27. Правове становище укр.. Земель в складі феодальної Речі Посполитої.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (великокнязівське і королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. Міщани приватновласницьких і церковних міст перебували у найтяжчому становищі – виконували різні повинності: косили сіно, збирали хліб, возили дрова, а також сплачували різні податки: в`їздні, весільну куницю та ін., міщани, які займались землеробством, сплачували чинш; вони не мали права без дозволу міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан. Міщани великокнязівських і королівських міст несли загальнодержавні повинності та встановлені старостами і управителями – будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували “посполите рушіння” (народне ополчення), забезпечували замкову і польову варту, віддавали у військо встановлену для кожного міста певну кількість “вибранців” з повним спорядженням, а міщани Вінниці, Канева, Житомира і Черкас мали супроводжувати “кінно і збройно” старост і воєвод на час військових походів. Міщани самоврядних міст були юридично незалежними, але несли загальнодержавні повинності і податки та встановлені міською адміністрацією – утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю. Магдебурзьке право отримали Львів у 1356 р., Кам`янець-Подільський у 1374 р., Луцьк у 1432 р., Київ у 1497 р. Та в українських землях, на відміну від країн Західної Європи, магдебурзьке право не повністю звільняло міста від феодальної залежності, та іноді поєднувалось з нормами звичаєвого права; а попри те, польська влада здебільшого надавала його лише католикам, а православні міщани істотно обмежувались у правах на торгівлю, ремесло, участь в органах самоврядування. Так, у Львові українські (православні) міщани не допускались у деякі цехи, обмежувалось їхнє право на торгівлю сукном, горілкою тощо, мешкати і придбавати будинки їм дозволялось лише на Руській вулиці, а міські низи лише у 1577 р. здобули для себе “Колегію мужів” з незначними контрольними функціями. Київські міщани у 1506 р. звернулись до короля за підтвердженням їхніх прав та зі скаргою на введення воєводою заборони запалювати уночі свічки під загрозою штрафу (що стосувалась, головно, ремісників, які часто працювали вечорами і ночами), і король підтвердив їхні права на самоврядування; у 1523 р. кияни знову скаржились на воєводу, який відбирав у них коней і “живність” та захоплював міські дворища, пасовиська і орні землі. Іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників. На міщан, незалежно від категорії міста, поширювались усі загальнодержавні податки – серебщина, воловщина, подимний збір і церковна десятина.

Українські міщани створювали братства, які ще здавна існували при церквах, маючи лише релігійних характер, а згодом перейняли окремі засади цехового устрою – щорічний вибір старшини, членські внески, допомога зубожілим братчикам, та почали здійснювати, попри релігійні, економічні і культурно-освітні функції. Братства захищали українське міщанство, звертались зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, королів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклувались про хворих і бездомних, старих і калік. Братство налічувало 20-50 членів, які сплачували членські внески; щомісяця відбувались збори братчиків і раз на рік вони обирали керівників (старших братів). Спершу до братств входили лише міщани, а згодом й українська шляхта і духовенство. На зразок найактивнішого Львівського братства виникли братства по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі.