5.3. Етичні норми і цінності науки

У науці, як і в будь-якій сфері людської діяльності, взаємини між тими, хто в ній зайнятий, та дії кожного з них підкоряються певній системі етич­них норм, які визначають, що припустимо, а що вважається неприпусти­мим для вченого в різних ситуаціях. Ці норми виникають і розвиваються під час розвитку самої науки; вони є результатом свого роду "історично­го відбору", який зберігає тільки те, що необхідно науці та суспільству на кожному етапі історії.

У нормах наукової етики знаходять своє відображення, по-перше, загаль­нолюдські моральні вимоги та заборони, пристосовані для особливостей наукової діяльності. Наприклад, як щось схоже до крадіжки оцінюють у

науці плагіат (коли людина видає за свої наукові ідеї та результати, отри­мані кимось іншим); брехнею вважається свідоме викривлення (фальсифі­кація) даних експерименту.

По-друге, етичні норми науки утверджують і захищають специфічні, харак­терні саме для науки цінності. Першою з-поміж них є безкорисний пошук і доведення істини. Широковідомі, наприклад, слова Арістотеля: "Платон мені друг, але істина дорожча", сенс яких в тому, що у своєму прагненні до істини вчений не повинен рахуватися ні з власними симпатіями та антипа­тіями, ні з будь-якими іншими зовнішніми обставинами. Історія науки, як і історія людства, із вдячністю пам'ятає імена подвижників, які не зрікалися своїх поглядів перед лицем найтяжчих випробувань і навіть самої смерті.

У повсякденній науковій діяльності зазвичай буває непросто одразу оціни­ти отримане знання як істину або як помилку. І ця обставина знаходить відображення в нормах наукової етики, які не вимагають, щоб результат кожного дослідження неодмінно був істинним знанням. Вони потребують лише того, щоб цей результат був новим знанням і так чи інакше — логіч­но, експериментально та ін. — обгрунтованим. Відповідальність за дотри­мування такого роду вимог лежить на самому вченому, і він не може пере­адресувати її комусь іншому. А для цього він повинен добре знати все те, що зроблено і робиться в його галузі науки; оприлюднюючи результати своїх досліджень, чітко зазначати, на які дослідження попередників і колег він спирався, і саме на цьому тлі показувати те нове, що відкрив і розро­бив він сам. Крім того, вчений повинен навести ті докази та аргументи, за допомогою яких він обґрунтував свої результати, і дати вичерпну інформа­цію, що дозволяла б провести незалежну перевірку його результатів.

Норми наукової етики зрідка формулюються у вигляді спеціальних законів і кодексів, зазвичай вони передаються молодим дослідникам від їхніх вчи­телів і попередників. Однак спеціалісти в галузі філософії та соціології на­уки займаються виявленням, описом та аналізом цих норм. На сучасному етапі виділяються чотири основоположні цінності науки.

Перша з них — універсалізм — це впевненість у тому, що природні явища, що вивчаються наукою, усюди протікають однаково і що істинність науко­вих тверджень повинна оцінюватися незалежно від віку, статі, раси, авто­ритету, титулів і звань тих, хто їх формулює. Таким чином, універсалізм стверджує, що висновки відомого вченого повинні підлягати не менш ре­тельній перевірці та критиці, ніж результати його молодого колеги.

Друга цінність — спільність володіння — вимагає, щоб наукове знання віль­но ставало загальнолюдським надбанням. Той, хто вперше отримав його, не може монопольно володіти ним. Оприлюднюючи результати досліджен-

ня, вчений не тільки доводить свій пріоритет і виносить отриманий резуль­тат на суд критики, але й робить його відкритим для подальшого викорис­тання всіма колегами.

Третя цінність — безкорисність, коли первісним стимулом діяльності вче­ного є пошук істини, вільний від міркувань особистої вигоди (слави, грошової винагороди). Визнання і винагорода повинні розглядатися як можливі наслідки наукових досягнень, а не як мета, задля якої прова­дять дослідження.

Четверта цінність — організований скептицизм: кожен вчений є відпові­дальним за оцінку якісності того, що зроблено його колегами, і за те, щоб сама оцінка стала загальновідома. Вчений, який спирався у своїй роботі на неправильні дані, запозичені з робіт його колег, не звільняється від відповідальності, тому що він сам не перевірив їхню точність. З цієї вимоги випливає, що в науці неприпустимо сліпо довірятися авторитету поперед­ників, хоч би якому високому. У науковій діяльності однаково необхідні і повага до того, що зробили інші вчені, і критичне ставлення до їхніх ре­зультатів. Більше того, вчений повинен не тільки мужньо обстоювати свої наукові погляди, використовуючи для цього всі доступні йому засоби ло­гічної та емпіричної аргументації, але й мужньо відмовитися від цих погля­дів, якщо буде доведено їхню хибність.

Проведений соціологами та істориками науки аналіз довів, що наявність такого роду норм (навіть не саме цих, а схожих з ними) дуже важлива для існування та розвитку науки, для самоорганізації наукової діяльності. Без­умовно, трапляються випадки порушення цих норм. Але той, хто їх пору­шує, ризикує рано чи пізно втратити повагу й довіру своїх колег і до себе особисто, і до своїх наукових результатів. Наслідком цього може стати повне ігнорування його наукової діяльності іншими дослідниками, він, по суті, залишиться поза наукою. А тим часом визнання колег є для вченого вищою нагородою, зазвичай вагомішою, ніж матеріальна винагорода. Особливість наукової діяльності в тому й полягає, що результативною вона стає лише тоді, коли визнана, і результати її використовують інші вчені для отримання нових знань.

Окремі порушення етичних норм науки хоча й можуть зумовити деякі труд­нощі в розвитку тієї чи іншої галузі знань, загалом усе ж приносять більше неприємностей самому порушнику, ніж науці в цілому. Однак коли такі порушення набувають масового характеру, під загрозою опиняється вже сама наука. Тому наукова спільнота прямо зацікавлена в збереженні клі­мату довіри, оскільки без цього був би неможливим подальший розвиток наукових знань, тобто прогрес науки.

Етичні норми охоплюють різноманітні аспекти діяльності вчених: процеси підготовки й проведення досліджень, публікації наукових результатів, науко­ві дискусії, коли стикаються різні погляди. У сучасній науці особливої гост­роти набули питання, що стосуються не так норм взаємодії членів наукової спільноти, як питання взаємин науки і вченого із суспільством. Це коло пи­тань часто визначають як проблему соціальної відповідальності вченого.

За всієї своєї сучасності та актуальності проблема соціальної відповідаль­ності вченого має глибоке історичне коріння. Від первісних джерел науко­вого пізнання віра в силу розуму супроводжувалася сумлінням: як будуть використані його творіння; чи є знання силою, що підкоряється людині, і чи не обернеться воно проти неї? Широковідомі слова біблійного проповід­ника Еклезіаста: "...у великій мудрості велика печаль; і хто помножує піз­нання, помножує скорботу".

Питання про співвідношення істини і добра порушували ще з античних ча­сів. Сократ вчив, що за природою своєю людина тягнеться до добра, а якщо й творить зло, то тільки за необізнаністю. Таким чином пізнання ви­знавалося, з одного боку, необхідною умовою благого, доброго життя, а з іншого — одним з головних його складників. До наших часів така висока оцінка пізнання, вперше обгрунтована Сократом, залишалася і залишаєть­ся в числі основоположних, на які спирається європейська культура. І хоч би як були впливові в різні часи історії сили невігластва і забобонності, традицію Сократа, що стверджує гідність і суверенність розуму й етично виправдовує пізнання, було продовжено.

Проте сократівське вирішення питання не раз викликало суперечки. Наприк­лад, вже в нові часи, у XVIII столітті, Ж.-Ж. Руссо висловлював думку про те, що розвиток науки жодною мірою не сприяє моральному прогресу людства.

Це лише деякі моменти історичного досвіду людства, що стає таким необ­хідним сьогодні, коли гостро постали проблеми неоднозначності, а часом і небезпечності соціальних наслідків науково-технічного прогресу. Ця об­ставина вимагає по-новому розглядати питання взаємозв'язку свободи і відповідальності в діяльності вчених. Упродовж віків багатьом з них словом і ділом доводилося обстоювати принцип свободи наукового пошуку. І до­тепер відповідальність виступала передусім як відповідальність за отри­мання та поширення перевірених, обгрунтованих знань. Нині ж принцип свободи наукового пошуку повинен розглядатися в контексті далеко неод­нозначних наслідків розвитку науки, з якими доводиться мати справу лю­дям. У сучасних дискусіях із соціально-етичних проблем науки поряд із захистом нічим не обмежуваної свободи дослідження представлено й діа­метрально протилежний погляд, що пропонує жорстко регулювати плин розвитку науки. Між цими граничними позиціями лежить широкий діапа-

зон думок про можливість і бажаність регулювання науки і про те, як при цьому повинні погоджуватися інтереси самого дослідника, наукової спіль­ноти і суспільства в цілому. Ідея необмеженої свободи дослідження, яка була, безперечно, прогресивною впродовж багатьох століть, зараз вже не може сприйматися безумовно, без урахування соціальної відповідальнос­ті, з якою повинна бути нерозривно пов'язана наукова діяльність.

Справа в тому, що бурхливий, безпрецедентний за своїми темпами і розма­хом науково-технічний прогрес є однією з найбільш очевидних реальностей нашого часу. Саме на науку спирається складний механізм сучасного роз­витку, і країна, яка не в змозі забезпечити достатньо високі темпи науково-технічного прогресу і використання його результатів у різних сферах сус­пільного життя, потрапляє в залежний, підпорядкований стан у світі.

Водночас наука висуває перед людством чимало нових проблем і альтер­натив. Ще в недавньому минулому прийнято було вважати науково-техніч­ний прогрес мало не єдиною опорою загального прогресу людства. Це позиція сцієнтизму, тобто уявлення про науку, особливо про природознав­ство, як про найвищу, навіть абсолютну соціальну цінність.

Нині ж багато хто зовсім відкидає гуманістичну сутність розвитку науки. Поширюється думка про те, що цілі науки та суспільства в наш час відок­ремлені і зайшли у суперечність, що етичні норми сучасної науки мало не протилежні загальнолюдським соціально-етичним і гуманістичним нормам і принципам, а науковий пошук давно вийшов з-під морального контролю.

За всієї протилежності позиції сцієнтизму та антисцієнтизму містять і де­що загальне. Сцієнтизм заснований на сліпій вірі в науку; антисцієнтизм обумовлений сліпим страхом перед нею. Чого не вистачає обом цим пози­ціям і що так необхідне сьогодні не тільки вченому, а й кожній людині, з усіх боків оточеній витворами науково-технічного прогресу, — це переду­сім раціонального ставлення до науки та наукового мислення.

Науково-технічний прогрес, як і будь-який історичний розвиток, необо­ротний, і всілякі заклинання з цього приводу не в змозі його зупинити. Єдине, що вони можуть породити, — це накопичення і закріплення від­ставання, малорозвиненості суспільства, де такі заклинання набувають ваги. Таким чином, конкретне спрямування науково-технічного прогресу, науково-технічні проекти і рішення, що стосуються інтересів сучасних і майбутніх поколінь, — все це потребує широкого, демократичного і вод­ночас компетентного обговорення.

Цим і визначається сьогодні соціальна відповідальність вченого. Досвід історії переконує, що знання — це сила, що наука відкриває людині джере­ло невичерпної могутності і влади над природою. Але наслідки науково-

технічного прогресу бувають дуже серйозними і далеко не завжди сприят­ливими для людей. Тому, діючи з усвідомленням своєї соціальної відпові­дальності, вчений повинен враховувати всі можливі небажані ефекти, які потенційно закладені в результатах його досліджень, бо саме він завдяки своїм професійним знанням найкраще підготовлений до такого передба­чення і може зробити його раніше, ніж будь-хто інший.

Поряд із цим соціально відповідальна позиція вченого вимагає, щоб він максимально широко і в доступних формах сповіщав громадськість про можливі небажані ефекти, про те, як їх можна уникнути, ліквідувати або зменшити. Тільки ті науково-технічні рішення, які прийнято на основі достатньо повної інформації, можна вважати в наш час соціально і мо­рально виправданими. Це й підтверджує величезну роль вчених у сучас­ному світі, бо саме вони володіють тими знаннями і кваліфікацією, які необхідні не тільки для прискорення науково-технічного прогресу, а й для того, щоб спрямовувати цей прогрес з максимальною користю для людини і суспільства.

Контрольні запитання і завдання

1. Які чинники впливають на формування наукової етики ?

2. Розкрийте основоположні цінності науки.

3. У чому полягає проблема соціальної відповідальності вченого?

Основні терміни і поняття

Абстрагування — науковий метод, за якого здійснюється розумове відокрем­лення від низки несуттєвих властивостей, зв'язків, відносин предметів і виді­лення окремих сторін об'єкта для дослідження. Здійснюється поетапно: спочат­ку вивчають характеристики об'єкта і поділяють на суттєві й несуттєві, потім об'єкт дослідження замінюють іншим, який становить спрощену модель, що зберігає головне в складному. Основні види: ототожнення (створення нових понять способом об'єднання предметів або явищ, взаємопов'язаних за своїми властивостями, в особливий клас); ізолювання (виділення властивостей, невід­ривно пов'язаних з предметами); конструктивізація (відокремлення від неви­значеності меж реальних об'єктів); припущення про потенційне здійснення.

Аксіома — деяке вихідне твердження, інтуїтивно очевидне або апріорі істинне, яке приймається без доказів як опорне в деякій теорії і з якого (або сукупності яких) виводяться всі інші положення цієї теорії в межах прийнятих у ній правил виведення.

Аксіоматизація — процес побудови наукової теорії, за якого деякі тверджен-ня-аксіоми, що є певними науковими знаннями, приймають без подальших доказів, а потім використовують як відправні початкові положення для отри­мання нових знань за певними логічними правилами.

Аналіз — метод пізнання, за якого виконують практичне або розумове розчле­нування об'єкта дослідження на його складники з метою дослідження окремих частин як елементів складного цілого. Це дає змогу виявити структуру об'єк­та, відокремити суттєве від несуттєвого, звести складне до простого. Аналіз явища в процесі розвитку дає можливість виділити в ньому окремі етапи, су­перечливі тенденції тощо. Мета аналізу — пізнання окремих частин об'єкта як елементів складного цілого. Умовою всебічного пізнання об'єкта дослідження є багатогранність його аналізу. Нерозривно пов'язаний із синтезом — зворот­ним процесом об'єднання в одне ціле частин, ознак, властивостей об'єкта, визначених за допомогою аналізу.

Аналогія — науковий метод, за якого висновок про предмет або явище роб­лять на підставі його схожості з іншими, вже відомими. Звичайна схема умо­виводу за аналогією: об'єкту А властиві ознаки a, b, c, d, e; об'єкту В — ознаки b, c, d, e; отже, об'єкту В, імовірно, властива ознака а. Обов'язкові умови при дослідженні за аналогією:

/ аналогія повинна базуватися на суттєвих ознаках і якнайбільшій кіль­кості схожих характеристик об'єктів порівняння;

/ зв'язок ознаки, щодо якої роблять висновок, зі знайденими в об'єктах загальними ознаками повинен бути дуже тісним;

/ аналогія не повинна вести до висновку про схожість об'єктів в усіх ознаках;

/ висновок за аналогією повинен доповнюватися дослідженням відмін­ностей і доказами того, що ці відмінності не можуть слугувати підста­вою для відмови від висновків за аналогією.

Анотування — процес аналітико-синтетичного опрацювання наукового доку­мента, що полягає в складанні стислої характеристики змісту і призначення документа, основної його теми і мети виконаної роботи. Результатом цього процесу є анотація.

Бібліографічний опис — і процес, і результат аналітико-синтетичного опра­цювання наукових документів, що полягає в складанні за встановленими пра­вилами переліку відомостей про документ, які дають змогу повністю визначи­ти цей документ і знайти його серед інших з метою використання його в різних видах праць.

Брошура — друковане видання обсягом від 5 до 48 сторінок.

Вимірювання — фізичний процес визначення чисельного значення деякої ве­личини способом порівняння її з еталоном.

Впровадження результатів наукових досліджень — передавання на виробниц­тво або в повсякденну практичну діяльність наукової продукції (звітів, інструк­цій, технічних умов, технічних проектів, тимчасових вказівок та ін.), що забез­печує техніко-економічний ефект, у зручній для реалізації формі (НДР пере­творюється на продукт лише з моменту її "споживання" виробництвом).

Головна функція науки — розвиток системи знань, яка сприяє найбільш раці­ональній організації виробничих відносин і використанню виробничих сил в інтересах всіх членів суспільства. Розкладається на низку конкретних функцій: пізнавальну — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і суспіль­ства; культурно-виховну — розвиток культури, гуманізація виховання і форму­вання нової людини; практично-діючу — удосконалення виробництва і системи суспільних відносин.

Гіпотеза — система умовиводів, наукових припущень, за допомогою яких на підставі низки фактів робиться висновок про існування об'єкта, зв'язку або причини явища, і цей висновок не є абсолютно достовірним. Потреба в гіпоте­зі виникає в науці тоді, коли незрозумілий зв'язок між явищами, причина їх, хоча відомо багато обставин, що передують або супроводжують його; коли за деякими характеристиками сучасного треба встановити картину минулого; на підставі минулого і сучасного треба зробити висновок про майбутній розвиток явища. Гіпотеза має ймовірний характер і потребує перевірки, доведення. Піс­ля такої перевірки гіпотеза або стає науковою теорією, або видозмінюється.

Гіпотетичний метод — науковий метод дослідження, що базується на гіпо­тезі — науковому припущенні, яке висувається для пояснення певного явища і потребує перевірки й теоретичного обгрунтування для того, щоб стати до­стовірною науковою теорією. Застосовують у дослідженні нових явищ, що не мають аналогів.

Дисертація на здобуття вченого ступеня — кваліфікаційна наукова праця, ви­конана особисто здобувачем у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Містить науково обгрунтовані теоре­тичні або експериментальні результати, наукові положення, висунуті автором для публічного захисту, характеризується єдністю змісту і свідчить про осо­бистий внесок здобувача в науку.

Доведення — процедура встановлення істинності гіпотези або будь-якого ін­шого твердження. Можливі два способи: безпосередній, який полягає в тому, що в процесі практичних дій відбувається зіставлення деякого припущення з фактичним станом об'єкта дослідження (наприклад, спостереження, експери­мент, демонстрація, вимірювання, розрахунки, облік та інші); опосередкова­ний, коли істинність гіпотези або твердження доводять способом умовиводів на основі вже наявних знань у вигляді різних законів і положень, істинність яких уже доведено. У структурі доказів виділяють тезу — точно і чітко сформу­льоване твердження, що підлягає доведенню, аргумент— положення, яке ви­користовують для доведення й істинність якого встановлено раніше, і форму — спосіб зв'язку аргументів між собою та тезою, логічну послідовність переходу від аргумента до аргумента, а потім до тези.

Докторська дисертація — кваліфікаційна наукова робота, в якій сформульо­вано і обгрунтовано наукові положення, що характеризуються як новий напрям у відповідній галузі науки, або здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукової проблеми, що має велике народногосподарське та соціально-куль­турне значення.

Документ — матеріальний об'єкт, що містить фіксовану інформацію для її збереження і використання.

Документ друкований — друкована продукція, яка становить певний вид на­укового документа, що пройшов редакційно-видавниче опрацювання (книжки, журнали, брошури).

Документ науковий — носій, в якому зафіксовано наукові дані або науково-технічну інформацію з обов'язковим посиланням на те, де, ким і коли його було створено. Наукові документи поділяють на первинні, що містять безпо­середні результати наукових досліджень і розробок, нові наукові дані або нове осмислення відомих ідей і фактів, та вторинні — результати аналітико-синтетичного і логічного опрацювання одного або кількох первинних доку­ментів або відомостей про них.

Документ рукописний, або друкарський, — носій інформації, який не прохо­див редакційно-видавничого опрацювання і не був виданий засобами полігра­фії (науково-технічні звіти, документи обліку господарської діяльності, дисер­тації).

Економіка науки — розділ наукознавства, який досліджує взаємодію науки і виробництва, створює передумови для узагальнення практичного досвіду, йо­го теоретичного осмислення і впливу на виробництво.

Економічна ефективність наукових досліджень — у широкому розумінні ста­новить зменшення витрат суспільної та живої праці на виробництво продукції в тій галузі, де впроваджуються закінчені науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки (НДР і ДКР).

Експеримент — науковий метод дослідження явищ способом активного впли­ву на них за допомогою створення нових умов відповідно до мети дослідження або ж через спрямування перебігу процесу в новому напрямі. Одні умови до­сліду ізолюються, інші виключаються, треті підсилюються тощо. За необхід­ності параметри експерименту можуть змінюватися таким чином, щоб дослі­дити окремі властивості об'єкта, а не їхню сукупність.

Збірник наукових праць — друкований науковий документ, що містить низку наукових матеріалів одного або кількох авторів.

Зміст науки — сукупність інтелектуальних надбань людства, що складається із: теорії як системи знань, яка є формою суспільної свідомості і досягнень інтелекту людини; суспільної ролі в практичному використанні рекомендацій для виробництва благ, що є життєвою необхідністю людей.

Знання — вищий рівень інформації, що функціонує в суспільстві, особливим чином перетвореної і опрацьованої людиною, у результаті чого інформація отримує суть і значення, набуває знакової форми або представляється в цій формі за допомогою інших знань, уже накопичених у пам'яті людства.

Ідеалізація — науковий метод, що базується на створенні певних абстрактних об'єктів, які принципово не можуть бути здійсненими в досліді та реальності. Ідеалізовані об'єкти є граничними випадками тих чи інших реальних об'єктів і виступають як засоби їхнього наукового аналізу, основа побудови теорії ре­альних об'єктів, наприклад: пряма, ідеальний розчин, ідеальний газ, абсолют­но чорне тіло тощо.

Індукція — метод дослідження, за якого загальний висновок про характерис­тики множини елементів роблять на підставі вивчення цих характеристик яко­їсь частини елементів цієї множини, забезпечуючи можливість переходу від поодиноких фактів до загальних положень. У реальному пізнанні індукція за­вжди виступає в єдності з дедукцією — науковим методом, за якого висновок про характеристики будь-якого елементу множини роблять на підставі пізнан­ня загальних характеристик всієї множини.

Інформатика — наукова дисципліна, що вивчає структуру і загальні власти­вості наукової інформації, закономірності всіх процесів наукової комунікації, способи представлення інформації; використання кодів для ефективної пере­дачі, зберігання і пошук інформації; обчислювальні машини та їхнє програмне й математичне забезпечення тощо. Має свою теорію, що вивчає предмет без­відносно до його використання, і прикладну частину, спрямовану на розвиток інформаційних послуг.

Інформація нова — інформація, що відображує новизну запропонованого рі­шення або обґрунтовує причину вад, виявлених дослідженням.

Інформація релевантна — інформація, зміст якої відповідає інформаційній потребі, міститься в аналогах, прототипі і стосується лише тієї частини дослід­жуваних об'єктів, де виявлено суттєві відмінності.

Інформаційне забезпечення — процес задоволення потреб конкретних ко­ристувачів в інформації, заснований на використанні спеціальних методів і засобів її отримання, опрацювання, накопичення та видачі в зручному для ко­ристувача вигляді.

Історія науки — розділ наукознавства, що становить накопичення наукових знань, які характеризують розвиток в історичному аспекті і окремих наук, і наукознавства в цілому.

Історичний метод передбачає дослідження виникнення, формування і роз­витку об'єктів у хронологічній послідовності, у результаті чого створюються додаткові знання про об'єкт дослідження в процесі його розвитку.

Кандидатська дисертація — кваліфікаційна наукова робота, яка містить: / нові науково обгрунтовані результати, що в сукупності вирішують конк­ретне наукове завдання, яке має суттєве значення для конкретного спрямування окремої галузі науки;

/ нові науково обгрунтовані теоретичні або експериментальні результа­ти, які в сукупності є суттєвими для розвитку конкретного напряму окре­мої галузі науки.

Категорії — форми усвідомлення в поняттях загальних способів ставлення людини до світу, що відображають найбільш загальні та суттєві властивості, закони природи й суспільства.

Класифікація наук — у наукознавстві виконує функції групування наукових знань у певні системи, що сприяє уніфікації науки, її міжнародних зв'язків і прискоренню темпів розвитку.

Книжка — друкований багатосторінковий неперіодичний твір обсягом понад 48 сторінок.

Комплексна проблема — сукупність наукових проблем, комплексних теоретич­них і практичних завдань, об'єднаних однією науковою ідеєю, спільною метою.

Конкретизація — науковий метод, який полягає в дослідженні предметів або явищ в усій якісній різнобічності реального їх існування. При цьому досліджу­ється стан об'єктів у зв'язку з певними умовами їх існування та історичного розвитку.

Мета науки — опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі відкритих нею законів; теоретичне відображення дійсності з метою використання в практичній діяльності людей.

Мета наукового дослідження — визначення конкретного об'єкта і всебічне достовірне вивчення його структури, характеристик з метою отримання і впро­вадження в практику корисних для людини результатів.

Метод — спосіб дослідження явищ, планомірний підхід до їх вивчення, послі­довність дій у проведенні теоретичного дослідження або практичного здійс­нення якогось явища або процесу; у найзагальнішому значенні — спосіб, пев­ним чином упорядкована діяльність і своєрідний інструмент для досягнення конкретної мети.

Методологія — філософське вчення про методи пізнання і перетворення дій­сності, використання принципів світогляду в процесі пізнання і практиці; міс­тить сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів, що застосовуються в певній науці, а також галузь знань, що вивчає засоби, передумови і принципи організації пізнавальної і практично-перетворювальної діяльності людини.

Мова науки — розділ наукознавства, який вивчає певну систему понять, за допомогою яких індивідуальні наукові знання перетворюються на колективне надбання.

Моделювання — науковий метод, який полягає в теоретичних і практичних діях, спрямованих на розробку і використання моделей — образів реальних об'єктів (процесів) у матеріальній чи ідеальній формі, які відображують суттєві властивості об'єктів (процесів), що моделюються, і заміщують їх в ході дослід­ження. Базується на методі аналогії— можливості вивчення реального об'єкта через дослідження подібного до нього і доступнішого, а саме моделі.

Монографія — друкований неперіодичний науковий документ, в якому пода­ються результати всебічного вивчення однієї проблеми чи теми та який нале­жить одному автору або невеликій групі авторів (колективна монографія).

Навчальні видання — неперіодичні видання, що містять систематизовані ві­домості наукового і прикладного характеру, викладені у формі, зручній для викладання і вивчення.

Наука — динамічна система знань, що розкривають нові явища в суспільстві і природі з метою використання їх у практичній діяльності людини.

Наукова інформація — інформація, яка адекватно відображає явища і зако­ни природи, суспільства та мислення і використовується в суспільно-істо-

ричній практиці, отримана в результаті діяльності окремих науковців і спеці­алістів або їхніх колективів, пройшла опрацювання та узагальнення абстрак­тно-логічними методами і зафіксована в системі точних понять, суджень, умо­виводів, теорій, гіпотез.

Наукова організація праці (НОП) у науково-дослідному процесі — система заходів, спрямованих на вдосконалення методів і умов інтелектуальної праці, збереження здоров'я працівників на основі новітніх досягнень науки і техніки, що забезпечують найбільшу ефективність за найменших витрат розумової праці. НОП як система складається з окремих елементів: організації трудових проце­сів і робочих місць, забезпечення сприятливих умов праці, організації праці з функціонального обслуговування робочих місць, нормування і матеріального стимулювання, розвитку творчих здібностей працівників.

Наукова проблема — комплекс теоретичних і практичних завдань, необхід­ність вирішення яких постала перед суспільством; відображення суперечності між потребою в нових знаннях і відомими шляхами їх отримання (глобальна, національна, регіональна, галузева та ін.).

Наукова та науково-технічна експертиза — найбільш детальний та об'єк­тивний метод оцінки наукової діяльності та її результатів, метою якої є дослід­ження, перевірка, аналіз науково-технічного рівня об'єкта експертизи і підго­товка обгрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об'єктів.

Наукове дослідження — вивчення явищ і процесів, аналіз впливу на них різ­номанітних чинників, а також вивчення взаємодії між явищами з метою отри­мання переконливо доведених і корисних для науки і практики рішень з макси­мальним ефектом.

Наукове питання — невелике наукове завдання, що стосується конкретної теми наукового дослідження. Емпіричні завдання спрямовані на виявлення, точний опис, докладне вивчення різних чинників досліджуваних процесів та явищ. Теоретичні завдання мають за мету виявлення та вивчення причин, зв'язків, залежностей, що дають змогу встановити поведінку об'єкта, визна­чити його структуру, характеристику на основі розроблених наукою принци­пів і методів пізнання.

Науково-дослідний процес — чітко організований комплекс дій, спрямова­ний на отримання нових знань, що розкривають суть процесів і явищ у природі і суспільстві, з метою використання їх у практичній діяльності людей.

Науковий закон — внутрішній суттєвий і стійкий зв'язок явищ і процесів, що обумовлює їх впорядковані зміни і дає можливість достовірно передба­чити перебіг цих явищ або процесів. Н.з. існує об'єктивно, незалежно від свідомості людей як відображення необхідних суттєвих, внутрішніх відносин між властивостями речей чи явищ або різноманітними тенденціями їх роз­витку. Н.з. не створюється людиною, а лише виявляється, розкривається,

формулюється таким чином, щоб відповідати реаліям об'єктивного світу, бути точним їх відображенням.

Науковий напрям — окрема наука або комплекс наук, у межах яких прова­дяться дослідження (технічний, біологічний, економічний та ін.), з можливою подальшою деталізацією. Структурними одиницями наукового напряму є ком­плексні проблеми, теми, наукові питання.

Наукознавство — галузь досліджень, що вивчає закономірності функціону­вання і розвитку науки, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального й духовного життя суспільства.

Огляд — результат аналітико-синтетичного опрацювання наукових докумен­тів, який становить текст, що містить синтезовану інформацію з якогось пи­тання чи низки питань, вилучену з деякої множини спеціально підібраних з цією метою первинних документів, виданих за певний час. Розрізняють огля­ди: бібліографічні, реферативні, аналітичні. Бібліографічний огляд містить ха­рактеристику первинних документів як джерел інформації, що з'явилися за певний час або поєднаних за якоюсь загальною ознакою. Реферативний ог­ляд містить систематизовані дані й факти та узагальнену інформацію про стан питання без їхньої критичної оцінки автором огляду. Аналітичний огляд — це всебічний аналіз усієї інформації, що міститься у вихідних первинних документах, аргументована оцінка та обгрунтовані рекомендації щодо вико­ристання цієї інформації.

Об'єкт наукового дослідження — певна частина дійсності — досить конкрет­ний предмет або явище, на яке спрямовано пізнавальну діяльність дослідника з метою пізнання його суті, закономірностей розвитку і можливостей наступ­ного використання в практичній діяльності.

Об'єкт наукового пізнання — весь матеріальний світ і форми його відобра­ження у свідомості людей.

Порівняння — пізнавальний прийом, що полягає у зіставленні об'єктів з ме­тою визначення рис схожості або відмінності між ними (або і того, і іншого разом). Порівняння є важливою передумовою узагальнення, багато важить в умовиводах за аналогією.

Постулат — твердження, попереднє припущення деякої наукової теорії, що бе­реться в ній за вихідне і стає основою для великих теоретичних узагальнень.

Предмет науки — взаємопов'язані форми розвитку матерії або особливості їх відображення у свідомості людини.

Предмет наукового дослідження — окремий аспект існування об'єкта науко­вого дослідження: причини виникнення процесу або явища, закономірності його розвитку, різноманітні властивості, якості тощо.

Прикладні наукові дослідження — вид пізнавальної діяльності, спрямованої на визначення способів використання законів природи для створення нових і вдосконалення існуючих способів і засобів людської діяльності; встановлення того, як можна використовувати в практичній діяльності наукові знання, отри­мані в результаті фундаментальних досліджень.

Принцип — першооснова, провідна ідея, центральне поняття, що становить узагальнення і поширення якогось положення на всі явища тієї області знань, з якої цей принцип виведено.

Психологічна інерція мислення — підсвідоме намагання діяти у згоді з попе­реднім досвідом і знаннями, використанням стандартних методів, впливом ав­торитетів, пов'язане зі страхом перед невдачею, опором критиці, надто висо­кою самокритичністю та іншими внутрішніми бар'єрами.

Рахування — пізнавальний прийом — знаходження числа, що визначає кількіс­не співвідношення однотипних об'єктів або їхніх параметрів, що характеризу­ють ті чи інші властивості.

Реферування — процес аналітико-синтетичного опрацювання документа, що полягає в стислому викладенні змісту первинного документа (або його части­ни) з основними фактичними даними та висновками. У процесі реферування виконується семантична компресія (стискання) тексту. Результат цього проце­су — реферат, який містить тему, предмет, об'єкт, мету, метод проведення роботи, отримані результати, висновки, сферу використання.

Розробка — процес і результат перетворення нової наукової та науково-тех­нічної інформації, отриманої в результаті фундаментальних і прикладних до­сліджень, у форму, придатну для впровадження в практичну діяльність.

Рукопис депонований — науковий документ, виконаний індивідуально або у співавторстві, розрахований на обмежене коло користувачів і переданий на зберігання до відповідного органу науково-технічної інформації (в Україні — Інститут науково-технічної інформації і техніко-економічних досліджень).

Системний аналіз — науковий метод вивчення об'єкта дослідження як сукуп­ності елементів, що утворюють систему; передбачає оцінку поведінки об'єкта як системи з усіма чинники, які впливають на його функціонування. Єдиної процедури проведення системного аналізу в наукових дослідженнях поки що немає, у ньому широко використовують методи системної динаміки, теорії ігор, евристичного програмування, імітаційного моделювання, програмно-ці­льового управління тощо.

Соціально-економічна ефективність наукових досліджень — можливість до­сягнення за рахунок упровадження результатів НДР і ДКР ліквідації важкої праці, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці; збереження та очищення довкілля.

Соціологія науки — розділ наукознавства, який вивчає вплив матеріально-виробничої діяльності, соціально-економічного ладу та ідеології на функції на­уки в суспільстві.

Спостереження — цілеспрямоване й організоване сприйняття зовнішнього світу за відсутності суттєвого впливу суб'єкта на об'єкт. Можливе використан­ня приладів та інструментів, що компенсує природну обмеженість органів сприй­няття людини.

Стандарт — нормативно-технічний документ, що встановлює комплекс норм, правил, вимог до об'єкта стандартизації і затверджений компетентним орга­ном. Містить технічні вимоги та умови, параметри й розміри, типи, конструк­ції, марки, сортаменти, правила приймання, методи контролю, правила екс­плуатації та ремонту, типові технологічні процеси та ін.

Творчість — мислення в його найвищій формі, що виходить за межі відомого, а також діяльність, що створює дещо нове і містить постановку або вибір зав­дання, пошук умов або способу його вирішення і, як результат, — створення нового.

Тема наукового дослідження — складник наукової проблеми, вирішення якої дає змогу отримати відповіді на певну низку наукових питань, що охоплюють частину проблеми. Узагальнення результатів виконання комплексу тем у рам­ках наукової проблеми може дати її рішення в цілому.

Теорія — система узагальненого достовірного знання про той чи інший фраг­мент дійсності, що описує, пояснює і передбачає функціонування деякої су­купності об'єктів, які становлять цей фрагмент. Т. є розумовим, духовним ві­дображенням і відтворенням реальної дійсності.

Теорія науки — розділ наукознавства, що становить систему узагальненого знання про науку, основні напрями її розвитку, концепції та методологію.

Узагальнення — науковий метод, що становить логічний процес переходу від окремого до загального, виділення поняття, яке визначає те загальне, що ха­рактеризує об'єкти певного класу. Отримання узагальненого знання означає глибше відображення дійсності, проникнення в її суть.

Формалізація — науковий метод, що полягає у відображенні об'єкта чи яви­ща в знаковій формі деякої штучної мови (математики, хімії тощо), що дає можливість досліджувати реальні об'єкти та їхні властивості способом фор­мального дослідження відповідних знаків.

Фундаментальні наукові дослідження — вид пізнавальної діяльності, спря­мованої на відкриття та вивчення нових явищ і законів природи, на створення нових принципів дослідження, розширення наукового знання суспільства, вста­новлення того, що може бути використано в практичній діяльності людини.