3. Що таке право

- Що таке право? Як його можна визначити? В чому його сутність? Що таке закон і коли він виникає? Чи є різниця між правом і законом? Що виникає раніше: закон чи право? Мені цікаво послухати як ви собі уявляєте значення цих понять. Будь ласка, прошу висловлюватися.

- Право – це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.

- Право потрібно розуміти як певну об’єктивну реальність, один із видів соціальних норм, що діють в державі. Крім того, це – міра дій конкретної особи (суб’єктивне право).

- З того, що ви сказали виходить, що коли не було держав, то не було й права? Чи не так?

- Саме так!

- А як же люди регулювали свою поведінку, відносини між собою?

- А все регулювали звичаї.

- Значить звичаї виконували функцію права?

- Тоді існувало так зване звичаєве право.

- Ага! Значить все ж таки право існувало, хоча й називаємо ми його звичаєвим. А чи можна уявити собі суспільство, в якому нема навіть звичаєвого права?

- Можна! Первісна орда. Стадо. Там не існувало звичаїв. Лише одні інстинкти. Існувало право сильнішого. Хто сильніший, той і правий.

- Та чи можна вважати за суспільство таку спільноту, де дії впорядковують інстинкти, а не свідомість? Якщо свідомість у регулюванні поведінки людей відсутня, то суспільства нема. Це тваринна спільнота, а не людська. Є суспільство – є право. Нема суспільства – нема й права. Ви погоджуєтесь з цим?

- Погоджуємось.

- Значить, виходить, що право – це категорія яка притаманна суспільству на будь якій стадії його розвитку. Змінюється лише його форма. Тоді право потрібно визначити так, щоб це визначення було універсальним, тобто підходило до усіх часів. А цього не можна зробити, якщо не розкрити сутність права. В чому, на вашу думку, полягає сутність права?

- Ну, наприклад, в тому, що воно повинно регулювати відносини між людьми, встановлювати певні правила поведінки.

- Це не сутність, а функція права. Та, добре, скажіть, а яким чином воно повинно виконувати цю функцію? Іншими словами, що повинно бути в основі права для того, щоб воно нормально регулювало поведінку людей?

- Я гадаю, що воно повинно регулювати поведінку так, щоб усім можна було догодити.

- А чи можливо це? Усім догодити, мабуть, неможливо.

- Ну, принаймні, більшості.

- Значить, право повинно догоджувати більшості?

- Мабуть, так.

- Але якщо воно догоджає більшості, то може не догоджати меншості. Значить, меншість буде утиснута? Чи справедливо це? Адже з цього випливає, що люди у суспільстві не будуть рівними.

- А рівності у суспільстві нема, і ніколи не було!

- Але ж на історичних прикладах ми бачимо, що люди весь час вели боротьбу проти нерівності. Значить намагання досягти рівності є давнім бажанням людей. І право повинно намагатися досягти цієї рівності.

- Виходить, що рівність існує як абстракція в уяві людини. В дійсності ж її нема?

- Так. Але існує правова рівність. Це рівність умовна, відносна. Можна сказати, що право припускає рівність, як рівність можливостей. Усі люди від народження не рівні між собою, як фізично, так і соціально. Але суспільство повинно надати кожному рівні можливості. Наприклад, кожен громадянин України має право отримати вищу освіту. Але отримують її далеко не всі. Дехто просто не хоче, дехто бажає, але йому бракує знань і він не може позитивно скласти вступні іспити.

- А в нашій Конституції є положення про те, що кожен громадянин України може бути обраним президентом.

- Так, але за певних умов: коли він є громадянином України не менше 5 років, та якщо він старший за 35 років.

- А ще й за умови, що у нього є півмільйона гривен!

- Ну, цього в Конституції нема.

- Та є у житті. Закон такий прийняли.

- Значить, Конституція і деякі закони стверджують нерівність людей?

- Ні, формально-то ми усі рівні. Кожен має право на житло, але не кожен його має. Кожен має право бути обраним президентом, але далеко не кожний може ним стати.

- Можна сказати, що право встановлює формальну рівність між людьми. Отже, право не знищує відмінності людей один від одного, а лише формалізує і упорядковує ці відмінності, приводячи їх до спільного знаменника. Формальна правова рівність людей означає визнання рівних можливостей придбати ті чи інші права. Але завдяки природній і соціальній нерівності, що існують у суспільстві, люди набувають собі різних прав. Так, отримавши диплом про вищу юридичну освіту, ви набуваєте право займати відповідну посаду у юридичних установах, яку інші, що не мають подібного диплома, займати не мають права. Таким чином, завдяки праву встановлюється правовий порядок рівності і нерівності.

- То, виходить, що право – це рівний для різних людей шлях до придбання прав на певні речі, а не їх розподіл порівну кожному? То яка ж це рівність? Це нерівна рівність!

- Там, де є право, є принцип рівності, а де нема цього принципу рівності – нема й права. У курсі предмету “Історія держави і права зарубіжних країн” ми з вами проходили етапи розвитку права від ранніх його стадій до сучасних. Візьмемо за приклад право приватної власності. За часів феодалізму таке право мали лише деякі члени суспільства, за часів капіталізму таке право формально отримують усі. Але за рахунок існуючої нерівності є багато обділених і вони не задоволені цим станом. Тому виборюють його шляхом революцій, мета яких зробити рівними усіх. Одним з шляхів досягнення цього вважали відміну приватної власності. В Росії після революції 1917 року встановилось положення, коли приватної власності не мав ніхто. Усі ставали рівними за її відсутністю. У першому випадку існує одна рівність серед тих, хто має право приватної власності, а інша – серед тих, хто її не має. У другому – формально усі мають право на приватну власність, хоча у дійсності вони все одно не стають рівними, бо кожен, в силу різних причин, має різну кількість і якість цієї власності. У третьому випадку взагалі ніхто не має формальної правової рівності – всі позбавлені права приватної власності. Отже, це рівність не правова, а безправна. В останньому випадку відносини між людьми регулюються не правом, а чимось іншим. Люди в цій ситуації стають не суб’єктами, а об’єктами права.

- Значить радянські люди 70 років жили у не правовій державі?

- Так, вони жили, можна сказати, поза межами правового поля. У них не було свободи вибору. А для того, щоб людина могла цілеспрямовано діяти, вона повинна мати право на ці дії, свободу вибору своєї діяльності. Якщо людина позбавлена свободи вибору, вона позбавлена права. Наприклад, за радянських часів багато селян були позбавлені паспортів, і тим самим позбавлені свободи вибору місця проживання. Це було зроблено для того, щоб у колгоспах було достатньо робочих рук. Але ж позбавляючи людей свободи вибору помешкання, по суті знищувалось їх право на це.

- Отже ми всі маємо право отримувати стипендію, але той, хто на іспитах не добере певну кількість балів, не отримає і стипендію.

- Цілком вірно. Ви маєте свободу вибору. Хочеш отримувати стипендію? Добре вчись. Не хочеш добре вчитись – не отримуй стипендію. Хочеш водити автомобіль – здавай іспит на право водіння, і води собі на здоров’я.

- А якщо я не хочу водити автомобіль? І, взагалі, не маю бажання його мати?

- То й не майте! В цьому якраз є вираз свободи вашого вибору. Це ваша правова свобода. Отже право можна вважати певною мірою свободи в діях особистості.

- Значить право дає людині свободу?

- Так.

- Тоді до побачення. Я пішов. Мені вже не хочеться сидіти на лекціях. Значить я маю право піти з них туди, куди мені заманеться.

- Дійсно, ви можете не тільки піти з лекції, але й взагалі не ходити на них, і, навіть, маєте право не вступати до вузу. В цьому плані у вас є свобода вибору. Але свобода завжди пов’язана з відповідальністю. Без цього свобода перетворилася би у свавілля. Бути вільним означає бути відповідальним. Правова свобода означає, що можна робити все, що не порушує свободи іншого. Німецький канцлер Отто фон Бісмарк казав: “Свобода – це розкіш, яку не кожний може собі дозволити”.

- Але, якщо я піду з лекції, я ж не порушую цим свободу іншого?

- З одного боку це так, хоча ви і повинні відповідати за свої дії. Якщо ви обрали собі шлях навчання у вузі, то взяли на себе обов’язок виконувати правила поведінки, встановлені тут. Якщо ви їх порушите, то будете за це нести відповідальність згідно зі статутом цього закладу. А, з другого боку, чи так вже ви й не порушуєте свободу інших? Ви не хочете ходити на лекції, не хочете виконувати правила поведінки того закладу до якого ви потрапили за результатами конкурсу. За рахунок того, що саме ви потрапили до нього, хтось інший був відсіяний і зараз не є студентом цього вузу. Значить, ви опосередковано обмежили свободу його вибору. Не бажаючи сумлінно вчитись, ви зайняли місце іншого, хто, мабуть, має більше бажання вчитись тут.

- Та у нас же з цією людиною були рівні права, і я поступив до вузу тому, що переміг у рівній боротьбі. Я цим не порушив його прав, а тільки реалізував своє право.

- Право вчитись. Я підкреслюю це. Бо, якщо ви, будучи студентом, не вчитесь, а, як кажуть, б’єте байдаки, то ви по суті займаєте чуже місце. І цією своєю дією порушуєте право іншого, кому не вдалось вступити до вузу. Завтра вас за прогули чи за невиконання вимог навчального процесу відрахують з лав студентів. Якщо таке станеться, це означатиме, що ви марно займали чуже місце і цим обмежили право на навчання у вузі іншої особи.

- Тобто це означає, що всі відраховані з вузу студенти є правопорушниками?

- За великим рахунком, так.

- Так що, мене за це потрібно покарати?

- Так точно, але оскільки достеменно не можна визначити конкретну особу, у якої ви, по суті, відібрали право навчатись у даному вузі, тому покаранням для вас виступає сам факт відрахування з лав студентів. За своє негативне відношення до навчального процесу ви караєтесь відрахуванням.

- Але, якщо я, через деякий час зрозумів, що це не той вуз, де мені хотілося би вчитись, і подав заяву про відрахування за власним бажанням, я теж є правопорушником?

- Так, ви, хоча й несвідомо, але порушили право іншого вчитись. Тому, перш ніж зробити певну дію, потрібно добре подумати. Якщо думка про хибність вибраного вами шляху прийшла до вас пізніше, то це може означати, що ви недостатньо обдумали свій крок, поступаючи до цього вузу.

- А, може, мої сподівання на навчання у цьому вузі не підтвердилися дійсністю? Скажімо, я не задоволений якістю тих лекцій, що нам читають, організацією навчального процесу тощо. Це може означати, що цей вуз не відповів адекватно на мої сподівання. А, значить, я був, по суті, обдурений. Отже, у такому випадку, не я порушив права іншого, а вуз порушив мої права на те навчання, якого я сподівався.

- Це було б так, якби вам обіцяли одне, а в дійсності давали б інше. Але ж ви, поступаючи до вузу, можете ознайомитися з порядками в ньому, з навчальним процесом. Для цього влаштовуються дні відкритих дверей, випускається певна література. Нарешті, ви маєте можливість говорити з студентами цього вузу і від них знати певні подробиці. Вибір вузу не потрібно робити з закритими очима.

- Ну, добре. Я зрозумів, що роблячи свій вибір, я одночасно відповідаю за свої дії. Це означає, що відповідальність є формою прояву свободи. Але я не згоден з таким рішенням. На мою думку будь яка відповідальність обмежує свободу. Свобода – це коли можеш робити все, що заманеться. А відповідальність такі дії обмежує.

- У буквальному розумінні це так. Але, є певна межа між просто природною свободою і правовою свободою. Кожен громадянин, маючи право на власну свободу, повинен усвідомлювати, що таке ж право мають і інші. Тому дійсну свободу він буде мати лише тоді, коли не порушуватиме свободу інших, а вони не будуть порушувати його свободу. Якраз право і є усвідомленим регулятором відносин між людьми. Воно є спільним знаменником, відносно якого усі члени суспільства повинні вивіряти свої дії. У цьому й полягає рівність особистостей у суспільстві: всі вони у рівній мірі, за одним принципом повинні обмежувати власну свободу з тим, щоб не нашкодити свободі іншого.

- Так все ж таки, відповідальність обмежує свободу?

- Обмежує. Але це обмеження задля блага кожного. Бо якщо такого обмеження не буде, то не буде й свободи у жодного члена суспільства. От уявіть собі таке: вам захотілося серед ночі ввімкнути приймач, і під голосну музику веселитись до ранку. А сусідам вашим у цей час хочеться спати. Ви порушили їх право на відпочинок, тому, що забажали власної свободи без відповідальності за свій вчинок. Назавтра ви лягаєте спати, а ваші сусіди створять для вас подібні ж умови і порушать ваше право на відпочинок. І, якщо не ввести обмежень, то жоден з вас не буде мати своєї свободи. Буде вічна війна з сусідами. Отже, правильно кажуть у народі: не роби іншому того, чого б не хотів, щоб робили тобі.

- А якщо мені шум в сусідів не заважає? Хай собі веселяться хоч кожного дня. Я затулю собі вуха і буду спати. А, може, мені навіть приємно буде слухати їхню музику? А я відісплюсь вдень.

- Ну, це ви берете крайній випадок. Таке може бути як виключення. Але ж сусіди можуть шуміти і вдень. Та добре. Візьмемо інший приклад. Чи буде вам приємно, коли вас зустрінуть на темній стежині грабіжники і роздягнуть вас, забравши все?

- Ні, зовсім не приємно.

- Отож. А вони можуть свої дії виправдовувати тим, що ви так само можете зробити проти них. І якщо право такої дії не обмежити, то всі стануть розбійниками, грабіжниками, гвалтівниками тощо. Тому особиста свобода кожного індивіда повинна обмежуватися загальною свободою усіх.

- Тобто, можна сказати, що існують поняття особистісної і загальної свободи?

- Саме так. І, якщо одна з них обмежує іншу, то по суті свобода зникає. У суспільстві повинно існувати гармонійне поєднання цих свобод, і саме для цього існує право.

- Але ж це означає, що кожен з нас не є абсолютно вільним?

- У суспільстві не може бути абсолютної свободи. Існує лише відносна правова свобода. Що вважають свободою в одному випадку, не є такою в іншому. Наприклад, в аудиторії на лекції не дозволяється кричати, свистіти і таке інше. А от на стадіоні, під час футбольного матчу це дозволяється. Свобода завжди є правовою свободою. Іншого бути не може так само, як у арифметиці не може бути 2 х 2 = 5, а тільки 4.

Отже, люди вільні у міру їх рівності і рівні в міру їх свободи. Свобода без рівності – ідеологія елітарних привілеїв, а рівність без свободи – ідеологія рабів. Це дві крайності, яких у суспільстві треба позбутися, і зробити так, щоб усі отримували рівне право свободи. Тобто в державі всі громадяни повинні бути рівними суб’єктами права.

- Це добре звучить, але в дійсності ми цього не маємо. На кожному кроці ми зустрічаємо протилежне. Одного судять і садять за грати за те, що вкрав у сусіда велосипед, а інший, який вкрав мільйони, гуляє на волі. І, навіть, якщо проти нього порушено справу і він взятий під варту, такого часто випускають під заставу великої кількості грошей, і він по суті залишається на свободі.

- Ну, взагалі то, звільнення під заставу не означає припинення справи. Розслідування може тривати, і по його закінченні винний понесе покарання.

- Щось я не чув про такі випадки, а от інші зустрічалися на кожному кроці. У нас по суті звільнення під заставу означає звільнення від відповідальності. По суті таким чином злодій або правопорушник відкупається від правосуддя. Виходить, що той у кого є гроші може таким чином відкупитися, а той у кого їх немає, буде сидіти у в’язниці? Хіба це справедливо?

- По-перше, під заставу відпускають не всіх. А, по-друге, якщо разом з наданням застави припиняється слідство, то очевидно, що це не справедливо. З цим треба боротися, бо такі дії порушують право. Тут порушується внутрішня властивість права або його якість – справедливість. Право справедливе завжди. Воно не може бути несправедливим. Сама етимологія слова свідчить про це: справедливість (латинське justitia – юстиція – правосуддя) має в собі корінь jus (право). Діяти справедливо, значить діяти відповідно існуючому праву, тобто діяти правомірно.

- А як же бути з тим, що депутати Верховної Ради мають право недоторканності, чого не мають інші громадяни? Хіба це справедливо?

- Мабуть, так. Давайте подумаємо: депутати – це представники народу. Вони повинні відстоювати права своїх виборців, і для більшої свободи їх дій виборці можуть надати їм таке право, щоб самим бути більш захищеним. Тобто, тут права людей не порушуються. Але, щоб усе було справедливим, потрібно не зловживати цією недоторканністю. Крім того, повинні існувати механізми позбавлення цієї недоторканності в разі, якщо депутат не виконує своїх обов’язків, забов’язань або взагалі грубо порушує права інших. А, головне, потрібно, щоб існувала незалежна судова влада, яка могла би справедливо покарати винного і виправдати невинного. От тоді і не буде потрібною депутатська недоторканість.

- Але ж ми вчили, наприклад, що за законами Хаммурапі у Вавилоні існував принцип таліону, якщо чоловік вбив сина іншого чоловіка, то покаранням було вбивство сина того чоловіка, а не його самого. Це ж не справедливо. Вбив один, а карають іншого?

- Це на наш розсуд не справедливо. А тоді це вважалось справедливим. І не тільки у Вавилоні. В давньому праві існувало правило “рівне за рівне” або “око за око, зуб за зуб”. Страждання, які отримав батько вбитого сина, повинен отримати і інший батько, той, хто вбив. І це вважалось справедливим, бо покарання дорівнювало скоєній дії.

- А якщо в деяких мусульманських країнах за крадіжку крадію відрубують руку, то чи це є адекватним покаранням за скоєний злочин?

- Гадаю, що ні, бо можна було б накласти штраф і забрати вкрадене у крадія, щоб повернути потерпілому.

- Так, але крім адекватності покарання зробленому злочину існує ще бажання попередити подібні злочини. Цим викликана неадекватність покарання. Потрібно залякати людей, щоб вони боялися таке робити. Тому людство пішло шляхом винаходження все суворіших покарань. І це вважалось справедливим.

- Та все одно, від цього злочинців, та й взагалі порушників права, не стало менше.

- Це правда. Тому зараз у правовому полі багатьох держав існує тенденція пом’якщення покарань.

- Так це теж не справедливо! Серійний злочинець Ануфрієнко вбив 52 людини. Його покарали довічним ув’язненням. Інший вбив двох, і отримав таке саме покарання.

- Що ж тут несправедливого? Хіба позбавлення життя однієї людини не варто такого покарання? Головне в тому, що вбивця є небезпечним для суспільства і його потрібно від нього ізолювати, щоб він не вбив ще когось. А те, що подібний злочинець зміг безкарно вбити так багато людей, означає, що правоохоронні органи недостатньо добре працюють.

- І все ж таки, мені не зрозуміло, чому саме право є справедливим? Адже виходить, що справедливість - поняття умовне. Те, що раніше вважалось справедливим, сьогодні може вважатися не справедливим. І навпаки. Справедливість виходить з інших джерел: соціальних, релігійних, моральних.

- Дійсно, така думка існує. Але лише право урівнює оцінку людей за одним, єдиним критерієм, мірою. І ця міра повинна вважатися справедливою. Хоча у житті ми маємо багато прикладів, які нібито суперечать цьому. Та тут ми маємо справу не стільки з правом, скільки з законом.

- А в чому ж між ними різниця?

- А от давайте розберемось. Все залежить від того, як ми будемо розуміти поняття “право”. В науці нема одностайності у вирішенні цього питання. Існують два типи розуміння права: юридичний (від jus – право) і легістичний (від lex – закон). Визначення права в легістичному розумінні не має проблем. Тому що закон це позитивне право, яке встановлюють люди. Отже воно має суб’єктивний характер. А от у юридичному розумінні виникають труднощі, бо постає питання відповідності права і закону. Право тут виступає не як результат суб’єктивного акту, а як дещо об’єктивне, що має власну природу і не залежить від людей.

- Як це не залежить від людей?

- А от так. Воно іманентно існує у світі, як існують, скажімо фізичні або хімічні закони. Вони ж існують незалежно від нас. Ми тільки можемо їх пізнавати і користуватися ними. Отож у природі існує природне право, яке не залежить від людей.

- Але ж це може означати, що існує якийсь Творець, який заклав це розуміння у свідомість людини? Ми так приходимо до розуміння Бога.

- Можна це називати Творцем, Богом, Всесвітнім розумом або трансцендентною силою, але ми повинні розуміти, що є щось більш високе, ніж людський розум. І до цього високого, об’єктивно існуючого, треба намагатися прямувати. Розвиток людського інтелекту якраз і рухається в цьому напрямку.

- А чи є таке право, яке не залежить і не залежало від людей? От, наприклад, І.Кант вважав, що джерелом права є розум. І тому вся історія людства є процесом вдосконалення права і від цього вдосконалення залежить розвиток суспільства. Значить людський розум винайшов право і весь час вдосконалює його і цим розвиває суспільство.

- А хто винайшов розум? Звідки він узявся у людини? Звідки і як взагалі у людей з’являється свідомість, те, чим вона відрізняється від усього живого, що є на Землі? На це питання поки що ніхто не дав вичерпної відповіді. І доки її не буде, завжди залишатиметься місце для певного Творця, Бога. Тобто сили, яка діє незалежно від людей. Тому і сперечаються філософи права про те як тлумачити співвідношення між природним і позитивним правом. Головною проблемою природного права є питання про те, чи можлива єдина система загальнолюдських цінностей, яка б сприймалася однаково всіма людьми?

- Ясно, що не існує. Тому що у кожного народу є свої цінності, відмінні від цінностей іншого народу. Крім того вони змінюються у часі. Те що вважалось найбільш цінним на одному історичному етапі, на іншому вже такою цінністю не виступає.

- Ну про цінності взагалі і про цінність права ми поговоримо іншого разу. А зараз давайте підіб’ємо підсумок зі сказаного, для того щоби визначити поняття “право”.

- Це, мабуть, залежить від того, що вважати за головну мету права. Якщо це стабільність, упорядкованість, гармонія у стосунках між членами суспільства, то право тоді – сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюють люди в тій чи іншій спільноті.

- От бачите, це є визначенням позитивного права. Це не може бути універсальним визначенням, бо в різних спільнотах буде існувати різне право. А нам потрібно найти визначення універсальне, яке б годилося для будь-якого суспільства будь якого етапу його розвитку. Не право повинно бути наслідком загальної обов’язковості, а, навпаки, загальна обов’язковість повинна бути наслідком права. Якщо вважати право поняттям об’єктивним, і виходити із його сутності, то можна йому дати наступне визначення: право це загальнообов’язкова система норм рівності, свободи і справедливості.

- Та це визначення теж не досить повне, і, як на мене, не таке вже й універсальне.

- Ні, воно універсальне, бо відображає саму сутність права, і ставить на місця основні категорії юриспруденції: закон і право. Будь який закон, щоб бути правовим, повинен відповідати цій сутності права. Хоча дехто ще й досі не визначився з відповіддю на питання, що для чого є джерелом: закон є джерелом права, чи, навпаки, право є джерелом закону?