32. Рецепція візантійського права в Київській Русі.

У стародавні часи, коли Україна проіснувала декілька століть як самостійна держава (Київська Русь), її культура була зорієнтована на східноєвропейську цивілізацію, тобто Візантійську. Прийняття християнства відкривало двері для величезної візантійської культури, яка переживала в X-XI ст. новий ренесанс. І, скоріше за все, в Україні рецепція римського права, ' якщо вона була, то мала відбуватися за візантійським типом, а також на основі візантійського права.

У XII-XVI ст. склалися такі історичні умови, за яких Україна наблизилася до західноєвропейської цивілізації. Проте татарське нашестя і володарювання відрізали Україну від усієї культурної Європи на багато віків. Варто зазначити, що для України цей період не був таким тривалим, як для Московського князівства, оскільки вона згодом увійшла до складу Великого князівства Литовського, а ще до того значна її частина зберігала контакти з Європою через Галицько-Волинське князівство.

Вплив римського приватного права на законодавство України простежується упродовж Х-ХІХ ст. Найстародавнішою пам'яткою древньоруського права є "Руська правда", чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепціювання окремих законів з візантійського (грецького) законодавства

33. Рішення Переяславської Ради 1654 р. Та її політико-правові наслідки.

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. . оцінки історичного значення Переяславського договору 1654р внаслідок: 1. відсутності його офіційного тексту, збереглась лише чернетка у московському архіві; 2. переслідування різної остаточної мети договору обома його сторонами - Україна передусім прагнула військового союзу з Росією проти Польщі, а Росія, як свідчать статейні списки посла В.Бутурліна, вже під час переговорів стала на позицію включення України до складу Російської держави; 3. нерозмежування деякими вченими державно-правової форми відносин України і Росії за договором та їх реального втілення у життя, а також змін, що відбулись невдовзі після 1654 р., тобто фактичних політико-правових наслідків; 4. давності науково аналізованих державно-правових подій. Розкриваючи суть договору 1654 р. і даючи його історично-юридичну кваліфікацію, деякі дослідники, зокрема М.Грушевський, вважають, що за ним Україна увійшла у підданство до Росії як васальна держава. Притому, Україна уклала договір з Росією як вільна держава, як визнаний суб`єкт міжнародного права, її залежність від Росії.

34. Розпад Австро-Угорщини і проголошення зунр.

Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у першій світовій війні призвело до революційних вибухів у воюючих країнах – спершу у Росії (лютнева революція і жовтневий переверот 1917 р.), а у жовтні-литопаді 1918 р. – в Австро-Угорщині і Німеччині. Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня 1918 р. Маніфест про перетворення країни у федеративну державу, і коронні землі отримали право створити свої представницькі органи – Національні ради. Відтак, 18 жовтня у Львові відбулись Збори усіх українських послів Австрійського парламенту, Галицького і Буковинського Сеймів і по 3 представники від усіх політичних партій, духовенства і студенства, на яких було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем і проголошено, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття утворюють Українську державу, щоправда, ще у складі Австро-Угорської монархії.

Рада створила свої виконавчі органи – комісії: загальну – на чолі з Є.Петрушевичем, для Галичини і Закарпаття – на чолі з Костем Левицьким, для Буковини – на чолі з Омеляном Поповичем. Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою. Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішучіше – у жовтні-листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словенська держави.

Активно підготовлялись до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історичною територією. У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині і оформити перехід краю до складу Польщі. На 1 листопада призначалось офіційне передання влади в усій Галичині полякам, проте у ніч на 1 листопада їх випередив Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-українців австро-угорської арміїі, на чолі із сотником Дмитром Вітовським - близько 2 тис. вояків до ранку зайняли усі найважливіші стратегічні пункти міста – пошту, телеграф, військові казарми, будинок Сейму, банки тощо, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини, причому без боїв і жертв - австрійські і угорські вояки не чинили жодного опору, прагнучи чимшвидше повернутись на батьківщину, а заскочені зненацька поляки зайняли вичікувальну позицію. Щоправда, вже наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії, до них приєдналось польське населення Львова (понад 120 тис. з 240 тис. жителів); боротьба охопила увесь край, неодноразові звернення української влади до польських керівників з пропозиціями мирних переговорів були ігноровані.

1 листопада Українська національна рада видала відозви “До населення міста Львова” і “Український народе” про утворення Української держави з найвищою владою Української національної ради. Усім громадянам Української держави незалежно від національності і віросповідання надавались і гарантувались громадянська, національна і віросповідна рівноправність; усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.

На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було визначено назву Української держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої увійшли Східна Галичина, Північна Буковина і українські повіти (комітати) Закарпаття.