5. Природне право

- Суперечки про природне право між філософами права існували протягом багатьох століть. Ще й зараз нема одностайності у вирішенні природи цього феномену. Ви вже щось читали про природне право і, мабуть, маєте певне уявлення про нього. Як для себе ви можете визначити природне право?

- Природне право означає вічне, незмінне.

- Природне право – це ті права, які належать людині від народження, вони є абсолютними, і ніхто нікого не повинен позбавляти цих прав. Вони не повинні бути відчуженими від людини.

- Але, якщо людина народжується з правом на життя, то чому буває так, що народилася з успадкованою хворобою та й вмирає? Значить народилась без права на життя? Хто ж позбавив її цього права?

- Ну, тут може бути багато причин. Може, винна мати, яка не дотримувалась певних правил під час вагітності. Може, винні предки, які мали певні фізичні вади. Може, лікар при пологах зробив помилку.

- Одним словом винні завжди знайдуться. Але, як би там не було, а мертвонароджене дитя є порушенням природного права?

- Виходить, що так. Але ж це від нас не залежить.

- Значить природне право це таке, яке існує у світі незалежно від людини? Якщо це так, то перечисліть, будь ласка, що, на вашу думку, можна вважати природним правом?

- Право на життя, свобода совісті, право користуватися вказівками власного розуму, право на приватну власність, право на особисту недоторканність, право мати сім’ю.

- Право вибору, право дихати, нюхати, відчувати смак, право на народження, на секс. Взагалі, будь яке право на здійснення фізіологічних потреб, на вільний розвиток особистості, право на житло, на достойний рівень життя, на рівність, на повагу, на свободу, на честь, гідність, на почуття, на думки, переконання, право на віросповідання.

- Право формувати групи за інтересами. Право жити в гурті людей. Право на презумпцію невинуватості, на таємницю листування, свободу пересування, світогляду.

- Право на самозахист, виживання, помсту, відвагу, на нормальний побут, відпочинок, оселю. Право не підкорятись комусь, бути незалежним. Право на здоров’я. Це те, що надано людині від природи з її народженням.

- Право на кохання, дружбу, на рівність усіх перед законом.

- Ну, досить, вже, навіть, забагато перерахували цих прав. Але чи всі вони є природними?

- Я гадаю, що не всі. Тому що, коли людина усвідомлює потребу у чомусь, і робить сама щось, щоб цю потребу задовольнити, то це вже не природне право, бо воно залежить від людини. Наприклад, право на житло. У природі жител не було, людина сама його видумала. Колись людина ховалась від негоди у печерах. Це було природно, і вона використовувала те, що існувало незалежно від неї. А от, коли вона зробила певну будівлю, в якій від негоди можна сховатись не гірше, ніж у печері, то вона вже відступила від природи. І, якщо раніше право сховатись від негоди у печері було природним, бо печера нікому не належала, то сховатись від негоди у будівлі, влаштованій певною особою або групою осіб, вже мали право не всі, а тільки ті, хто приймав участь у її будуванні. Вона ставала власністю окремих осіб. І право на це житло вже було не природним.

- Та й печеру могли собі привласнити ті, хто першим її знайшов. Тоді вони, ховаючись в ній, не пускали туди інших людей. Це вже теж було не природним.

- Тоді, якщо так розмірковувати, то вийде, що природного права зовсім нема?!

- А його й нема!!!

- Та ну?

- А хочете, я вам зараз доведу свою думку?

- Доводьте.

- Я виходжу з того, що те, що ви називаєте природним правом, зовсім не є правом. Право є лише там, де присутня розумова дія. От дивіться. На початку історії людства існує звичай і, отже звичаєве право. З цим всі погоджуються.

Згодом, як ми знаємо, згідно історичній закономірності, виникають держави. Разом з державами виникають закони, які, до речі, враховують ті ж звичаї. На їх основі постає позитивне право, яке, знайшовши спільний знаменник зі звичаєвим, поступово витискує його з вжитку.

Позитивне право існує як узагальнення звичаєвого, до чого ще додаються певні елементи, винайдені штучно керівниками суспільства.

Поступово стосунки між людьми у світі стають все тіснішими і ширшими. Тому позитивне право, принаймні певні його риси чи елементи, універсалізується. Особливо те, яке базувалось на схожих звичаях. На основі існуючих і відомих певним особам звичаїв та законів різних спільнот на кожному етапі розвитку суспільства вимальовується певний ідеал права, як узагальнююча абстракція.

Таким чином, маємо конкретне право у вигляді звичаїв і законів певних людських спільнот і абстрактне право, як ідеал права, до якого повинні прямувати усі закони. Причому, цей ідеал з плином часу змінюється. Наприклад, зараз за ідеал виступає “Декларація прав людини”, яку прийнято Організацією Обє’днаних Націй у 1948 році.

Закон може бути більш наближеним до ідеалу (правовий закон) і менш наближений або зовсім таким, що суперечить ідеалу (не правовий закон).

Ідеал права не існує незалежно від суб’єкта, він є результатом розумової дії людини, яка аналізуючи і синтезуючи конкретне право, створює цю абстракцію. Ідеал права відповідає умовам рівності, свободи і справедливості. Але всі ці чинники у різні часи розуміли по-різному. Тому, те, що вважалось справедливим у Давньому Вавилоні, не є справедливим для нас. Ідеал права на кожному відрізку часу свій, він змінюється. Скажімо, якщо принцип “не убий” спочатку був покликаний необхідністю збереження своєї спільноти, то за її межами він не діяв. Таким чином, у тогочасному світі існувало загальне правило, не вбивати члена своєї спільноти для її самозбереження. Той, хто це робив, ніс суворе покарання. Поступово спільноти розростаються і цей принцип починає діяти в межах цих великих спільнот (наприклад, держав). І, нарешті, людство дійшло усвідомлення своєї єдності, і тому принцип “не убий” поширився на все людство. Вбивати будь де і будь яку людину стало вважатися злочином.

Отже, збереження людства і життя кожної людини окремо є всесвітньою закономірністю, яку люди усвідомили лише на певному етапі розвитку суспільства. Хоча, усвідомивши це, вони все ж таки продовжують винищувати один одного і весь час знаходять все більш досконалі методи цього. Так що, може, саме в цьому й полягає їх природне право?

От ви кажете, що право на життя є природним. Я згоден з цим. Але ж і право позбавити іншого життя задля власного виживання теж природне! Канібалізм під час голодомору був природним наслідком голоду. Людина, маючи природне право на життя, має право позбавити життя іншого, якщо це збереже його власне життя.

Ви скажете, що таке право людською спільнотою не визнається, і набагато більше прикладів, коли люди помирали від голоду, але не позбавляли життя іншої особи. Воно дійсно так. Але тут вступає в силу свідомість людини, яка за рахунок соціального виховання свідомо не робить цього, стримуючи в собі інстинкт самозбереження, який в ній закладений від природи. Тут ми маємо приклад, коли соціальні чинники витискують природні, фізіологічні. То ж людина щоб забезпечити своє природне право на життя повинна робити все, що може сприяти цьому. А вона цього не робить. І це вже відступає від природного.

І, нарешті, якщо право існує об’єктивно, тобто незалежно від людини, то воно повинно існувати у всіх живих істот. А воно ж є тільки серед людей. Тобто там, де присутня свідомість. Якщо б зараз всі люди з’їхали з глузду, тобто, якби вони втратили звичайну, притаманну нормальній людині свідомість, чи існувало би тоді право? Кожен робив би те, що йому заманеться, бо всі встановлені свідомо людьми правила поведінки зникли би. Чи існувало би тоді те, що ви називаєте природним правом? Тоді б наступив хаос, панування несвідомих дій. Та, навіть, якщо допустити, що усі люди не збожеволіли, а лише були б позбавлені свідомості, то почали би панувати природні інстинкти, як серед усіх тварин, крім людей. Бо людська свідомість здатна придушувати природні інстинкти. І право якраз і є тим механізмом, який це робить.

Отже природного права не існує, бо це не право. Право існує лише там, де є розумова діяльність. Тобто право – це витвір розуму.

- Так то воно так, але, якщо право є витвором розуму, і є якийсь всесвітній розум, який існує незалежно від людей, розум яких є приблизною копією цього розуму, то чому не можна вважати, що право існує у природі, як витвір саме цього розуму? Таким чином, вся твоя логічна побудова зовсім не суперечить існуванню природного права. Природне право все-таки існує, і незалежно від нас! Тому воно нами сприймається, як аксіома. Просто його людина усвідомлює, а тварина – ні. Значить, є природне право і юридичне. Перше ми пізнаємо, а друге створюємо.

- Правильно! Тоді ми можемо намалювати іншу картину: природне право існує незалежно від людей у всі часи, люди лише пізнають його; це пізнання спочатку фіксується звичаями, які виконують функції законів; з розвитком історії людства пізнання природного права шириться і виникають закони, які вже не є звичаями; та звичаї залишаються у суспільстві, але більшість з них вже втрачає функції законів і за їх порушення нема правових санкцій, лише моральні. Звичай не завжди обов’язковий для виконання.

- Так. Отже коло замкнулось. Як можна перефразувати вислів відомого персонажу з кінофільму “Карнавальна ніч”: є природне право чи його нема, це науці поки що невідомо. Воно і є, і його начебто нема. Якщо відкинути Бога або будь якого Творця всесвіту, то його нема, бо це свідоме творіння людини. Отже право - суб’єктивна категорія. А, якщо мати на увазі існування будь якої трансцендентної сили, яка творить розумний світ, то природне право таки існує, як категорія об’єктивна, а людина завдяки своїй свідомості і розуму може його пізнавати і використовувати у соціальному житті.

- По суті тут ми торкаємось питання онтології права, його буття. Давній грецький філософ Парменід казав: “Сказати буття – те ж саме, що сказати – думка. А сказати думку, значить висловити буття”. Отже, буттям можна вважати частину об’єктивної реальності, яка охоплюється свідомістю. Це сутність, яка являється. Сутність права полягає у головному принципі: формальній рівності, відповідальній свободі і відносній справедливості. Отже буття права – це охоплення свідомістю сутності права.

Але є індивідуальна свідомість окремої особистості і суспільна свідомість певних людських спільнот. Значить можна казати про особистісне і всезагальне буття права. Останнє буття весь час розширюється, не дивлячись на те, що в суспільній свідомості дещо іде в небуття. Це тому, що буття взагалі, а також і буття права – поняття історичні. Тобто такі, що весь час змінюються. Що змінюється у бутті права? Гадаю, що сутність права залишається незмінною. Змінюється лише форма прояву цієї сутності, тобто знання про сутність права. Таким чином, сутність права – поняття абсолютне, її форма – поняття відносне.

Люди від природи не рівні, але розвиток людства рухається у напрямку до свободи, рівності, справедливості, які сприймаються, як світле майбутнє, як ідеал, далека мета, якої вони прагнуть досягти. Можна сказати, що в людині потенційно закладене бажання досягти свободи, рівності, справедливості, тобто намагання самовдосконалення. І це є абсолютним, хоча набуває різних форм, бо уявлення про ідеал само по собі історичне і теж змінюється. Ці зміни залежать від індивідуального розвитку окремих людських спільнот. Тому існують суспільства з різним рівнем усвідомлення, а, значить, і уявлення про сутність права.

Чи можна казати про іманентне існування у світі сутності права? Якщо це так, то воно повинно існувати і без людей. Лише на якомусь етапі вони починають пізнавати цю сутність.

- Але ж може бути й так, що сутність права і правові явища з’являються одночасно. Бо важко уявити собі існування сутності поза свідомістю людей. Тим більше зовсім неможливо уявити існування правового явища без сутності. Правове явище повинно бути відображенням сутності права. Це, як у Платона: люди і їхні тіні на стінці печери. Тіні без людей не можуть існувати самі по собі, вони є їх відображенням.

- Та, з другого боку, право є частиною людської культури, можна сказати, її відображенням. А це значить, що без людства воно не існує, а з’являється тільки одночасно з суспільством і розвивається разом з ним. Сказати, що був період, коли існувало суспільство, а права в ньому не було, означає, що тоді не було суспільства. Зовсім важко уявити собі, що могло існувати право, коли суспільства ще не було. Адже право – не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева. Воно з’являється разом з суспільством, з свідомістю людини.

- А що таке свідомість?! Наскільки мені відомо, це те, що досі не має належного визначення. Тобто, всі його визначення не є достатніми.

- У матеріалістичній філософії за радянських часів превалювала думка про те, що свідомість – продукт матерії, який виникає на певному ступеню її розвитку. Або суб’єктивна реальність, форма психічного відображення об’єктивного світу…

- А звідки вона береться? Продукт роботи мозку? Так що? Якщо мозок матеріальне тіло, то і свідомість матеріальна? Мені, наприклад, важко уявити свідомість, як дещо матеріальне.

- А як дещо не матеріальне уявити легше?

- Те ж важко. Я, навіть, не знаю, як це можна уявити.

- Але ж ми тільки що чули про те, що буття це охоплення свідомістю об’єктивної реальності. Тобто, виходить, що буття права, оскільки воно виникає у свідомості людини - суб’єкта, є поняттям суб’єктвним? Тому індивід-особистість, конкретне суспільство, і взагалі все людство, як суб’єкти права, відображають різну кількість і якість існування права. Отже в кожного з них різне буття права?

- Ні, якщо право – продукт свідомості людини, яка об’єктивно існує, то і право – об’єктивна реальність. Але ж воно є результатом діяльності мозку людини, значить, залежить від людей, які і являються творцями права.

- А от я читав, що право це абстрактна форма фактичних соціальних відносин, а не ці відносини. Отже, якщо спочатку існують факти, а лише згодом, як їх узагальнення, абстракція, то те ж саме повинно відбуватися відносно права. Спочатку існують факти правових відносин, а потім вже вони узагальнюються в абстрактне розуміння права. Отже право не є об’єктивним. Це суб’єктивне поняття. Так само не можна погодитися з тим, що у суспільстві самі по собі, об’єктивно існують принципи правил людських відносин, а люди лише спостерігають їх дію і формулюють ці принципи так само, як фізики формулюють певні закони природи, що існують незалежно від людей.

- Отже ми знову повертаємось до питання про свідомість людини. Це питання складне і, як вже казали, недостатньо визначене наукою. Давайте залишимо його для вирішення філософам. Адже нам важливо зрозуміти, що таке правова свідомість.

- Ну, це просто: правова свідомість це усвідомлення прав і обов’язків особистості і всього суспільства у даній системі суспільних відносин.

- Але ж правова свідомість залежить від того, як людина розуміє право, чи не так? Якщо людина розуміє право як тотожність закону, то будь який закон, навіть самий несправедливий, буде правом. А ми кажемо, що буває закон правовий і не правовий. Та, якщо закон не правовий, то він і не може бути складовою права! Для того, щоб визначити чи є закон правовим, потрібно його з чимось порівняти. Такою категорією і може бути право, не тотожне закону. Де ж істина? Це питання розглядає такий розділ філософії права як його гносеологія.