналіз усіх пропозицій і на його підставі визначаються провідні претенденти на укладення контракту. На другому етапі проводиться поглиблений аналіз пропозицій провідних претендентів. За результатами аналізу комерційних та технічних пропозицій здійснюється остаточний вибір партнера. Укладення контракту — етап, що завершує перший функціональний блок робіт.

Проектно-конструкторські роботи в ході розроблення кален­дарного плану передбачаються тільки щодо тих інвестиційних проек­тів, стосовно яких вони не були проведені або завершені раніше. Кален­дарний план цих робіт визначає і строки підготовки робочих креслень та специфікацій, сформованих по окремих частинах інвестиційного проекту.

Блок матеріально-технічного забезпечення при розробці ка­лендарного плану подається у формі деталізованого списку облад­нання та матеріалів зі строками їх поставки. Деталізація цього функціонального блоку календарного плану здійснюється звичайно в такому розрізі: складання списку потенційних постачальників; підготовка цінових пропозицій; проведення торгів із постачальниками; поставка закуплених обладнання та матеріалів. Цей функціональний блок має бути чітко узгоджений у часі з наступними виробничими функціональними блоками, насамперед з проектом виконання будівельно-монтажних робіт.

Блок будівельно-монтажних робіт вимагає найбільш ретель­ного опрацювання під час календарного планування. Він повинен місти­ти: строки початку та закінчення кожного виду та етапу робіт; динаміку ви­користання техніки та робочої сили; динаміку використання матеріалів; роботи з перевірки та випробування всіх великих систем інвестиційного проекту. У цьому блоці календарного плану інтегруються елементи робіт з блоками проектно-конструкторських робіт та матеріально-технічного забезпечення.

Таблиця 10.2

Умовний приклад календарного плану надходження

(припливу і відпливу) грошових потоків

Роки	Місяці	Відплив	Приплив	Чистий грошовий потік
1-й	1	-892843.39грн	0,00 грн	-892 843,39 грн
	2	-780 000.00грн	0,00 грн	-780 000,00 грн
	3	-660 000.00 грн	0,00 грн	-660 000,00 грн
	4	-640 000.00 грн	0,00 грн	-640 000,00 грн
	5	-620 000,00 грн	0,00 грн	-620 000,00 грн
	6	-600 000.00 грн	0,00 грн	-600 000.00 грн
	7	-580 000.00 грн	0,00 грн	-580 000,00 грн
	8	-560 000,00 грн	0.00 грн	-560 000.00 грн
	9	-540 000.00 грн	0.00 грн	-540 000.00 грн
	10	-520 000,00 грн	0,00 грн	-520 000,00 грн
	11	-500 000.00 грн	0.00 грн	-500 000,00 грн
	12	-480 000.00 грн	0,00 грн	-480 000,00 грн
2-й	13	-460 000,00 грн	0,00 грн	-460 000,00 грн
	14	-440 000.00 грн	0.00 грн	-440 000.00 грн
	15	-420 000.00 грн	0.00 грн	-420 000.00 грн
	16	-400 000.00 грн	0.00 грн	-400 000.00 грн
	17	-380 000.00 грн	0.00 грн	-380 000,00 грн
	18	-360 000.00 грн	0.00 грн	-360 000.00 грн
	19	-340 000.00 грн	0.00 грн	-340 000,00 грн
	20	-320 000.00 грн	0.00 грн	-320 000,00 грн
	21	-300 000.00 грн	0.00 грн	-300 000,00 грн
	22	-280 000.00 грн	0.00 грн	-280 000.00 грн
	23	-260 000.00 грн	0.00 грн	-260 000.00 грн
	24	-240 000.00 грн	0.00 грн	-240 000,00 грн
3-й	25	-220 000.00 грн	125 000.00 грн	-95 000,00 грн
	26	-200 000,00 грн	125 000,00 грн	-75 000,00 грн
	27	-180 000,00 грн	125 000,00 грн	-55 000,00 грн
	28	-160 000.00 грн	125 000.00 грн	-35 000,00 грн
	29	-140 000.00 грн	125 000.00 грн	-15 000.00 грн
	30	-120 000,00 грн	125 000,00 грн	5 000.00 грн
	31	-100 000.00 грн	125 000.00 грн	25 000,00 грн
	32	-80 000.00 грн	125 000,00 грн	45 000,00 грн
	33	-60 000.00 грн	125 000.00 грн	65 000.00 грн
	34	-40 000,00 грн	125 000,00 грн	85 000,00 грн
	35	-20 000.00 грн	125 000.00 грн	105 000.00 грн
	36	-5 000,00 грн	125 000,00 грн	120 000,00 грн
Разом		-12 897 843.39 грн	1 500 000,00 грн	-11 397 843,39 грн

Продовження табл.. 10.2

Рівень інфляції, річний	8.000 %
Рівень інфляції, місячний	0.667 %
Чиста приведена вартість без урахування припливу	-12 000 000,00 гон
Чиста приведена вартість з урахуванням припливу	-10 766 674,54 грн
Забезпеченість інвестиціями	14 000 000,00 гон > 12 897 843,39 грн

Уведення об'єкта в експлуатацію у процесі календарного пла­нування реалізації інвестиційного проекту передбачає: підготовку персоналу для початку експлуатації об'єкта; закупівлю та доставку необхідних матері­алів; планування пусконалагоджувальних технологічних процесів та інші не­обхідні заходи. Цей функціональний блок завершує процес прямого інвесту­вання, переводячи його у процес початку експлуатації інвестиційного об'єкта.

Засвоєння проектних потужностей завершує функціональне календарне планування реалізації проекту. Цей блок містить заходи, що забезпечують вихід об'єкта інвестування на проектну або розрахункову потужність.

Принцип формування резерву календарного плану полягає у визначенні допустимого порушення строків окремих включених у нього робіт та розподілі цього резерву між учасниками реалізованого проекту. Кожна робота в календарному плані повинна характеризуватися за часом, необхідним для його виконання, строками початку та закінчення робіт. Для того, щоб розроб­люваний календарний план був реальним, запланований час виконання окре­мих робіт має бути визначений з імовірністю не менше ніж 75—80 відсотків. З урахуванням такої ймовірності передбачуваний резерв повинен становити 10—15% усього часу календарного плану. Порядок розподілу цього резерву часу між учасниками здійснення проекту має бути обумовлений у контракті.

Принцип планування відповідальності дозволяє забезпечити ре­альність реалізації проекту з боку як замовника (інвестора), так і підряд­ника. Він визначає відповідальність за невиконання окремих етапів робіт конкретних представників замовника або підрядника згідно з їх функ­ціональними зобов'язаннями, викладеними в контракті.

Принцип забезпечення постійного контролю виконання календарного плану полягає в тому, що календарне планування реалізації інвестиційного проекту містить у собі і відповідний контролюючий блок. Контроль календарного плану виконання робіт може здійснюватися в таких формах: порівняння запланованих показників календарного плану з фактичними результатами виконання робіт; визначення та оцінки критичного шляху; побудови та оцінки «інтегральної кривої прогресу (регресу)» — вона являє собою графік виконання робіт, передбачених календарним планом реалізації інвестиційного проекту (фактичний обсяг робіт виражається при цьому у вартісній формі або відсотках до запланованого). Такий графік інтегрує всі оцінки затрат праці, вартості обладнання, витрат матеріалів. За результатами контролю виявляють окремі проблеми, пов'язані з реалізацією проекту, та визначають можливості прискорення виконання окремих видів робіт.

Розроблений з урахуванням принципів та узгоджений зі сторонами календарний план (у графічній або статистичній формі) розглядає та підтверджує керівник інвестиційного проекту.

Державне регулювання інвестиційної діяльності. Сутність і потреба державного регулювання в інвестиційній діяльності

У суспільстві, побудованому на ринкових засадах, інвестиційна діяльність є вільною і регулюється загальним економічним процесом. Але ринкова економіка чи господарювання в її умовах — це і гостра конкурентна боротьба за ринок збуту відповідно до попиту і пропозицій згідно з економічними законами і суворою конкурентною боротьбою як на націо­нальному, так і на світовому ринках. І без державного регулювання тут не обійтись. За деяких обставин держава повинна перебирати на себе функції управління інвестиційним процесом (і не тільки інвестиційним). Це тоді:

• коли перед суспільством поставлено певну суспільно значущу мету. Тоді держава свідомо спрямовує політику економічних транс­формацій (наприклад, під час структурної перебудови економі­ки. Для України — це паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), видобуток нафти, газу, вугілля, агропромисловий комплекс тощо);

• коли сама держава є стратегічним інвестором;

• коли держава є власником великих підприємств, що визначають структуру суспільного виробництва;

• коли вільний розвиток інвестиційних процесів загрожує національній та економічній безпеці і постає потреба в протекціонізмі;

• у деяких інших надзвичайних ситуаціях.

Система державного регулювання економіки, що склалася у США після «великої депресії» 1929—1933 рр.

Криза 1929—1933 рр. у США похитнула економіки і багатьох інших кра­їн світу. Розвиток штатівської економіки до того періоду базувався на концепції монетаризму, в основу якої було покладено наприкінці XIX століття модель чиказької економічної школи, пов'язаної в основному з працями М. Фрідмана.

Вона була розроблена на замовлення і за кошти сімейства Рокфеллерів для наукового забезпечення захисту «репутації приватного бізнесу» від спроби американських політиків посилити роль держави в економічному регулюванні.

Цю кризу у відповідно короткий термін (за неповних 37 місяців) було втихомирено методами державного регулювання на основі моделі, розробленої Дж. М. Кейнсом і взятої на озброєння президентом США Ф. Д. Рузвельтом. Ця модель проповідувала обов'язкове втручання уряду у справи бізнесу або ж вважала обов'язковим державне регулювання в економіці.

В історії приклад виходу США зі системної кризи — не поодинокий. Майже в той же період, що й у США, станом на 1933 рік дезорганізована економіка Німеччини з масовим безробіттям, анархією і хаосом була поставлена на ноги майже за три роки. Уже 1936 року в Іспанії Німеччина дила СРСР суворий військовий і політичний урок.

Отже, система державного регулювання склалася після «великої депресії» 1929—1933 рр. у США. Вона була зорієнтована переважно на управління факторами попиту, або сукупним попитом.

У 1980-х роках уряд Р. Рейгана проголосив іншу, нову економічну політику для США. Суть її полягала в переході від економіки стимулювання сукупного попиту до економіки пропозицій на основі стимулювання ін­вестицій у машини та обладнання, перспективні технології. Ця політика спиралася на фактори, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. При цьому окреслились три спрямування впливу держави на економічне зростання:

• стимулювання інвестицій у науково-технічний прогрес (НТП) та розвиток наукових досліджень;

• збільшення видатків на освіту, підготовку та перепідготовку квалі­фікованих кадрів у державному масштабі;

• глибока перебудова податкової системи.

Результатом цієї політики було те, що зросли темпи виробництва, по­ліпшилось вирішення соціальних проблем, зайнятості населення, безробіття, бідності, підвищення рівня доходів.

Держава як суб'єкт інвестиційної діяльності. Суб'єкти і об'єкти державного регулювання. Методи державного регулювання економіки, інвестиційної діяльності

Суб'єктами державного регулювання є соціальні групи, наймані працівники, власники підприємств, фермери та землевласники, підприємці, акціонери, інвестори та інші.

Об'єкти державного регулювання економіки — це галузі, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати відповідні проблеми, що не вирішуються, і зняття їх необхідне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Основні об'єкти державного регулювання економіки:

• економічний (інвестиційний) цикл;

• галузева та регіональна економіка;

• умови нагромадження інвестиційного капіталу;

• зайнятість населення;

• грошовий обіг;

• платіжний баланс;

• ціни та умови конкуренції;

• підготовка та перепідготовка кадрів;

• зовнішньоекономічні зв'язки.

Державне регулювання галузевої та територіальної економіки здій­снюється за допомогою фінансових стимулів та державних капітало­вкладень, які забезпечують привілейовані умови розвитку окремих галузей, регіонів, підприємств. В окремих випадках підтримка надається галузям та територіальним одиницям, які перебувають у стані кризи; в інших — заохочується розвиток нових галузей та виробництв, що дають поштовх у розвиткові науково-технічного прогресу, викликають прогресивні структурні зміни всередині галузі, між галузями, у всьому народному господарстві.

Найважливішим об'єктом у державному регулюванні економіки є заощадження і нагромадження капіталу. Тому виробництво, капіта­лізація прибутку завжди слугують головною метою інвестиційної діяльності в ринковій економіці. А створюючи додаткові стимули всім інвесторам або окремим їх групам по галузях чи територіях, регулятивні органи таким чином впливають на економічний цикл та структуру економіки, виробництва.

Регулювання зайнятості — це підтримання нормального спів­відношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинно задовольнити потребу економіки у кваліфікованих кадрах, зарплата яких є для них достатньою мотивацією до праці.

Постійним об'єктом уваги державних регулятивних органів є грошо­вий обіг. Це боротьба з інфляцією, що становить велику небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу впливає на умови нагромад­ження, на ціни і соціальні відносини.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником економіч­ного здоров'я країни. У всіх країнах із ринковою економікою держава постій­но здійснює оперативне та стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та зниження курсу національної валюти, торговельно-договірної політики та участі в міжнародній економічній інтеграції.

Одним із головних об'єктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін висвітлює стан економіки. У той же час самі ціни суттєво впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну сферу.

Державні органи повинні впливати і на інші об'єкти необхідного регулювання. Наприклад, давно існує потреба розібратися з паливно-енер­гетичним комплексом (ПЕК) України, і перш за все з вуглевидобувним.

За останні десять років в Україні вуглевидобуток зменшився більше ніж удвічі. Собівартість вуглевидобутку — висока, шахтний фонд — застарілий, умови праці на більшості шахт не відповідають європейському рівневі, великий травматизм. Це призвело до цілого переліку негативних наслідків. Через брак енергетичного вугілля відбулося падіння виробництва електро­енергії. Найбільше падіння сталося за рахунок теплових електростанцій, які працюють на вугіллі. А відтак збільшується нераціональне використовування природного газу, що імпортується. Тому весь ПЕК повинен був би вже давно бути підданим державному регулюванню за всіма параметрами як щодо палива, так і щодо виробітку, імпорту та експорту.

Методи державного регулювання економіки, інвестиційних процесів:

1. пряме втручання — адміністративно-правове регулювання; інди­кативне та пряме планування; страхування ризиків; надання державних гарантій; субсидування, інвестування і кредитування виробництв, визнаних за особливо важливі, і державні запози­чення, і т. п.;

2. непряме втручання — створення відповідного інвестиційного, пра­вового, освітнього, макроекономічного поля (клімату), формування відповідної ідеології (наприклад, власність на землю, надання пільг на друковану продукцію державною мовою і т. п.).

Макроекономічне середовище передбачає створення не тільки пев­них економічних умов господарювання для суб'єктів інвестиційної діяльності, а й методів макроекономічного впливу на інтенсивність інвестування, а саме:

• використання методів грошово-кредитного впливу;

• бюджетне регулювання;

• пільгове чи обмежувальне оподаткування.

Прискорене амортизаційне списання основного капіталу в сучасних умовах є значним методом стимулювання нагромаджень для інвестицій, струк­турних змін в економіці та важливим інструментом впливу на господарчий цикл.

Міжнародна інвестиційна діяльність та її складові, вивезення капіталу та залучення іноземних інвестицій

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлена розвитком господар­ських зв'язків між країнами світу і залежить як від об'єктивних економічних законів, так і від політико-економічної мети діяльності національних дер­жав у світовому політичному і господарському просторі.

Ці властивості суттєво позначаються на інтенсивності та напрямах міжнародної міграції капіталів.

Міжнародна інвестиційна діяльність держав здійснюється у двох напрямах: вивезення капіталів і залучення іноземних інвестицій у країну.

Вивезення капіталів залежить від багатьох факторів:

• надлишку капіталів у країні (низькі норми прибутку чи брак відповідної економічної структури для застосування капіталів);

• потреби в нових ринках збуту сировини;

• формування певного рівня конкурентоспроможної економіки;

• міжнародного поділу праці;

• транснаціоналізації світової економіки;

• пошуку стабільних умов застосування капіталів;

• політичних мотивів і т. п.

Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за таких обставин:

• обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;

• низької інвестиційної активності власних інвесторів;

• необхідності залучення разом з інвестиціями нової техніки та технології;

• бажання створити конкурентоспроможну економіку, освоїти світові ринки;

• потреби в модернізації соціальної структури суспільства;

• з політичних мотивів і т. п.

Залучення іноземних інвестицій пов'язане зі зовнішньою та внут­рішньою політикою держави і в більшості випадків відбувається за її участі.

Інвестиційна привабливість країни, основні законодавчі та інші нормативні акти України, що регулюють її інвестиційну діяльність

Інвестиційна політика держави щодо залучення іноземних інвести­ційних ресурсів визначається стратегією держави, котра спирається на принципи національних переваг і національних пріоритетів та формує інвестиційну привабливість країни.

Інвестиційна привабливість країни — це сукупність політичних, соціальних, інституційних, екологічних, макро- і мікроекономічних умов функціонування національної економіки, що забезпечує стабільність інвес­тиційної діяльності вітчизняних і зарубіжних інвесторів.

Потенційно Україна може бути однією з провідних країн залучення іноземних інвестицій. Величезний внутрішній ринок, порівняно кваліфі­кована і водночас дешева робоча сила, значний науково-технічний потенціал, великі різноманітні природні ресурси та наявність інфраструктури, зручне географічне положення.

На перешкоді припливу в Україну приватного національного та іноземного капіталу - політична нестабільність, недосконалість і нестабільність її законодавчої бази, недостатнє інформаційне забезпе­чення, корумпованість структур і всього суспільства, бюрократизм.

Інвестиції є основою перебудови економіки, її виробничої і соціальної сфери. Тому держава повинна застосовувати всю гаму правових та економічних факторів, здатних активізувати інвестиційну діяльність, що, у свою чергу, призведе до динамічного зростання економіки.

Розширення бюджетного інвестування має супроводжуватися рефор­муванням системи оплати праці, передусім за рахунок збільшення частки зарплати у витратах на виробництво продукції. Це можливе лише за умови реалізації інноваційних проектів, запровадження яких підвищить про­дуктивність праці та стане підставою для зростання оплати праці.

Істотним чинником в активізації інвестиційних процесів є грошово-кредитна політика держави. Розумна політика позитивно впливає на по­ліпшення інвестиційних умов, регулює грошовий обіг та роботу банківської системи. Кредитна політика НБУ повинна забезпечувати підвищення інвес­тиційної активності. Здорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти. Протягом остан­ніх років НБУ проводив непослідовну політику зміни облікової ставки. Занадто широкий діапазон коливань облікової ставки НБУ призвів до різ­кого зменшення частки довгострокових кредитів та згортання інвес­тицій у сферу матеріального виробництва. Так, 2001 року реальні інвестиції знизилися проти попереднього року на 6,9%, причому в об'єкти виробничого призначення.

Сума банківських кредитів в інвестиційну діяльність для суб'єктів господарювання України станом на кінець серпня 2005 року становила 9,98 млрд грн, або близько 8% від загальної суми кредитного портфеля (Бюлетень НБУ. - 2005. - № 10. - С. 86).

Якщо порівнювати з іншими системами економіки України, банківська система у фінансовому та організаційному плані більш готова до активного включення в інвестиційні процеси. Але постійно переважає мотивація до короткострокового кредитування й розрахунково-касового обслуго­вування клієнтів. Мережі спеціалізованих інвестиційних банків, як це є за кордоном, ще не створено. Необхідно стимулювати процес створення таких банків, пропонуючи вигідні умови, орієнтуючись на мінімальну ставку в довгострокових інвестиційних кредитах. Банківська система вже має від­повідний капітал, придатний для інвестицій. Потрібно розробити механізм стимулювання перерозподілу банківських активів у бік довгостро­кового кредитування. Активізувати участь комерційних банків в інвести­ційному процесі можна переходом на змінні процентні ставки, створенням

промислово-фінансових груп, пільговим оподаткуванням доходів банків від довгострокових кредитів.

Активізація інвестиційної діяльності держави через упровад­ження гнучкої амортизаційної політики — один із важливих важелів, що створюють можливість на макрорівні впливати на активізацію інвестиційної діяльності. Більшість економістів вважає, що чинна амор­тизаційна політика не сприяє, а навпаки — протидіє накопичуванню інвестиційних ресурсів. Багаторазові затримки індексації основних фондів, застосування занижених індексів і коефіцієнтів призвели до того, що розміри амортизаційних відрахувань підприємств стали в кількасот разів меншими від суми, реально необхідної для відтворення основних фондів. За останні десять років амортизаційні фонди укра­їнських підприємств практично повністю втратили своє значення як джерело власних коштів для здійснення інвестицій.

З метою активізації інвестиційних процесів доцільно проводити індексацію основних фондів відповідно до темпів зростання цін із пері­одичністю не менше ніж один раз на рік, припинити практику вилучення амортизаційних нарахувань до бюджету; дозволити підприємствам само­стійно обирати методи амортизації та вільно переходити з прискорених методів на рівномірні, запровадити систему контролю за цільовим вико­ристанням амортизаційних фондів.

Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг. До методів податкового регулювання інвестиційних проектів належить пільгове оподаткування при­бутку. Досвід розвинених країн щодо стимулювання інвестиційної діяльності свідчить, що на неї позитивно впливає диференційований підхід до надання цільових податкових знижок. Методи податкового регулювання інвестиційних проектів можна поділити на чотири групи:

• запровадження диференційованих ставок оподаткування;

• звільнення від сплати податків на певний строк;

• зменшення бази оподаткування;

• усунення подвійного оподаткування.

Система оподаткування повинна мати інвестиційну спрямо­ваність, що досягається застосуванням в оподаткуванні обґрунтовано диференційованих ставок податків залежно від розміру одержаного при­бутку та рівня використання прибутку на інвестиційно-виробничі цілі. Це дає змогу активізувати інвестиційну діяльність у пріо­ритетних напрямах. Зменшення оподаткування передбачає виключення зі складу прибутку та доходу, що підлягає оподаткуванню, тих його частин, які спрямовуються на інвестування. Інвестиційні пільги можна надавати лише на нетривалий термін, пов'язаний із виходом підприємства на проектну потужність, оскільки постійні пільги призводять до значних структурних деформацій в економіці, знижують конкуренцію.

Бюджетні методи впливу на інвестиційну діяльність в Україні мають особливе значення, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існує гіпертрофована структура економіки, надмірна дифе­ренціація технічного рівня виробництва, високий рівень монополізації, банки майже не здійснюють довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів підприємствам бракує. Для збільшення бюджетного інвестування потрібно реформувати структуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування ін­вестиційно-інноваційних програм та проектів.

Механізм правових гарантій не відпрацьований, страхування інвестицій від комерційних ризиків практично відсутнє. На різних рівнях влади безперервно вводились у дію закони та правила, що часто суперечили один одному, законам про інвестиції надавалась сила зворотної дії. Безумовно, ці об'єктивні і суб'єктивні причини не могли негативно не впливати на інвестиційну ситуацію.

Це призвело і до величезного нелегального відпливу з України капі­талу. Він складається з частини не переведеної з-за кордону експортної ви­ручки, контрабандного вивезення, через формально втрачену вигоду від бар­терних операцій. Таких грошей, що вивезли за кордон (за даними Інституту світової економіки та міжнародних відносин), на початок 1995 року було близько 15 млрддол. США. Зараз цю цифру треба помножити мінімально на 4. Це веде і до збільшення в готівковому обороті України іноземної валюти. На руках у громадян України її є, за деякими експертними оцінками, понад 50 млрддол. США.

Усі ці фактори вимагають перегляду чинної законодавчої бази і форму­вання такої, що дозволить створити в Україні привабливий інвестиційний клімат не тільки для іноземного приватного, а й для власного капіталу.

Висновки до розділу

Серед багатьох проблем, що в сукупності відображають суть кризи в економіці та суспільно-виробничих відносинах в Україні, ключовою є глибо­кий спад інвестиційної діяльності. Продовження тенденцій, що склалися в інвестиційному процесі в Україні, приховує в собі реальну загрозу здійсненню безперервного процесу суспільного відтворення.

Саме активізація інвестиційного процесу є тією головною складовою економічних вимог, які покликані забезпечити реальні зрушення в еконо­мічній структурі суспільства, перехід економіки на якісно інший рівень розвитку, підвищити рівень якості української продукції та її конкуренто­спроможність на світовому ринку.

Оцінка ефективності капітальних вкладень має значну науково-теоретичну базу, основою якої є нагромаджений нині вітчизняний та зарубіжний практичний досвід. Вона висвітлює результативність використання інвес­тиційних ресурсів для досягнення прибутковості господарської діяльності.

Таким чином, ефективність капітальних вкладень є сукупною інте­груючою величиною, яка відображає ефект на використовуваний капітал, і розраховується як відношення виробничих (фінансових) результатів до затрат (капітальних вкладень).

По-друге, соціальні зміни в соціально-економічному житті України зумовлюють перегляд певних методичних принципів оцінки ефективності капітальних вкладень, удосконалення наукового обґрунтування щодо її змісту, показників і способів її визначення.

По-третє, одним із варіантів розв'язання проблеми є оптимальне використання різних методів управління, прогнозування і планування наслідків інвестиційної діяльності з урахуванням специфіки виробництва та економічно-правових змін. Зазначена проблема є досить складною та об'ємною, але необхідною.

Тому своєчасне виявлення відхилень фактичних результатів діяльності зі створення інвестиційних проектів від проектних (передбачуваних, роз­рахункових), які (відхилення) призводять до погіршення якісних і кількісних показників, з'ясування причин цих відхилень; розроблення пропозицій щодо відповідного коригування окремих напрямів діяльності з метою її нормаліза­ції та підвищення ефективності має надзвичайно велике значення в розроб­лянні і впровадженні ІП.

Будь-який проект виробничого призначення являє собою складну управлінську систему. Тому протягом усіх часів удосконалення методів управління проектами займало в управлінській практиці чільне місце.

Управління проектом — це процес керівництва та координації людськими, матеріальними та фінансовими ресурсами протягом усього його життєвого циклу шляхом застосування сучасних методів та техніки управ­ління для досягнення визначених у проекті результатів за складом та обсягом робіт, вартістю, часом, якістю та задоволення інтересів учасників проекту.

Управління проектом базується на системному підході. При цьому методи проектного аналізу застосовуються як складова у процесі управління проектом.

230