19. Пізнє середньовіччя: відродження та реформація

- На кінець ХІІІ ст. у суспільстві Західної Європи починає формуватись, так званий, третій стан. Він ще не був міцним, але вже намагався протистояти церковним та світським феодалам. Першим етапом цієї боротьби вважають епоху Відродження – повернення до здобутків античної цивілізації, поворот від схоластики до раціоналізму. Поступово відновлюється наукова та філософська думка. На перший план висуваються ідеї гуманізму, все більшого значення надається конкретній людині. Відродження стало фундаментом наступного процесу, який отримав назву Реформації, в часи виникнення в Європі суверенних держав, які потребували як національної системи права, так і незалежної від Риму, національної церкви. Ідея державного суверенітету опанувала Європою і, певною мірою, стала символом перемоги дворянства над духовенством. І, хоча, в дійсності перемога дісталась аристократичній верхівці, яка по суті встановила поліцейські режими, все ж це був рух у бік ідеалу правової держави.

З мислителів цього часу широко відомі такі діячі як Лоренцо Валла (1400-1457), Франсуа Рабле (1494-1533), А. Альціат (1492-1550), Куяцій (1522-1590), Нікколо Макіавеллі (1469-1527), Мартін Лютер (1483-1545), Жан Кальвін (1509-1564), Жан Боден (1530-1596).

- А що нового вони внесли у розуміння права?

- Вони певним чином повертались до античної філософії. Наприклад, Лоренцо Валла повертався до тверджень Епікура про цінність людського життя у цьому, а не в потойбічному, як стверджували теологи, світі. Він також виступав проти примітивних методів глоссаторів, вважаючи що римське право було частиною побуту давнього Риму і не повинно застосовуватися для практичних вирішень завдань сьогодення. Майже так само думав і Куяцій. Вони вивчали римське право, але вважали, що право взагалі є особливим чинником суспільного життя, який змінюється з часом. Тому треба виходити з сучасних реалій, а не трансплантувати давні закони у сучасність.

- Я читав, що одним з провідних мислителів і теоретиків держави і права у ці часи був італійський політичний діяч Ніколло Макіавеллі. Він нібито створив теорію держави.

- Макіавеллі створив не теорію держави, а теорію її збереження. Він стверджував, що держава є політично організованим суспільством, в якому закони є наслідком дії людського розуму і досвіду, а не якихось божественних сил. Тому релігія повинна служити державі, а не навпаки.

- А ми тепер прийшли до відокремлення церкви від держави. Може нам слід повернутися до того, що проголошував Макіавеллі?

- Гадаю, що не треба. Відокремлення церкви від держави є вимогою часу і наслідком розвитку політичної і правової науки. Ми ж повинні рухатися вперед, а не назад.

- А я от вважаю, що навіть в наш час, коли юридично церкву у багатьох країнах відокремлено від держави, вона все одно часто виконує якщо не роль правої руки світської влади, то перебирає на себе подібні функції. А в деяких країнах, наприклад, в Ірані, вони складають абсолютну єдність.

- Ви праві. Це так, але це не є магістральним шляхом розвитку суспільства. Та і політичне відокремлення церкви від держави не означає, що вони повинні бути ворогами між собою. Ці два інститути можуть цілком гармонійно співіснувати, доповнюючи один одного. Головне полягає в тому, щоб вони знаходились у стані постійної взаємодопомоги.

- А я от читав, що книгу Макіавеллі “Государ”, нібито, детально штудіював Й.Сталін, і багато чого, що ми зараз вважаємо негативним, запозичив саме з думок цього автора.

- Не будемо зараз вдаватися до вияснення проблеми чи керувався Сталін вказівками Макіавеллі, але дійсно останній проповідував окремість етики і політики. Він вважав, що політик заради досягнення поставленої мети може нехтувати правилами моралі. Щоб зберегти державу і владу, політик може нехтувати будь якими правилами. Він вважав правовою основою влади політичну силу, а не моральні установи. Головне – кінцевий результат, якщо він досягнутий, то і добре, а яким шляхом це було досягнуто, не має значення, як-то кажуть “переможців не судять”.

- Можна вважати, що недавній крок О. Мороза у нашому парламенті при створенні коаліції є своєрідною ілюстрацією до концепції Макіавеллі.

- Авжеж. Макіавеллі подекуди вважають раціональним політиком, який не цурався аморальних вчинків. Звідси, мабуть, у суспільстві і поширилась думка про те, що політика це брудна справа. Але ж він вважається видатною постаттю в історії як засновник політичної науки, автор ідеї об’єктивної історичної необхідності і закономірності.

- Так, він багато чого зробив для цих галузей. А головне, що він замінив схоластику раціоналізмом і цим заклав основи філософсько-правової науки, дав сучасне тлумачення понять “держава”, “республіка”, створив передумови для утворення світської моделі держави, яка грунтується на матеріальному інтересі людини. З цього часу думка про те, що основою будь якої владної структури є певна політична сила, а не моральна настанова, переважає в європейських державах.

- От ви казали, що Макіавеллі відійшов від схоластики і пропонував інший, раціоналістичний підхід до вирішення правових проблем. Але ж схоластика на той час, мабуть, просто вичерпала себе і тому від неї відходили не тільки світські політики, але й релігійні особи?

- Я розумію на що ви натякаєте. Дійсно, і в релігійних колах в цей час назрівають суттєві зміни, цей процес в історії відомий як Реформація. Одним з провідних діячів цього напряму був Мартін Лютер (1483-1545). Він вважав себе послідовником Августина, виступав проти папських індульгенцій за незалежність від Риму. По суті його реформаторська церковна діяльність сприяла становленню незалежної, національної, суверенної держави. Власне кажучи, вона і змогла відбутися тому, що в подібній діяльності вже назріла потреба у суспільстві, і були вже сили які не тільки цього бажали, але й могли захистити такого реформатора. Адже відомо, що Лютер декілька років переховувався від папського суду. Якби не було кому його приховати, то він був би спалений так само як Ян Гус, якого за сто років до того не змогла захистити навіть королівська охоронна грамота.

- Мабуть, від Лютера походить назва лютеранської церкви?

- Так. Він започаткував рух, який став основою появи в Європі протестантизму. Протестантські церкви стають с тих пір виразниками раціонального напряму в релігії. Основні положення його концепції полягали в іншому підході до суті людини. Він розділяв людину внутрішню і зовнішню. Добрі діла людини є плодом праведності, а не засобом досягнення праведності. Це прояв у зовнішній людині праведності людини внутрішньої. Людина виправдовується Богом тільки на основі віри. Це означає, що людина робить добрі діла внаслідок того, що її Бог прийняв, а не для того, щоб заслужити його схвалення.

- А чим це краще? Адже таке бачення, мабуть, позбавляє людину стимулів робити добрі діла.

- А ні трохи. Навпаки, якщо людина вірить в Бога, то її добрі діла для неї, начебто є підтвердженням божої благодаті. Причому тут, на Землі, а не в потойбічному царстві, яке обіцяла віруючій людині офіційна церква. Навіть послідовники іншого реформатора церкви Кальвіна не втрачали цього стимулу, хоча у його вченні було сказано, що кожна людина від народження вже отримує вердикт Бога, куди вона саме потрапить після смерті.

- Як це? Та тоді ж від поведінки людини нічого не буде залежати.

- А от тут ви не праві. Людина ж не знає що їй передбачено Богом від народження. Тому праведне її життя і виступатиме свідченням цього. Той, хто сумлінно працює, веде праведний спосіб життя і є людиною, обраною Богом. Такий підхід виявився настільки важливим, що видатний вчений Макс Вебер майже через п’ять століть потому наголосив, що саме протестантська етика явилась тим духом, на основі якого виник і розвинувся капіталізм.

- А я з цим не можу погодитися. Я вважаю навпаки, протестантська етика змогла з’явитися лише тоді, коли для цього у суспільстві склалися певні умови. Тобто економічний розвиток суспільства потребував нових підходів і традицій, тому виникла необхідність влаштувати під нього нову етику. Зростання третього стану вело до можливості все більшій кількості людей збагачуватись, а це раніше суперечило християнській моралі. Змінивши це етичне положення, люди отримали можливість збагачуватись не всупереч вірі, а завдяки їй.

- Ви суперечите Максу Веберу і тим сучасним вченим, які прийняли його думку. Але, мені здається, що у ваших словах достатньо логіки. По суті це той випадок, який за теорією Маркса означав, що саме буття визначає свідомість, а не навпаки.

- А я думаю, що правильніше вважати, що буття і свідомість змінюються одночасно. Неможливо розділити ці два процеси, вони одномоментні.

- А, може, буває так, що на одному етапі випереджає буття і цим формує свідомість, а на іншому, навпаки, спочатку змінюється свідомість, вона і формує нове буття.

- Розмірковуючи так, ми прийдемо до славнозвісного питання, що раніше курка, чи яйце? Розв’язати його ще нікому не вдалось. Так само, як те каверзне питання до богословів про всемогутність Бога: якщо Бог всемогутній, то нехай створить таке каміння, яке сам не зможе підняти. В обох випадках виконання цього завдання Бог не буде видаватись всемогутнім.

- Таке питання, дійсно, заганяє у безвихідний кут. Це, мабуть, один з слушних винаходів єретиків?

- Це питання задавали філософи. І це означає, що завжди були люди, які мали сумніви щодо всеосяжної ролі Бога в розвитку суспільства. Твердження схоластів про те, що держава має божественний характер, поступово відсувається на другий план. Це яскраво виявилось у творах французького філософа Жана Бодена (1530-1596). Він стверджував, що держава виникає незалежно від Бога з насильства під впливом природного середовища. Вона повинна бути світською, і мати сталу верховну, необмежену владу, єдність і неділимість.

- То він по суті висловлював ідею державного суверенітету?

- Саме так. Він уперше запровадив поняття суверенітету як відмінної ознаки держави. Суверенну державу він розглядав як правове управління господарствами і родинами. Носієм же цього суверенітету він вважав певного єдиного володаря: монарха чи народ. Якщо їх два – у жодного нема суверенітету.

- А що він мав на увазі під правовим управлінням?

- Перш за все те, що у державі повинні панувати право і закони. Він вважав, що це два різних поняття. Право – це вічна справедливість. Існує загальне право, для всього людства і право окремих спільнот, яке повинно прямувати до цього загального права. Саме тому він розглядав римське право, як один з етапів становлення загального права. Закон – це лише прояв права у певній спільноті. Він потрібен для того, щоб стримувати владу від тиранії. Закони – це вираз розуму, вони не повинні суперечити Божому та природному праву.

- Отже, можна сказати, що поступово наукова думка у суспільстві звільняється від церковного тиску?

- Так. І тому цей період зветься Відродженням. І, хоча, сказати, що у суспільстві запанували атеїстичні погляди не можна, все ж таки у цей період було закладено основи для філософії Нового часу і Просвітництва.