22. Німецька філлософія права на рубежі хvііі-хіх ст.

- Вважають, що назву “німецька класична філософія” першим використав Ф.Енгельс в одній із своїх праць. Найяскравішими представниками цієї філософії були: І.Кант (1724-1804), Й.Г.Фіхте (1762-1814), Ф.В.Шеллінг (1755-1834), Г.В.Гегель (1770-1831), Л.О.Фейербах (1804-1872). В галузі права особливої уваги заслуговують роботи І. Канта, Й.Фіхте і Ф.Гегеля.

І. Канта вважають родоначальником німецької класичної філософії. Певну кількість своїх наукових праць він присвятив розгляду державно-правових питань. Для І.Канта важливою була ідея правової держави, як об’єднання людей, що підкоряються законам. В цій державі обов’язково повинен існувати розподіл влади на законодавчу (найвищу), виконавчу і судову.

На відміну від Ж.Руссо, він вважав людину від природи не доброю, а лихою, яка потребує над собою господаря. Але оскільки господарі теж люди, то єдиним господарем може бути лише Бог.

- То виходить, що Кант вірив у Бога?

- Вірив, і вважав, що цього вимагає мораль, яка є незалежною і самоцінною. Тому, що у нормальному, суспільстві повинні правити не люди, а моральні закони, які відповідали би формально-правовій рівності. Але, оскільки закони теж складають люди, то вони повинні відображати волю громадян, а для цього потрібні досвідчені люди і свобода думки. Він великого значення надавав розуму, розділяючи його на теоретичний і практичний. Теоретичний може лише відповісти на питання: “що людина може знати?”, а практичний – “що людина повинна робити?”. Сфері теоретичного розуму відповідає природний закон, практичного – закон волі.

- Що значить “закон волі”?

- Це означає, що тільки вільна воля людини здатна встановлювати певні правила поведінки і належним чином, без зовнішнього примусу і тиску виконувати їх. Вона водночас є і моральним законодавцем, і добровільним виконавцем моральних правил.

- Але ж людина може і часто порушує моральні правила?

- Правильно. Та це стосується сущого. А належне за І.Кантом міститься в його, так званому, категоричному імперативі – безумовному розпорядженні про поведінку людини, як розумної істоти, яка володіє вільною волею.

- А що таке “імператив”?

- Взагалі, імператив з латинської означає вимогу, наказ. І. Кант поділяв їх на дві групи: гіпотетичні, які мають силу лише за певних умов, і категоричні, які означають безумовний принцип поведінки.

- А які умови він мав на увазі?

- Умови, які сприяють досягненню певної мети. Наприклад, торговець, щоб мати постійних покупців, намагається бути чесним. Але сама чесність не виступає для нього основною метою, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі. Отже вимога “бути чесним” для нього виступає як гіпотетичний імператив. По суті, він вимагає дотримуватися норм позитивного права.

- То це ж добре.

- Так. Але тут ігнорується моральний бік проблеми. Адже закон, як ми вже з вами встановили, може бути і аморальним. Категоричний же імператив, за І. Кантом, є, перш за все, моральним законом. От послухайте, як він звучить з вуст І. Канта: “… дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законодавства…, дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього як до засобу.”

- То це ж майже те саме, що і “не роби іншого того, чого не хотів би, щоб робили тобі”?

- Правильно. У І. Канта категорія розуму відіграє головну роль. Бо саме з ним пов’язана свідомість людини. Право за ним – вияв практичного розуму, визначення міри свободи людини. Але право і мораль – протилежності, які доповнюють одна одну. Право стосується дій, а мораль – переконань. Розумне право – це морально обгрунтований закон. Його не нав’язано людині ззовні, він міститься у ній самій. Право гарантує моралі той соціальний простір, в якому реалізується свобода індивіда, і відрізняється від моралі застосуванням примусу.

- А я от читав, що І. Кант вважав досить важкою справою визначення поняття “право”. Він казав, що для юриста це так само важко, як і для логіка визначити, що таке істина.

- І все таки він дав своє визначення цьому поняттю. За ним “право – це сукупність умов, за яких свавілля одного може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі”, а під волею він мав на увазі незалежність від примусового свавілля іншого. Завданням права є не допускати такої діяльності, яка не сумісна з моральним законом, тобто увести свавілля індивідів у розумні рамки. А для цього потрібно, щоб воно мало певну примусову силу. Звідси, всяке право завжди є примусовим правом.

- Але ж ми знаємо, що є природне і позитивне право. Чи сприймав І. Кант такий розподіл?

- Звичайно. Природне право, за ним, існувало завжди до всякого людського досвіду. Воно базується на вимогах розуму, точніше, воно повинно відповідати вимогам практичного розуму. І.Кант виводить природне право не з природних властивостей людини, а з сутності її духу, з практичного розуму. Тому розум для нього – не знаряддя для знаходження принципів, а їх джерело. Позитивне право – це історичне право, яке повинно відповідати природному. Іншими словами, природне право у І.Канта виступає критерієм (належним) для позитивного (сущого).

- Але ж, в основному, поведінку людей регулює позитивне право?

- Так, І. Кант добре це розумів. Правові відносини між людьми можуть існувати лише за умов певного правопорядку. Останній грунтується на трьох принципах: волі кожного члена суспільства; рівності його з кожним іншим; самостійності кожного. Основою цих принципів є автономія особистості. Її І.Кант теж поділяє на декілька видів: моральну, утилітарну і цивільну. Моральна автономія означає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Утилітарна – що вона знає, що для неї добре, а що погано. Цивільна автономія передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона сама брала участь.

- То це ж означає, що кожна особистість, в моральному плані, по суті існує незалежно від держави!

- Ви правильно розумієте. У правовій законності І. Кант бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального “самовиховання”. По суті, він розводить, а потім корелює моральні і правові норми. Свобода особистості якраз і полягає в автономії моралі, яка є внутрішньою властивістю кожної людини, як розумної істоти.

- А я з цим не можу погодитися. Це ж означає, що у кожного своя мораль. Але ж у суспільстві всі повинні жити згідно з певними загальними принципами моралі?

- Це вам зараз ясно. А в ті часи не всі так думали. От і німецький філософ Йоган-Готліб Фіхте вважав мораль явищем індивідуальним, а право – соціальним. Хоча свобода, на його думку залежить не від індивіда, а від рівня історичного розвитку суспільства. Та набагато далі пішов у своїх міркуваннях про право і мораль такий видатний філософ як Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель.

- Я пробував читати твори Гегеля, та щось не пішло. Як на мене, то він досить незрозуміло пише. Важко сприймається.

- Ну, це вже як для кого. Та Гегель багато чого вніс у скарбницю філософії права. Достатньо лише назвати одну його роботу, яка так і називається “Філософія права” (1821). Він проаналізував попередні концепції природного права, і зробив висновок про те, що воно не вічне, застигле і незмінне, як вважали у ХVІІ – ХVІІІ ст., а розвивається, як і все у світі. Його джерела знаходяться в людській свідомості, тому природне і позитивне право – це різні визначення одного поняття, яке розглядається як свобода (ідея права), ступінь і форма свободи (особливе право), як закон (позитивне право).

- То, значить, можна казати, що в історії філософії права думка рухалась від розуміння права як божественного промислу, до розуміння його як продукту людського розуму?

- Так. Філософи на цьому етапі приходять до думки про суб’єктивність права. На думку Гегеля, людина усередині себе має певне правове мірило. Джерело права – у сфері духу. Відомо, що він намагався побудувати закінчену теорію Всесвіту, в якій першорядну роль відіграє система мислення. А ця система, на його думку, починається з Абсолютної ідеї, яка водночас є і Розумом, і Духом. Вона постійно розгортується, проходячи через три стадії: тезу, антитезу і синтез. Ця тріада весь час повторюється і цей процес логічний, тому що будь який аспект реальності грунтується на розумі. Завдання філософії – показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне – розумним.

- Мені не зрозумілий зміст цієї тріади. Поясніть будь ласка детальніше.

- Гегель пояснював це на прикладі: сутність (теза), явище (антитеза), дійсність (синтез). Стосовно права цю тріаду можна побудувати таким чином: абстрактне право (теза), мораль (антитеза), соціальна етика (синтез).

- То це означає, що за Гегелем право розвивається від абстрактного до конкретного?

- Саме так! Абстрактне право – це ті права, які надані людям як особистостям, а не як громадянам. Наприклад, власність, як результат вільної волі присвоєння особою будь чого для задоволення своїх потреб, договір, як антитеза власності, тому що за допомогою договору людина може відмовитися від власності, збиток (делікт і злочин) – результат протиставлення індивідом себе загальній волі.

Мораль – антитеза абстрактного права. Бо абстрактне право встановлює формальну можливість, а мораль - обов’язок, належне.

І, нарешті, соціальна етика (моральність) є синтезом права і моралі. Вона теж розгортається у тріаді: родина - цивільне суспільство - держава. Родина заснована на шлюбі, в якому дві незалежні особистості втрачають себе для того, щоб злитися в одне ціле. Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною родини. Воно задумане як спільнота окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні інтереси. Тому цивільне суспільство розділене на три стани: сільськогосподарський, залежний від природи; промисловий і комерційний, залежний від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, що залежить від розуму. Держава – синтез родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у своїй тріаді: відношення до своїх громадян, відношення до інших держав, перехід у світову історію.

- Я не згоден з Гегелем! У шлюбі особистості не повинні втрачати своєї ідентичності. Навпаки, шлюб може сприяти більш гармонійному їх розвитку.

- Таке може статися, але шлюб передбачає певні уступки або, навіть, пожертвування чимось своїм заради спільного у родині.

- То це зовсім не означає, що особистість при цьому втрачає себе. Вона жертвує лише якоюсь частиною себе. До того ж я не згоден з другою тезою. Хіба цивільне суспільство виникає, коли член родини вже більше не є її частиною? Це якийсь абсурд! З цього можна зробити висновок, що у суспільстві вже не існують родини. А що ж тоді синтезує держава?!

- Дійсно, тут можуть виникати такі питання. І ви не обов’язково повинні погоджуватися з Гегелем. Стосовно держави у нього, як то кажуть, був перебір. Він її вважав головнішою категорією, ніж особистість. Більше того, він абсолютизував національну державу, і ставив у приклад германський світ з конституційною монархією як вершину здобуття цивілізації.

- Так, може, в цьому криється подальше прагнення німецької нації до світового панування?

- Звичайно, певні концепції окремих, а тим більше провідних, філософів обов’язково впливали на політику певної держави. Гегель взагалі вважав, що завданням науки про державу є лише те, якою вона є, а не будування розумом того, якою вона повинна бути.

- То, виходить, що в цій сфері він виступав проти прогресу і розвитку суспільства?

- Виходить так. Для нього конституційна монархія була вершиною і кінцевим пунктом розвитку держави. Крім того, у відносинах між державами він надавав право сильнішому. Ця теза, мабуть, ще більше впливала на дії політиків.

- А от Фіхте висловлював думку про те, що держава, як соціальний інститут, взагалі існує тимчасово і у майбутньому повинна зникнути.

- І цю думку було розвинуто у ХІХ столітті іншими філософами. Та Гегель її не розділяв. Державу він вважав втіленням раціональної волі, тому відносини з іншими державами вона вирішує за допомогою воєн.

Вважаючи, що історію рухає світовий дух, він одночасно впадав у помилку, бо для кожного стану історії шукав провідний народ, який легко перевертався у пануючий. Отже, він впадав у націоналізм.

У Гегеля було багато послідовників, але були і критики. Вважають, що гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об’єктивно-ідеалістичної думки. У ХІХ ст. воно поступилося соціальній філософії, зокрема соціології права.