48. Шлюбно-сімейне та спадкове право за литовськими статутами.

До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч законодавство передбачало за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся церковним вінчаннстикаям. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ¼ усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівно між усіма дітьми – і синами, і дочками.

Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом; свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно нпвнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно – до близьких по материнській лінії.