24. Філософія права хх ст.

- Крім вище перелічених напрямів філософії права, у ХІХ були й інші, які отримали свій подальший розвиток у наступному столітті. ХХ ст. відрізняється ще більшим плюралізмом думок в галузі права. Існують дуже різні погляди на право. Філософія права розвивається в межах юридичної освіти, а не філософії. Дехто вважає, що до кінця ХХ ст. почалась криза права, що сучасні політико-правові теорії не відрізняються високим рівнем теоретичного узагальнення, а також практичною значимістю. Склалась політична наука, тісно пов’язана з юридичними вченнями про державу і право, а також з соціологією. Тобто, у ХХ ст. розмежувались філософія політики з соціологією політики, філософія права з соціологією права, бо юристи, як і політики, у своїх теоріях часто переслідують потреби конкретного суспільства.

- То, можна казати, що філософія права у ХХ ст. дещо деградує?

- Так говорити було б не правильно. Просто у цьому столітті відсутній генеральний напрям. Але є багато різних, що обумовилось підвищенням тенденції відстоювання пріоритету особистості та суб’єктивних прав. У багатьох суспільствах закріплюється принцип самоцінності людського життя, свободи, рівності прав, утверджується понятійне розмежування і критичне зіставлення права і закону. Вважають, що закон не є правовим, легітимним, якщо він не узгоджений з правом.

Водночас можна вирізнити певні концептуальні напрями. Давайте зупинимось на деяких з них. Почнемо з неопозитивізму.

- Неопозитивізм означає, що спочатку був позитивізм. В чому його суть?

- Правовий позитивізм виник разом з позитивістською філософією ще у ХІХ ст. Суть його в тому, що визнається існування лише позитивного права, яке спирається на факти, тобто на суще, що безпосередньо дане людині. У світі існують різні закони, їх треба вивчати і поширювати досвід їх застосування. Пізнавати можна тільки правові явища, а не їх внутрішній зміст.

Неопозитивісти ХХ ст. продовжили розвивати цю тезу. Так, австрієць Г.Кельзен (1881-1973) вважав, що такі поняття як “природне право”, “ідея права” і взагалі все, що не є позитивним правом, - це мораль. Він висунув свою теорію “чистого права”, суть якого полягає в примусовому дотриманні порядку у суспільстві. Природа права, за ним, належить виключно до світу належного, а не сущого. Якщо у світі сущого причинний зв’язок виходить з принципу: “якщо А, то Б”, то у світі права – з принципу: “якщо А, то повинно бути Б”.

- То виходить, що Г.Кельзен інтерпретує силу як право?

- Саме так. Він очищує право від поняття справедливість, яке відносить до моралі. Потрібно вивчати право як суще, а не як належне. Будь-який порядок, з точки зору його теорії, є справедливим. Тому він виводить логічну ієрархію норм, в основі якої лежить основна норма, яка приймається як аксіома.

- А що уявляє ця основна норма?

- По суті, вона передбачає підкорення конституції, як основному закону певного суспільства. Держава, для нього, уявляє собою централізований порядок. Вона і творить право.

- То виходить, що усі державні закони, незалежно від того чи правові вони, чи ні, і є правом?

- За Г.Кельзеном, виходить, що так. Накази будь якого режиму є правом, тому що встановлюють порядок на певній території в певній спільноті. Головне, щоб норма державного правопорядку була легітимною.

- То з цього можна зробити висновок, що будь яка держава і є правовою?

- Так. І не треба розмірковувати чи існує якесь природне, чи ідеальне право.

- Отже неопозитивісти відкидають всі ці поняття, як непотрібні?

- Саме так. Для них право – феномен суспільний, його потрібно науково аналізувати. Оскільки аналізувати можна лише те, що є, то це є закон. Значить, закон і є правом. А право, яке відрізняється від закону – мораль. Природного права нема, є моральні чи аморальні закони. Саме закони і визначають порядок у суспільстві.

- То це ж так і є. В кожній країні люди самі повинні встановлювати потрібні для них правила поведінки. Для них головне, щоб у суспільстві існував порядок, який підтримує більшість.

- Такої думки дотримувався інший неопозитивіст Х. Харт (1907-1993), який до цього додавав, що вільне волевиявлення більшості повинно бути не тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Тобто кожен повинен добре усвідомлювати необхідність встановленого порядку.

- То це ж, нібито не погано. Люди у суспільстві самі встановлюють певні норми поведінки, які їх задовольняють. То хай собі живуть як їм заманеться.

- Теоретично воно то так, але ж основним принципом позитивізму залишається теза про те, що єдиним джерелом права є державна воля. А світова практика свідчить, що волевиявлення більшості може бути хибним і, навіть, згубним для цієї більшості, бо “державна воля” може бути узурпована певними особистостями, політичною партією, чи будь-якою групою людей. Тут вступають у силу такі важелі, як пропаганда, психологія натовпу. Саме це і приводить до виникнення різних тоталітарних режимів, концентрування влади в руках одного диктатора. Це добре відомо з історії.

- От ви казали, що неопозитивісти не визнають природного права. Але ж, майже в усі часи його визнавали. Що, ця концепція у ХХ столітті втратила свою привабливість і значення?

- Жодним чином! Навпаки, у ХХ ст., як протест проти позитивізму, з новою силою відроджується природне право. Дослідники шукають універсальних понять, певного керівного ідеалу. Досліджується логіка і механізм співвідношення природного з позитивним правом. Особливо цей процес посилився після закінчення другої світової війни, коли всім стало ясно, що позитивістське потурання державній владі, як джерелу права, приводить до згубних наслідків у розвитку суспільства. Світ повернувся до головної правової тези: не право влади визначає права людини, а, навпаки, права людини визначають права влади.

- Можна сказати, що в цьому випадку доречним буде народний вислів: “не було щастя, так нещастя помогло”?

- Так. Прихід до влади тоталітарних режимів показав масові порушення прав людини. І це було головним поштовхом для відновлення концепції природного права.

- Але ж воно, мабуть, відновлюється трохи в іншому вигляді, ніж колись?

- Звичайно. З’явились різні підходи до його розуміння: як об’єктивно даної цінності, як моралі, як деонтології, як такого, що стосується соціології чи засновано на антропології, як етичної юриспруденції, внутрішнього морального закону тощо.

- Тобто, це означає, що природне право трактується різним чином?

- Саме так. Дехто вважає, що природне право обумовлене біологічними чинниками, що має вираз у підсвідомості людини.

- То в такому випадку, виходить, що діями людей керує не розум, а інстинкти?

- Так. Але ж це лише одна з концепцій. В сучасній філософії права є багато послідовників І. Канта. Вони висувають своє, неокантіанське праворозуміння. У І. Канта природне право виводилося не з природних властивостей людей, а з практичного розуму. Тобто, розум є джерелом права. Неокантіанці заперечують марксистське вчення про визначальну роль економічних відносин. Не вони змінюють право, а навпаки, зміна правового регулювання приводить до зміни економічних відносин.

- Наведіть, будь ласка, приклад такого розуміння.

- Наприклад, Рудольф Штаммлер (1856-1938) вважав, що право – апріорна категорія, яку не можна вивести з досвіду. Воно первинне до економіки, і саме його розвиток визначає розвиток суспільства. В його концепції “природного права з мінливим змістом” право поділяється на справедливе і не справедливе.

- Та ми ж вчили, що право не може бути не справедливим! Право це і є справедливість.

- Воно-то так, але Р.Штаммлер вважав, що справедливість у праві відносна, бо зміст його змінюється у часі. Те, що раніше вважалось справедливим, тепер може таким не вважатися. Пам’ятаєте закон таліону у давніх суспільствах? Хіба у сучасному світі він може вважатися справедливим?

- Так то ж закон, а не право.

- Р.Штаммлер вважав природне право категорією більшою за масштабом, ніж позитивне право. Воно є не системою норм, а формальним метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і виправлення права в законі. Тому воно і розвивається, прямуючи до соціального ідеалу.

- А звідки ж береться це метафізичне начало?

- Воно уявляє собою апріорне начало і передує людському досвіду.

- Значить, воно існує і завжди існувало у свідомості людини?

- Виходить, що так.

- Так це і означає, що природне право є результатом дії якоїсь трансцендентної сили.

- А от інший неокантіанець Густав Радбрух (1878-1949) вважав, що право – це не природне право, а “ідея права”. Ця ідея складається з трьох цінностей: справедливість, доцільність, правова стабільність. Саме ці цінності і повинна вивчати філософія права. Він висунув концепцію “надзаконного права”, яке близьке до природного. Але не тотожне йому бо є розумовою, юридичною формою.

- Виходить, що все у сфері права є породженням розуму і свідомості людини, а звідки береться свідомість, і що вона собою уявляє не відомо?

- Ну, на це питання ви не знайдете безперечної відповіді у жодного філософа.

- Зрозуміло. А от ви все називаєте прізвища західних фахівців. Що в Росії чи в Україні не було послідовників некоантіанського вчення?

- Чому ж? Були. Та їх думки ми розглянемо з вами окремо. А зараз торкнемося іншого напряму в концепції природного права. Її запровадили послідовники Г.Гегеля, так звані, неогегельянці. Вони виходили з положення, яке проголосив Г.Гегель: “Ідея права є свободою…Система права є царством реалізованої свободи”. Так, італійський філософ Бендетто Кроче (1866-1952), критикуючи фашизм, висунув концепцію найвищого закону людської історії – релігію свободи. Він виступав за свободу особистості, без якої свобода залишається лише пустим словом.

- Але ж свобода особистості повинна мати певні межі. І взагалі, суспільний розвиток рухають маси, а не особистості.

- А Кроче так не вважав. Він виступав проти демократії, тому що, на його думку, маси ніколи не знають точно, чого вони бажають. У них дуже великий діапазон цих бажань. Тому лише “меншість яка править”, знає чого вона хоче.

В працях деяких неогегельянців можна знайти виправдання фашизму і беззаконня. Так, наприклад Ф.Джентіле, високо ставив значення істинного індивіду, вважаючи, що він завершує Бога в своїй сутності. Ідею Г.Гегеля про моральну цінність він використовував для виправдання фашистської держави.

- То, можна вважати, що у ХХ столітті ідеї неогегельянців зіграли негативну роль?

- Так, але вони були висловлені в основному німецькими та італійськими вченими. Після закінчення другої світової війни неогегельянство у цілому зійшло з історичної арени.

- А чи були певні нові концепції природного права висловлені представниками, так званої англо-американської філософії права?

- А як же! Наприклад, Л.-Л. Фуллер (1902-1978) поєднував поняття “право” і “мораль”. Він вважав, що природне право – внутрішнє моральне ядро закону, і відзначав декілька внутрішніх принципів моралі права: всезагальність; відкритість; передбачуваність; ясність; відсутність суперечностей; відсутність вимог, яких не можна виконати; відповідність між офіційними діями і проголошеним правилом.

- Щодо мене, так це досить правильні, справедливі принципи.

- Ніхто і не заперечує цього. А от інший вчений Джон Роулс висунув свою теорію справедливості, в якій вона розглядається з точки зору розподілу благ, необхідних для життя людини. Кожна людина повинна мати рівне право свободи, а у суспільстві соціальну й економічну нерівність, яка в ньому обов’язково існує, треба врегулювати так, щоб забезпечити найбільшу вигоду для тих, хто менше досягає успіху. Крім того, відповідні посади у суспільстві повинні бути відкритими для всіх за умови чесного додержання рівності можливостей.

- Можна казати, що ці вчені багато в чому виходять з прецедентного права, яке, зокрема, поширене у США?

- Дійсно, так воно і є. Кожен філософ мислить в межах діючої правової системи. Наприклад, Рональд Дворкін вважає, що право будується від конкретного до загального або ідеального. В цьому процесі центральною фігурою він вважає суддю, який повинен бути людиною високої моралі. Взагалі, представники англо-американської філософії права розвивають його гуманістичну природу в поєднані з мораллю.

- А чи можна казати, що скільки філософських напрямів існує у сучасному світі, стільки є й різних поглядів на право?

- До певної міри, можна так сказати. Існує, скажімо такий філософський напрям як екзистенціалізм, є він і у філософії права. Екзистенціалісти вважають, що право відмінне від закону, бо воно живе і змінюється за правилами індивідуально-ситуативного характеру. Вони відкидають ідею правового закону, стверджуючи замість неї, екзистенційну свободу, яка по суті межує з свавіллям. Відмовитися від свободи, вважають вони, значить заперечити себе як особистість.

- То це залежить від того як розуміти свободу.

- Отож. Для них свобода не усвідомлена необхідність, а внутрішня потреба особистості. А от для неотомістів, представників католицької концепції природного права, воно з самого початку закладене у природі людини.

- Тобто, Богом?

- Саме так. Право є результатом божого порядку всесвіту. Людський розум може тільки пізнавати цей порядок, а не змінювати.

- То це ж відхід у минуле, у середньовіччя!

- Тим не менш, такі підходи до права живучі, і існують досі, наповнюючись новим змістом. І взагалі, як то кажуть “все нове – це добре забуте старе”. У ХХ столітті існують майже всі напрями минулих часів. Але вони набувають іншої форми, обростають додатковими відгалуженнями, вдосконалюють свій понятійний апарат, методи юридичного аналізу, розширюють методологічні підходи тощо.

- А яке місце у світі займають наші вітчизняні філософи права?

- А от про них ми поговоримо окремо.