Буферні системи крові

регулюють відчутні зміщення рН крові в разі надходження до неї кислих або лужних продуктів. Вони є першою ланкою, що забезпечує підтримання постійного рівня рН, поки продукти, що надійшли, не будуть виведені або використані в метаболічних процесах.

У крові є чотири буферні системи:

- гемоглобіновий,

- бікарбонатний,

- фосфатний,

- буфер білків плазми.

Кожна із цих систем (крім білкової) складається із двох спо­лук - слабкої кислоти і солі цієї кислоти із сильною основою.

Буферний ефект зумовлений зв'язуванням і нейтралізацією іонів, що надходять, відповідною сполукою буфера.

Бікарбонатний буфер крові досить масивний і найбільш мобільний. Значимість його у підтримці параметрів кислотно-основної рівноваги зростає за рахунок зв'язку із диханням.

Буферна система гемоглобіну є найпотужнішою, її частка складає по­над половину буферної ємності крові. Буферні властивості гемоглобіну зумовлені співвідношенням відновленого гемоглобіну (ННЬ) і його калієвої солі (КНЬ). У тканинах система гемоглобіну виконує функції луги, перешкоджа­ючи закисленню крові. У легенях гемоглобін поводить себе як кислота, за­побігаючи залужненню крові після виділення із неї вуглекислоти.

Білки плазми завдяки здатності амінокислот іонізуватися також викону­ють буферну функцію (близько 7% буферної ємності крові).

У кислому се­редовищі вони поводяться як луги, зв'язуючи кислоти, у лужному, навпаки, білки реагують як кислоти, зв'язуючи луг. Ці властивості білків (амфо­терність) визначаються гідроксильними групами, що здатні іонізуватися.

Фосфатна буферна система (близько 5% ємності) утворюється неор­ганічними фосфатами крові. Кислотні властивості проявляє одноосновний фосфат (Н2РО4 ), а лужні - двоосновний фосфат (НРО4² ). Функціонують вони за тим же принципом, що й бікарбонатний буфер. Од­нак у зв'язку із низьким вмістом у крові фосфатів ємність цієї системи не­велика.

Швидкість осідання еритроцитів (шое)

У практичній медицині як один із показників стану організму широко застосовують дослідження ШОЕ( швидкості осідання еритроцитів).

У нормі в чоловіків ШОЕ знаходиться у межах 1-10 мм за 1 год, у жінок - 2-15 мм за 1 год, у дітей – 2 мм/ год.

Величина ШОЕ залежить:

• від властивостей плазми,

• від вмісту в ній великомолкулярних білків - глобулінів і фібриногену.

Еритроцити мають негативно заряжені мембрани, що призводить до їх взаємовідштовхування. Вважають, що великомолекулярні білки зменшують електричний заряд еритроцитів, а це послаблює їхнє взаємне відштовхування. У такому разі еритроцити склеюються один з одним (аглютинують), а конгломерати, що утворилися, осідають швид­ше, ніж окремі клітини.

Під час різних запальних процесів концентрація великомолекулярних білків у крові зростає, що сприяє збільшенню ШОЕ.

Під час вагітності вміст великомолекулярних білків також зростає і ШОЕ досягає 40-50 мм за 1 год.

Існує пряма залежність між ШОЕ і кон­центрацією гамма-глобулінів. Оскільки гамма-глобулінова фракція містить переваж­но антитіла, можна зробити висновок, що зростання ШОЕ пов'язане з розвитком за­пальних процесів чи істотними змінами функціонального стану організму, які при­зводять до збільшення концентрації гамма-глобулінів у крові.

Говорячи про діаг­ностичне значення реакції ШОЕ, слід мати на увазі, що підвищення ШОЕ свідчить не стільки про наявність запалення, скільки про те, що організм бореться з інфекцією. Якщо у людини спостерігаються явні озна­ки інфекційної хвороби, а ШОЕ в межах норми, це означає, що опірність організму дуже низька.

ШОЕ визначають за допомогою апа­рата Панченкова. Для цього не­обхідно капіляром набрати 5 % розчин цитрату натрію до відмітки Р, видути його у фарфорову чашечку. Потім двічі набрати кров до позначки капіляра К і внести до розчину цитрату натрію. Перемішати. Капіляр заповнити сумішшю до позначки К і встановити у чітко вертикальне поло­ження в апараті Панченкова. Через 1 годину визначити висоту стовпчика плазми над осілими еритроцитами у градуйованому капілярі.