15. Розкрийте зміст поняття «архетипи української культури». Принцип «кордоцентризму» у формуванні характеру української людини та рубіжність української культури.

Архетип – прообраз, початковий образ, ідея. Культурні архетипи – основні, базисні моделі духовного, психологічного і культурного життя в якій-небудь культурі чи типі культур. Отже, архетипи української культури також можна віднести до навединих вище визначень. Визначають такі типи архетипів української культури:

А) Слов'янське язичество стало осно­вою, на якій виросла ціла плеяда українських народних майстрів, чия індивідуалізована творчість по-своєму втілює архетипно-колективні традиційно-канонічні образні елемен­ти митецької творчості. Іноді це зна­ходить прояв в інтуїтивному охоп­ленні сутності давніх космологічних уявлень, коли сучасні митці, подаючи первинні метафорично-закодовані мотиви у вигляді початкових архети­пів, осяяних міфологічним світлом поганської давнини , органічно від­творюють весь смисловий комплекс, котрий складав основу стародавньої світоглядно-культурної символіки, у тому числі - і Світового Дерева. Символ Світового Дерева в міфологі­чних уявленнях багатьох народів, зокрема, і українців, слугував своєрі­дним зразком космоустрою, перехо­дом від хаосу до упорядкованого світу. Витоки подібних уявлень йдуть до найглибинних основ міфологічної свідомості наших предків, в якій антитеза "космос - хаос" була пред­ставлена формулою творіння та впо­рядкування світу шляхом розгортання просторових тріадичних структур Б)Оскільки розуміння світу є своєрід­ною проекцією на зовнішню реаль­ність певних узагальнених життєвих уявлень, притаманних даному народу, то вся міфологічна космологія давніх українців була перенесенням із Землі на небо форм нашого землеробського та сімейного буття . Відомо, що відношення до землі українського селянина межувало з її обожнюванням, її величали Святою та Матір'ю. Найбільше страшною клятвою була клятва землею. Землю не можна було без потреби будь-чим бити - це був такий самий тяжкий гріх, як і побиття рідної матері. На­віть небо здавалося нашим предкам ланом, а зірки - чередою овець. Ок­ремі сузір'я в українській народній астрономії називалися за аналогією з фрагментами віковічного земле­робського досвіду: Велика Ведмедиця - "Візок", Плеяди - "Квочка", Гіади -"Чепіга", Мала Ведмедиця - "Пасіка", Орел - "Дівчина воду несе". Високий семантично-образний статус рослинної символіки в культурній традиції українців визначається тією важливою роллю, яку відігравав у нашому житті культивований рос­линний світ.

в) символ України — жінки-красуні (матері, коханої, доньки, сестри), котра має тяжкий гріх — покарана відчуженістю, сексуальною абстине­нцією, що є наслідком не лише скри­вдженої (імперією, москалем) жіноч­ності або зв'язку з дияволом (пани­чем, імперією), а й вічного дівоцтва, екзистенційної муки нереалізованос­ті, скніючого існування — сну (в тому числі й сну історичного).

За своїм характером українська філософія є поліцентричною. В ній можна виділити філософський кордоцентризм (або філософію серця), позитивізм (або еволюціонізм, соціальний дарвінізм тощо).

Філософський кордоцентризм - це світоглядна парадигма класичної української української філософії, заснована на ідеї провідної ролі фізіологіч-ного й духовного серця як творчої, генеруючої та активно діючої сили у етичній, естетичній й релігійній сферах життєдіяльності біологічної, соціальної й духовної особистості. Визначальною тенденцією українського філософського кордоцентризму є подолання духовного відчуження, відчуження між людиною і Богом та, разом з тим, посилення, збільшення політичного й культурного відчу-ження. В цьому власне і суть парадоксальної логіки українського кордоцентризму. Одночасно із прагненням подолати духовне відчуження, відпадання людини від Бога помітна в українській кордоцентричній філософії тенденція до поглиблення політичного й культурного відчуження, оскільки в ній місту як політичному й культурному центрові протиставляється периферія - села та хутори.

Вже засновник українського філософського кордоцентризму Г.Сковорода ідеалізував селянський спокій. Місто, з погляду філософа-теософа, це неволя гірка, це чиновництво зле, горе людське, жах, бунти, це нові науки. Саме тому він прагне піти геть від гомону людського життя, жити серед сільської тиші, вибирає милий серцю спокій на природі.