Частина друга: про історію філософії права

17. Античність

Сучасне правознавство базується на досягненнях і знаннях про право, які накопичувались у суспільстві з давніх часів. Тому сьогодні не можна говорити про право не знаючи історії того як розвивалася думка про нього. Філософія права не може існувати без такого розділу як “історія філософії права”. Істинно можна казати, що нема нічого нового у світі, все нове – це добре забуте старе. Хоча, звісна річ, коли ми це усвідомлюємо і говоримо про це, то воно не є забутим. Мається на увазі те, що проблеми людських відносин з плином історії залишаються однаковими. Змінюються лише шляхи їх вирішення. І в цьому процесі роль права є однією з найсуттєвіших.

Давайте поговоримо про те, як собі уявляли давні філософи державу і право, яке повинно панувати у цьому соціальному інституті. Сучасне правознавство багато в чому забов’язане європейським античним філософам і юристам. Ті категорії, про які ми говорили на попередніх наших зустрічах, були відомі в Греції ще наприкінці ІІ тисячоліття до н.е. Вже тоді були відомі такі поняття як діке (правда, справедливість), теміс (звичай, звичаєве право), тіме (честь, почесне право-домагання), номос (закон).

Ви вже читали у підручниках про погляди давньогрецьких філософів, та римських юристів. Цікаво знати, як ви сприймаєте їх думки? Чи з усім ви погоджуєтесь? Чи є у вас певні заперечення щодо поглядів цих давніх людей? Прошу вас висловлюватися з цього приводу.

- Я не згоден з деякими висловами давньогрецьких філософів. Наприклад, ще Гесіод у VІІІ – VІІ ст. до н.е. висловлював думку про те, що природне право встановлене богами, а Геракліт казав, що основою людських законів є божественний закон. І, навіть, Цицерон вважав що право – творіння не людської природи. Я вважаю, що право твориться саме людьми, так само, як і держава. Але ж ми знаємо, що в давнину і державу вважали творінням Бога.

- Це дійсно так. Але від того, що вони вірили в існування богів погляди їх на сутність проблем людського суспільства не змінилася і досі. Адже через всю історію давньогрецької філософської думки про право червоною смугою проходить боротьба між двома протилежностями: природним і штучним. Вони добре розуміли, що існує природне і штучне право. Природне – абсолютне, а штучне – відносне.

- От-от! Ще Демокріт казав, що мудра людина не повинна коритися закону, бо він створений людьми, і тому може бути помилковим.

- То я й кажу, яка різниця між тим, що греки вважали природне право творінням богів, а ми тепер вважаємо його природним, об’єктивним, бо воно існує незалежно від людини? Ми не кажемо хто його створив, а все одно думаємо, що якщо воно існує незалежно від нас, то значить створене кимсь іншим. Нехай це буде не бог, а якась трансцендентна сила. Ми ж говоримо про інші закони природи не вдаючись до проблеми, хто їх створив. Вони існують, та й все! Чому ми обов’язково повинні вдаватися до рішення проблеми, хто створив природне право? Якщо воно існує незалежно від нас, то хай собі існує та й годі! А ми будемо його пізнавати як пізнаємо закони природи.

- Правильно. Головне не в тому, що давні греки вірили в богів, а в тому, що вони вже добре помічали те, що у суспільстві існують соціальна нерівність, насильство, яке порушує справедливість. І взагалі, вони розуміли головне: у суспільстві повинен існувати порядок. Тому, наприклад, Демокріт виступав за помірковану рабовласницьку демократію.

- А от Геракліт виступав проти демократії, бо вона, на його думку, приводить до правління не кращих людей, а гірших.

- Такої думки дотримувались багато філософів і у пізніші часи. Та ще й зараз дехто так само вважає, бо, як правило, більшість людей не є найкращими і розумнішими. Таких завжди у суспільстві меншість. А коли це так, то ця сіра більшість обирає когось подібного до себе. Тому і маємо приклади керування суспільством зовсім не кращими особистостями.

- Та це зовсім не обов’язково. Більшість може обрати і видатну людину, яка буде мудро правити.

- Це правильно лише теоретично. А от на практиці часто виходить інше. Мабуть, тут велику роль відіграє психологія натовпу. Натовп часто піддається агітації, вмілим, популярним гаслам, тому часто впадає в оману. І це зовсім не обов’язково означає, що він повинен помилитися. Так що демократія це не погано. Просто іноді люди можуть помилитися з вибором. Та головне, щоб вони могли вчасно цю помилку виправити.

- Та про яку більшість тут йде мова? Якщо брати давню Грецію, то там демократія існувала не для більшості, а для меншості. Адже добре відомо, що, наприклад, в Афінах громадянами вважались лише декілька десятків тисяч чоловік. Більшість людей не вважалися громадянами, і тому були позбавлені права обирати. Та й у пізніші часи в Європі право голосу мала зовсім не більшість. Згадайте Англію і її виборчі закони. Чи ви забули те, що ми вивчали по історії держави і права зарубіжних країн?

- Так, це добре, що ви пам’ятаєте певні приклади з історії, але ми трошки відхилились від проблеми розуміння права. От нещодавно було сказано про необхідність існування у суспільстві певного порядку. Це положення правильне, і йому не може бути заперечень.

- Чому це не може бути? А я от, заперечую! Порядок від порядку різниться. В грецькій демократичній республіці існував порядок, але він був заснований на праці рабів. Рабська праця була частиною цього порядку. У німецьких концтаборах теж існував порядок. Але ж нам такий порядок не потрібен. Треба, щоб у суспільстві все було справедливо і всі відчували себе рівними у можливостях.

- Ви правильно відмітили згубність існування порядку без справедливості. Та це добре розуміли і давні греки. Гесіод, наприклад, казав, що відхилення від божественного права приведе до положення, коли сила буде визначати право. Тому він і протиставляв їй справедливість. А Геракліт, навіть, називав це “божественною справедливістю”.

- Добра справедливість, якщо вони всі визнавали існування рабства, як щось необхідне для суспільства. Легко розмірковувати про справедливість, рівність, поміркованість, коли на тебе працює ціла армія рабів, а ти лише користуєшся плодами їхньої праці! Навіть такий великий мислитель як Аристотель вважав, що існування рабів справедливе, бо вони потрібні для свободи інших.

- Та не всі філософи античності виправдовували рабство. От, наприклад, стоїки його засуджували, бо вважали, що всі люди є громадянами однієї світової держави.

- Але, не дивлячись на це, рабство продовжувало існувати. Та, якщо відкинути існування рабів, то давні греки висловили багато чого слушного по відношенню до положення людини у суспільстві. Маю на увазі відносини рівноправних громадян.

- І що ж такого вони сказали?

- Ну, наприклад, один з софістів Гіппій, висловлював думку про те, що всі люди від природи рівні, нерівними їх робить штучний закон, прийнятий людьми.

- А от інший софіст Калікл, навпаки, вважав, що закон існує лише для слабих, щоб вони могли захиститись від сильних. А у природі існує право сильного на нерівність.

- Що ви тут софістів наводите у приклад. Адже відомо, що їм не було діла до встановлення істини. Вони піклувалися лише про можливість переконати будь кого. Цьому і вчилися, саме і за цього з ними боровся Сократ, це відмічав і його учень Платон.

- Так, дійсно, вчення софістів базувалося на чотирьох принципах: антропоморфізмі (що йшло від Протагора: людина – міра всіх речей), суб’єктивізмі – вони не вірили в існування об’єктивних істин, релятивізмі (існують лише домовленості і умовності серед груп людей), і імморалізмі (вони виступали проти існування загальних моральних норм: істина те, що вдалося будь яким шляхом обгрунтувати). Саме тому з ними й боровся Сократ, бо в людських відносинах головне встановлення істини, а не чиєїсь правди будь яким шляхом.

- Але ж цей принцип софістів досить добре застосовують сучасні адвокати у судовому процесі. Добра риторика, вміле маніпулювання мовою, логікою часто приводять до перемоги адвоката над позивачем. Таким чином злочинець завдяки цьому може бути не покараним. Хоча істина зовсім в іншому: якщо він створив злочин, то він злочинець! І його слід покарати.

- Та для цього ж потрібно довести його вину і цим встановити істину!

- Так адвокат саме і діє всупереч встановленню істини! Він-то знає, що його підзахисний – злочинець, але свідомо робить все, щоб цю істину не було доведено.

- Можна сказати, що адвокати – це софісти наших днів.

- По суті воно так, але метод встановлення істини повинен передбачати досить суворий шлях доведень. Звинувачення повинно вміти подолати усі перепони на шляху досягнення істини. В цьому полягає сутність змагальності судового процесу. І, якщо воно не змогло подолати контрдоводи адвоката, то, значить, нема достатньої основи цьому звинуваченню. Зрозуміло, що іноді може бути неправильно знято звинувачення з дійсного злочинця. Але це робиться для того, щоб так само не можна було покарати невинного.

- Значить, не все так погано з софістами. Їх методика жива й досі.

- Так, але ж з точки зору моралі та істини, переконливість будь за що є негативною. І саме тому з софістами боровся Сократ. Він взагалі виступав за розумні, справедливі закони і бачив своє покликання у зміцненні основ моралі та права. В такому разі за ним виходило, що справедливість повинна бути тотожною законності. “що законно – те й справедливо”. Він вважав, що основною підставою моральної і законної поведінки людини є її знання про справедливість і чесноти, без якого вона не може бути ні справедливою, ні доброчесною.

- А от учень Сократа Платон вважав що справедливість, це коли кожному надається своє, бо для нерівних рівне було б несправедливим.

- Кажуть, що на воротах Бухенвальду теж було написано: “Кожному своє”.

- Ну це трошки з іншої опери. Будь яку думку можна довести до абсурду. Платон, мабуть, мав на увазі те, що від природи всі люди не рівні, і діяльність кожного у суспільстві повинна оцінюватися адекватно. Якщо це не так, то панує несправедлива зрівнялівка. І він був правий. Наприклад, чи було б справедливим, якщо на іспитах викладач поставив всім студентам однакові оцінки – скажімо, трійки або п’ятірки? Справедливим є та ситуація, коли той хто краще знає отримує вищу оцінку, а хто знає гірше – нижчу.

- Платон ще казав, як на мою думку, досить цікаву річ. Він вважав, що там, де достатньо моралі, право не потрібне. Це до тої дискусії, що була в нас раніше: високоморальна людина завжди поступає справедливо, а, значить, не порушує право. Отже мораль і право тісно пов’язані між собою.

- А от Аристотель вважав, що право – виключно політичний інститут. Бо людина, за ним є “політичною твариною”, яка наділена особливою, політичною природою. Мета життя людина не в пошуках насолод, а в доброчесному і законослухняному існуванні.

- То ж він був ідеалістом, бо де та доброчесність зараз? Майже кожен намагається отримати як найбільше насолоди у житті. Звідси і бажання все більшого матеріального забезпечення, та ще й будь яким шляхом. Про яку доброчесність може йти мова у нашій сучасності, коли крадуть, наживаються за рахунок інших, і ніхто за це не несе покарання?

- Ну, по-перше, не всі так себе ведуть. По-друге, дехто все ж таки несе покарання. Але ви праві: світ розвивається не за цими аристотелівськими поглядами.

- А я от не згоден! Чому це намагання отримати насолоду у житті не повинно бути моєю метою? Я хочу насолоди. І, гадаю, що кожен цього хоче. Що в цьому поганого?

- А погане те, що коли ти намагаєшся отримати насолоду, то часто не можеш цього досягти, і ти страждаєш. Тому краще не гнатися за задоволенням, а ухилятися від незадоволення. Саме в цьому полягає головне правило мудрого життя. Так вважав грецький філософ Епікур.

- А якщо я намагаюся і завжди отримую її?

- Такого не буває. Якщо ставиш собі це за головну мету, то обов’язково з ростом бажань, а вони неодмінно будуть весь час зростати, стикнешся з випадком, коли чергового бажання не зможеш здійснити. Тому краще вчасно зупинитись і обмежити свої непомірні бажання. Треба намагатися вести розумний спосіб життя. Саме на цьому і наполягав Епікур. Він вважав, що право уявляє собою своєрідний договір, який забезпечує індивідуальну свободу людини. А свобода – це розумний вибір способу свого життя. Так от, розумним було б мати свободу від власних бажань а не бути їх рабом.

- Розмірковуючи так, можна теж дійти до абсурду, коли у всьому себе обмежити і жити, як Діоген, у бочці.

- Ну, от саме тут і потрібно триматися золотої середини. А вона полягає в тому, щоб вміти розумно обмежити свої бажання. Не треба обмежувати себе у всьому, це не розумно. Але й не треба давати своїм бажанням необмеженої волі. Пам’ятаєте казку О.Пушкіна про золоту рибку? Не слід забувати чим вона скінчилася.

- Так там баба вимагала від рибки, щоб вона задовольняла її бажання, а сама нічого для цього не робила. Це було не справедливим. А якщо я сам буду все робити для задоволення своїх бажань, то кому це може заважати? Навпаки, таке прагнення треба заохочувати в людях і держава повинна їм у цьому допомагати. І той же Аристотель та Епікур вважали, що держава існує для користі людей.

- Отож, саме для всіх людей, а не для однієї особи. Вони вважали, що держава існує для загальної користі усіх громадян. Зокрема Аристотель казав, що “…тільки ті форми державного устрою, виходячи з принципу абсолютної справедливості, є правильними, які мають на увазі загальну користь; ті ж форми, які мають на увазі лише особисте благо для правителів, всі помилкові і є відхиленням від правильних; вони засновані на деспотичному принципі, а держава це спілкування вільних людей”.

- Так то ж мається на увазі один правитель, деспот. А держава для народу, це означає, що не для якогось абстрактного цілого, а для конкретної кожної особистості, які у купі і складають народ, громадян держави. А я і є тією особистістю.

- Це правильно, але ж треба забезпечити здійснення бажання усіх. А це, якщо кожен не буде встановлювати певної міри, неможливо, бо задоволення бажань одного буде робитись за рахунок зменшення задоволень іншого.

- Чому обов’язково така крайність? Я можу задовольняти всі свої бажання не утискуючи нікого.

- Це так лише здається. А насправді ти і не помітиш, як почнеш утискувати бажання інших. Земля ж у нас одна і вона не безмежна. Так само і територія будь-якої держави, міста, села. Ти побудуєш собі великий маєток біля річки і цим самим загородиш сотням людей вільний підхід до неї. А їм теж хочеться відпочивати біля цієї річки.

- То нехай собі відпочивають. Біля річки є багато вільних місць.

Але ж вони не безкінечні і на всіх їх не вистачить. Тому потрібне розумне обмеження подібних бажань, і держава ці питання повинна врегульовувати. А зараз людство починає все більше усвідомлювати, що всі ми громадяни планети і повинні дбати про неї, як про свій власний будинок. Це щось подібне до думок стоїків, які відрізнялись своїми космополітичними думками.

- У нас подекуди склалася думка про космополітизм як щось негативне, бо він суперечить національній ідеї. З цим боролися в Радянському Союзі після другої світової війни. А виявляється, що до ідеї космополітизму прийшли ще давні греки.

- Так, космополітизм стверджує ідею світового громадянства. І в цьому нічого поганого нема, якщо не заперечувати разом з цим національної ідентичності. Та якраз цим нехтували і Олександр Македонський, і римські імператори. Далі світ розвивався за іншим сценарієм. Протягом багатьох століть тривало утворення саме національних держав. І, навіть тоді, коли цей процес, здавалось, в основному завершився, і світ заполонила ідея інтернаціоналізму, почався новий виток утворення національних держав, який триває ще й досі. Та все одно людство поступово прямує до створення нових глобальних соціальних організмів. Це вимога часу і нікуди від цього людству не подітись.

- Виходить, що давні греки, зокрема стоїки, випередили час?

- До певної міри так, але стоїки виходили з того, що природна держава – всесвіт має своє природне право. А єдине природне право не може існувати без єдиного джерела. Таким джерелом могло бути тільки одне, єдине для всіх людей на Землі божественне начало. Оце розуміння єдинобожжя, що вже встановлювалося у світі, могло стимулювати розвиток космополітичних поглядів.

- А, може, навпаки, саме ці космополітичні погляди стимулювали ідею єдинобожжя?

- Може й навпаки. Для нас зараз важливо те, що вони прийшли до висновку, що космос – це впорядковане, органічно організоване ціле. Так думав і видатний філософ Цицерон, який вважав, що в основі природного права міститься вічний, неписаний, залежний лише від Бога, закон, який не можна змінити.

- А я вичитав у Цицерона одну дуже цікаву думку, яка досить слушна до нашого сьогодення. Він казав, що “немає більш потворної форми правління, за якої багаті вважаються найкращими”.

- Ну, це питання впритул до проблеми сьогоднішньої еліти, про яку багато сперечаються.

- У висловах античних філософів взагалі можна знайти багато думок, які згодом неодноразово повторювались багатьма філософами і живуть серед людей у наш час. Наприклад, ще стоїк Епіктет відстоював природно-правовий принцип: “чого не бажаєш собі, не бажай іншим”. Тепер це існує як народна мудрість, і ніхто не згадує якогось Епіктета.

- Так це і є народна мудрість! Не думаю, що Епіктет був першим відкривачем цієї істини. Вона вже тоді носилась у повітрі. Філософи це люди, які здатні вловити ті думки, що навколо них обертаються, і надати їм певної словесної форми. Вони ж свої думки не висмоктували з пальця.

- Виходить, що, майже всі проблеми сучасності, зокрема у правовій сфері, були вже тим чи іншим чином окреслені давніми мудрецями?

- Так воно і є! Правова думка розвивалась століттями. В Стародавній Греції, спочатку натурфілософи започаткували природно-правову концепцію. Але вивчення права ще не стає особливою галуззю наукового знання. Згодом ця концепція знаходить розвиток у Платона, який вважав природне і позитивне право лише тінями ідеального права. А його учень Аристотель вже дійшов думки про те, що право має політичний характер. І лише у пізню античність, у добу так званого еллінізму, відбулось перетворення правознавства на самостійну науку. Тут запанувала договірно-правова концепція права, ідея правової рівності, розходження природного і писаного права, розподіл писаного права на приватне і публічне тощо.

В останньому велику роль зіграли римські юристи, які синтезували набутки своїх мудрих попередників, прилаштувавши їх філософські думки до практичних потреб свого часу. Таким чином виникає широковідоме римське право, яке мало великий вплив на розвиток правової думки у Європі, і ще й досі є предметом ретельного вивчення сучасними юристами. Але спочатку були середні віки, які відзначилися певним спадом філософської думки, викликаного поширенням християнства, взятого на озброєння новими владними структурами.