26. Причини занепаду греко-римської культури, переходу від язичницького до християнського світів.

Кризові явища в розвитку Римської імперії спонукали до пошуку нових генераторів культурного розвитку. Сполучення елементів різних світоглядних систем у пошуках єдиного ідеологічного підґрунтя не мали успіху, адже знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом надзвичайного поширення різноманітних співіснуючих сектантських вчень, містичних культів, переважно східного походження. Значно посилилась тенденція до встановлення єдинобожжя замість пантеону богів: на єдину, загальну для всієї імперії релігію з єдиним богом - Спасителем покладали надію як на засіб збереження імперії. Такою релігією мало стати християнство, яке вже протягом кількох століть існувало як опозиція до існуючих духовних цінностей, а тому переслідувалось державою, вело боротьбу з іншими релігійними та філософськими течіями. У 313 р. едикт імператора Костянтина офіційно заборонив переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично означало перетворення християнської субкультури на пануючу релігійно-ідеологічну доктрину.

У 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну і Східну з центрами у Римі та Константинополі. Західна Римська імперія у 476 р. припинила своє існування. Так відійшла в небуття стара імперія, але стала надбанням історії антична культурна спадщина. Однак "римський міф" в інтерпретації Тіта Лівія виявив надзвичайну живучість. Де в чому схожий на "американську мрію", він по-сучасному виразно показує, як завдяки доблесті, патріотизму, мужності, дисциплінованості та волелюбству громадян маленьке провінційне містечко можна перетворити на світового владику.

27. Конфлікт культури та цивілізації у контексті глобалізаційних процесів. Діалогічна парадигма сучасної культури.

Глобалізація є складним та багатовимірним явищем, суперечливим феноменом, котрий постав перед людством в останні десятиріччя. Глобалізація виступає ознакою формування єдиного всепланетного людства. Процес цей спричинює болісні метаморфози та кризу багатьох традиційних культурних, соціальних, господарських систем.

Ключовими характеристиками процесу глобалізації є: світова капіталістична економіка; планетарна мережа національних держав; практика загальнопланетарних комунікацій; транснаціональне поширення сучасних технологій; міжнародний поділ праці; “світовий військовий порядок”.

Сучасний глобалізаційний процес є пришвидшенням тенденцій, характерних для класичних часів, головна ознака яких проявляється в невідворотньому устремлінні малих держав до об’єднання. Ці держави спочатку створюють торговельні об’єднання, потім – політичні, а з часом і культурні. Такі об’єднання будуються в зв’язку з тим, що державам з тих чи інших причин вигідніше об’єднуватися, ніж існувати нарізно. Глобалізація описує прискорення інтеграції націй в світову систему в зв’язку з розвитком сучасних транспортних засобів та економічних зв’язків, дякуючи впливу на людей засобів масової інформації. Вона сприяє поширенню культурних контактів між народами та міграції людей.

Однак відношення до глобалізації не є однозначним. Деякі країни намагаються вирішувати продиктовані глобалізацією проблеми через ослаблення певних її впливів, наприклад, запобігаючи руйнуванню важливих елементів суспільного життя, або через полегшення переходу до більшого об’єднання, деякі ж намагаються просто від неї відсторонитися, захиститися і, в кінцевому рахунку, програють. Проте недопущення на свою “територію” інших культурних традицій призводить до консервування існуючого та затримки у розвитку даної культури, на подолання якої потребується багато зусиль та часу.

Класичний прикладом суспільства, яке зосередило свої зусилля на відгородженні себе від впливу інтелектуальної глобалізації, є Іспанська імперія періоду Римо-католицької соціальної контрреформації. Так, вирішивши ігнорувати зовнішні релігійні процеси, вона у певному розумінні добилася значних успіхів. В результаті діяльності інквізиції та інших засобів протистояння зовнішнім впливам, ця держава зуміла не допустити на свою територію протестантські рухи. Але таким чином вона утримала поза межами своєї країни й усі інші культурні процеси. Наприклад, багато наукових відкриттів XVII ст., епоха просвітництва XVIII ст., а також і Французька революція не торкнулися її. В результаті імперія зазнала значного культурного, інтелектуального, політичного та економічного занепаду, на подолання якого знадобилося аж два століття. Недавнім прикладом є також СРСР, де найвищим досягненям теоретичної думки вважалась філософія марксизму-ленінізму, а тому були впроваджені всілякі заходи, щоб відгородити суспільство від світового інтелектуального життя (як довго ми будемо долати наслідки цього, покаже історія). Наслідки ж введеного Радянським Союзом режиму економічної автаркії, який захищав його економіку від конкуренції на світовому ринку, ми вже бачимо сьогодні.

Проте дуже важливим завданням є і не допустити повної заміни своєї культури іншою, що спостерігається останніми десятиріччями внаслідок глобалізаційних процесів на теренах багатьох країн.

Звичайно, глобалізація є болісним процесом для всіх, адже вона примушує вступати у світову економічну конкуренцію, захищати себе від масованого впливу іншої культури (як правило, культури великих світових держав) на власну культуру.

Проте, в неминучому процесі глобалізації є багато як позитивних так і негативних тенденцій. Глобалізація спрацьовує позитивно в аспектах, пов’язаних з економікою, політикою, інформацією. Ризики ж, насамперед, стосуються культури, де так важливо зберегти самобутню культурну ідентичність. Про процеси глобалізації в сучасній культурі вчених змусило говорити розповсюдження в світі однакових культурних зразків, відкритість кордонів для культурних впливів та культурне спілкування, яке стає все ширшим.

Культурний вимір набуває особливого значення серед характеристик процесу глобалізації. Важливість цього виміру зумовлюється тим, що виникнення та наступний розвиток глобальної економіки, індустрії комунікаційних та інформаційних технологій, зростання перетворювальної могутності мультинаціональних корпорацій, трансконтинентальних фінансових інститутів – усі ці процеси супроводжуються масштабними змінами в сфері соціокультурного життя. Саме ці трансформації, на думку сучасних аналітиків, ініціювали виникнення таких феноменів, як “космополітична культура”, ”транснаціональна культура”, “унітарна глобальна культура”.

Оскільки в умовах глобалізації спостерігаються тенденції до уніфікації у культурі, то у країн, які намагаються зберегти свою ідентичність, виникає ряд проблем, а саме: втрата своєрідності культури, самозамикання, етноцентризм як реакія на глобалізацію і тому подібне, які вирішуються по-різному.

Збереження культурної своєрідності в сучасному суспільстві стало оцінюватися як найвище досягнення цивілізації. Цілеспрямоване, грунтоване на виваженій концепції управління соціальними та культурними сферами суспільства є відмінною рисою цивілізованої країни (оскільки саме з середини XX ст. починається плановий, глибоко ешолонований підхід до збереження культурного генофонду всього людства та кожної окремої країни в рамках програм ООН), а тому звичними для більшості людей цивілізованих країн стали вирази “соціальна політика” та “культурна політика”. Терміном “культурна політика” позначається система практичних заходів, які фінансуються, регулюються і значною мірою здійснюються державою (поряд з приватними особами), що направлені на збереження, розвиток та примноження культурного спадку нації.

Сьогодні культурна політика більшості країн переорієнтовується з моделі асиміляції (в котрій меншини відмовляються від своїх культурних традицій та цінностей, замінюючи їх тими традиціями, котрих притримується більшість), на мультикультурну модель, де індивід соціалізується і до домінуючої, і до етнічної культури.

На противагу уніфікації та глобалізації культурного процесу висувається ідея плюралізму, яка, як правило, містить в собі вимоги рівності національних та локальних культур.

При культурному плюралізмі жодна національна меншина не втрачає самобутності та не розчиняється в загальній культурі. Мається на увазі, що представники однієї національності добровільно оволодівають звичками та традиціями іншої, збагачуючи при цьому власну культуру. Тому культурний плюралізм є показником успішної адаптації людини до чужої культури без відмови від своєї власної. Успішна адаптація передбачає оволодіння багатствами ще однієї культури без шкоди (збитку) для цінностей власної.

Сучасне уявлення про рівноправність культур виходить з того, що кожна культура є зоною оригінальної культурної творчості. Її вклад в скарбницю світового мистецтва є унікальним. Це означає, що кожна культура правомірно вплітається в візерунок культур світу.

Загалом, для культурного простору сьогодення характерною є наявність в одному полі різноманітних традицій, які за своїм внутрішнім змістом досить важко поєднуються одна з одною. Однак, ця сполученість має особливий відтінок, оскільки в цих поєднаннях непоєднуваного, в сусідстві та переплетінні найрізноманітніших, аж до взаємовиключаючих традицій, виражається дух сучасної культурної динаміки.

Перетин з іншими культурними системами може здійснюватися через різні форми. Так, зовнішня культура для того, щоб вторгнутися в наш світ, повинна перестати бути для неї “зовнішньою”. Вона повинна знайти собі “місце та ім’я в мові тієї культури, в яку вривається ззовні” (Ю. М. Лотман).

Тема змінення культурного поля суспільства під впливом модернізації є особливо актуальною для України, яка переживає часи непростих соціальних метаморфоз. Основним стрижнем в вирішенні проблеми збереження своєї ідентичності повинно стати наданння підтримки власній культурі всіма можливим засобами, відсутність утисків стосовно інших культур.

Феномен глобалізації представляє собою виклик людини самій собі і є випробуванням здатності людей існувати у вигляді всепланетної єдності, не втрачаючи своєї культурної ідентичності.

Оскільки процеси глобалізації спричиняють тенденції уніфікації культури, з чим не всі суспільства можуть погодитися, то, як реакція на згадувані тенденції, виникають явища “етнічного ренесансу”. Як зазначають дослідники, підвищення ролі етнічного фактору в суспільному, політичному житті, властиве й суспільствам, що трансформуються, й суспільствам сталого розвитку. Важлива роль в цьому процесі відводиться традиції.

Загальна характеристика сучасної культури.

У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти — Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн — таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають «західною культурою». Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу («час — гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої - люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм.

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель, її вдалось вистояти в двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими і комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової і більш досконалої, аніж вона, культури. Мало того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли, її досягнення у XX столітті стали настільки значними, що відозмінили умови життя всього людства і земної кулі.

Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної культури справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і духовної культури; винаходи в галузі електронних і комп'ютерних засобів зв'язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створення нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають «постіндустріальним», «електронним», «інформаційним» тощо. Американський публіцист футуролог, автор одного із варіантів концепції постіндустріального суспільство Тоффлер, вбачає пряму залежність між розвитком техніки і способом життя, її цінностями. У роботі «Футурошок» Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних і технологічних змін створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.

Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм та ін.). виникли нові форми і жанри мистецтва, зв'язані з використанням техніки (художня фотографія, електронна музика, комп'ютерна графіка, тощо), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв, спорт став «мистецтвом».

Одночасно з цим критики західної культури говорять про те, що вона одночасно носить кризовий характер і якщо проти цього не приймати ніяких мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень.

Приведемо думки видатних мислителів XX ст., які не вичерпують західної культури, початок яких було покладено ще в XIX ст.

У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності — інтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва —примітними розвагами, глибоких відчуттів — швидкоминучими емоціями. (О. Шпенглер).

Сучасна західна культура наскрізь проникнути чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень і насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні і соціальні ідеали. (П. Сорокін).

В XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже відносяться до нерозумілої і недоступної для них елітарної культури; відбувається «дегуманізація» мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство, і культура його занепадає. (X. Ортега-і-Гассет).

Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в «мегамашину» — до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконуючу відповідні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства. (Л. Мамфорд).

Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки; послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бути невзмозі протистояти руйнівним імпульсам, що витікають з цих країн, і загинути в нових війнах, розв'язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С. Хантігтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний характер, інші хоч і справедливі проте всі вони можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких конфліктна ситуація сучасної західної культури виявляється.

Свобода і насильство. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої — необмежений розмах насилля і знущання над людиною, край­нім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва — середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в наслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як порушення норм людського буття. Створення умов для збільшення свободи людини — одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До цих умов відносяться:

- соціальна мобільність — відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);

- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера, чоловіка чи дружини;

- зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

- збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

- зростання соціологічної захищеності особистості;

- збільшення тривалості життя, а значить, і можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

- зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, закріплююча ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.

Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народ­ною, етнічною культурою). В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.

Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Об'єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена, Боргеса, Хаколі — поетів-символістів; музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису — кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно — Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час ен­циклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері куль­тури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика рок, реп, реггі, популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи, зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика... Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця XX ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте розрізнення між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою проблемою.

Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат. рluralis — множинний): ніколи раніше не було такої різноманітності культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й того ж питання можна зустріти багато різних точок зору б наукової, філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної... При цьому визнається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій, філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій, художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, медичних вчень, теорій особливості. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням суб'єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого «дзеркала», які вона зібрати сама не взмозі.

Культура в цілому «надлишкова» — в тому плані, що породжує надлишкову множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає. Проте не всі із них ефективні, але це створює культурний фон, на основі якого зароджу­ються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки результат, але й джерело творчо­го розвитку культури.

Але механізми масової культури діють і в зворотньому напрямку — в сторону уніфікації, шаблонізації культурного життя, її принцип — тиражування і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних країнах одночасно можуть отримувати один і той же комплект Ейфелєва вежа у Парижі сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання, слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів. Масова культура стандартизує все — від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засоби масової комунікації), які нав'язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи. В масовій культурі здійснюється «побіг від свободи»: особистість звільнюється від вибору власної позиції, перегляду множинності можливих варіантів, із яких потрібно вибрати, взявши на себе відповідальність за вибір. Право вибору передається іншому — авторитету, лідеру, телеведучому, священику чи просто владі. Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я — «як всі»), неприйняттям інших ідей, не співпадаючих з «загальною думкою»: «надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне його сприйняттю для більшості з низьким рівнем освіти. Примітивізм і неосвіченість тут у якійсь мірі навіть вносять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку з містичними одкровеннями, а це призводить до формування у суспільній думці «норм», що мають право а існування у такій же мірі як й високі зразки творчого розуму.

Технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки у галузі буття тим більший, чим далі просунулась країна на шляху цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності праці — призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту — збільшенням відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери, губиться природа. Людина перетворюється в раба техніки. Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином у цих умовах зав'язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сциєнтизм і антисциєнтизм (англ. science — наука). Сциєнтизм відображується в переконанні, що наука є головною рушійною силою соціального прогресу і розвиток її дає засоби для відображення для вирішення усіх постаючих перед нею проблем. Наука дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відмітити, що кількість сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жили до цього на Землі.

Інший напрямок — антисциєнтизм — виступає з негативною оцінкою досягнень науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки (ядерна фізика, технічні науки, генетика й інші) несуть в собі загрозу для самого існування людства. Антисциєнтисти звинувачують науку в тому, що вона збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і перетворення зовнішнього середовища.