I. Людина на тлi iсторiї: дорогою боротьби

Коли мечами злоба небо крає

I крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

I в твоєму імені живу!

Василь СИМОНЕНКО. «Україні»

Можна смерть лише смертю здолати,

Тільки в цім таємниця буття.

I зерно мусить вмерти, щоб дати

В життєдавчому житі – Життя.

Євген МАЛАНЮК

Читаючи твори Олега Ольжича (передусім поетичні), відчуваєш, як тебе починає захоплювати «нова краса» (Д. Донцов), а дух поезії, розчинений у чомусь величному, наповнює кожну клітину і б'є з очей, цих дзеркал душі, променем захоплення; сама ж душа купається в цей час у поетових рядках, знаходячи там щось таке життєво-необхідне, і пояснює розумові, який не завжди здатний зануритись у суть ідеї твору, красу слів-образів, їх значеннєвий зміст.

Одразу ж виникають питання: яким же чином вдається захопити поетові читача? Що надає йому вагомості і поетичної оригінальності? I взагалі, звідки взявся феномен Ольжича в нашій літературі, де коріння його переконань і таланту? Відповіді на ці та інші запитання ми і спробуємо дати у нашій праці. Почнемо ж, кинувши погляд назад, із початку ХХ століття, коли жив, боровся і творив письменник.

I хоча брак фактичного матеріалу не дозволяє зробити грунтовний біографічний нарис (ця справа чекає ще свого майбутнього дослідника), усе ж ми спробуємо подати найвідоміші з подій у житті поета в контексті його епохи: епохи Визвольних Змагань українців у першій половині нашого століття. Крім того, для полегшення запам'ятовування основних фактів, спробуємо періодизувати життєвий шлях О. Ольжича, хоча і сама періодизація, і назви періодів є, звичайно, умовними.

Перший період: «український»

(1907–1923 рр.)

Порохом Україна взялася,

Чорна коло гармати стоїть.

(Не говоріте теорій, бо теорія продалас,

Не говоріте нічого – слова то вороги!)

I коло Неї люди в подертій одежі.

Коло Неї – босі полки,

Що боронять останні межі,

що моляться тільки Їй!

Юрій ЛИПА

Житомир – рідне місто поета. Саме тут він народився 8 липня 1907 року. Батько Олега – відомий український поет Олександр Олесь (Олександр Iванович Кандиба), був нащадком давнього козацького роду. Мати – Віра Антонівна Свадковська, учителька, мовник. Сім'я була інтелігентна, українофільська. Малий Олег виховувався, отже, в українському дусі, що вже було викликом тогочасному російському окупаційному режиму, який, правда, доживав свої останні роки, але від того не став більш людяним у ставленні до закабалених народів. Біла імперія починала потроху тріщати по швах. I можна лише задуматись: чи пощастило, чи, навпаки, не пощастило Олегові, який народився в такий дуже складний перехідний період – бурхливий і непевний щодо майбутнього людини і нації.

А що малого Ольжича справді виховували в українському дусі, то про це свідчить хоча б такий уривок з його листа до батька (березень 1921 року): «Геда тепер вчиться в першій групі нашої школи. Їй тільки 4 роки. Уміє читати і писати (трохи). Вона Українка і балакає в доброму настрої зі мною і мамою, а іноді з Льолею завше по-вкраїнськи. Коли ж хоче мені досадити, то перелазить на російську (підкреслення наше.– П. I.)»². Російська мова, яку так наполегливо і настирливо царизм (а згодом і комунізм) насаджував на Україні, сприяла вихолощенню національної свідомості українців, перетворенню їх у «росіян». Боротьба з русифікацією стала одним з найважливіших елементів національно-визвольної боротьби нашого народу.

Малий Лютик (так ласкаво називали в сім'ї Олега) рано почав виявляти різноманітні здібності. У своїй «Автобіографії» О. Олесь згадує, що «маючи чотири роки, навчився читати від матері»³. А його син «почав вільно читати на третьому році життя»⁴. У п'ять років Олег написав п'єску з козацьких часів на три дії «і сам її ілюстрував»⁵. А ще захоплювався малюванням і музикою (грав на піаніно і скрипці).

Нелегким було тодішнє життя поета, інтелігента-українця. У жовтні 1909 року О. Олесь змушений був влаштуватися ветеринаром на роботу на київські скотобійні, де він прослужив аж до початку 1919 року. Родина Кандиб переїздить до Пущі-Водиці – передмістя Києва сільського типу. Там їх «привітала» лютнева революція 1917 року, а згодом і більшовицький жовтневий переворот. Ліричний, вразливий батько Олега не витримує: «Тікаючи од жахів… війни, од безумства і знелюдинення, він – начебто представляючи уряд УНР – виїздить із Києва. (…) I осідає в ролі культурного аташе в Будапешті»⁶.

З від'їздом батька почалося бідування сім'ї. «Олег часто ходив на далекі села вимінювати за різні речі картоплю й муку. Iнколи він у сніговій та холод ніс на плечах тяжкий мішок, щоб сяк-так прохарчуватися в часах післяреволюційної розрухи»⁷. Паралельно відвідує Українську трудову школу, багато читає і думає. Крім того: «У школі виявив хист до малювання та ліплення, що згодилося йому як археологові»⁸. Пише прозові мініатюри та вірші. Мріє переїхати до Чехії, щоб бути разом з батьком, якого дуже любив. Олег ніколи не втрачає надії на краще, хоча нотки песимізму раз у раз простежуються в його листах до О. Олеся.

Можна помітити паралелі між батьком і сином і у ставленні до навчання, хоча перший вчився ще за білої імперії, а другий – за часів новоутвореної червоної. О. Олесь: «Науки» не любив і школу згадую як катівню»⁹. О. Ольжич (уривки з листів до батька за 1922 р.):

«Взагалі, я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні. Боляче. Я таки завзятий песиміст в шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бойкотуємо, бо слід. Кричимо, щоб вчили нас.»; «Учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія.»; «Батьку! Прошу тебе: не присилай на Пущо-Водицьку школу книжок. Тут нема ні одної людини, котра б щиро до нас відносилася…»; «Читаю, ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю. (…) А хотілось би буть і філософом, і письменником, і художником так палко. Та немає волі у мене»¹⁰.

Уже такі малі уривки дають змогу відчути важкий духовний стан Олега. Напевно, не лише матеріальні та шкільні негаразди вплинули на юнака. Молодий хлопчина аж до виїзду за кордон (1923 р.) мав змогу бути очевидцем нової окупації рідної землі.

А починалось усе досить оптимістично. На початку ХХ століття українцям, здається, всміхнулася доля – це чи не вперше протягом багатьох століть животіння під чоботом окупанта – було проголошено УНР (Українську Народну Республіку), українську державу. Та чи була це перемога українського народу? Швидше ні: це був тріумф соціалізму. Грунтовний аналіз цієї трагедії нашої держави 1917–1920 рр. зроблений фахівцями-істориками, а передусім – Дмитром Донцовим. Їх висновки допомагають зрозуміти і життєве кредо О. Ольжича, і його творчість, яскраву, наче сонячний протуберанець. Микола Неврлий згадує у передмові до «Цитаделі духа» фразу поета, яку він запам'ятав: «Дивіться, не перехваліть мого батька. Сучасна доба вимагає іншої поезії, більш мужньої, бойової…»¹¹. Починалася ж «сучасна доба» – «жорстока, як вовчиця» – саме тоді, коли Олег ще перебував у плюндрованому краю.

Тодішні політичні провідники-демократи не зуміли використати весь потенціал революційних можливостей українців. Занадто пізно «розпалася луда» на їхніх очах, засліплених соціалістичними лозунгами; занадто пізно зрозуміли, що у Росії – чи то вона княжа, чи царська, чи демократична, чи більшовицька – щодо України політика завжди агресивна, ворожа, спрямована якщо не на геноцид¹², то хоча б на етноцид¹³. Боячись розливу крові «братнього», «демократичного» російського народу, тодішні вожді (М. Грушевський, В. Винниченко) рішуче виступали проти створення української армії, ставлячи національні інтереси набагато нижче, ніж соціальні і «загальнолюдські», за що згодом і поплатилися, та й якби то лише вони… Україна тонула у своїй власній крові, що й підмітив Ольжич у «Революції»:

Забиті. Числить? Ледве.

З-під мурів – повів гниття.

А українські «державницькі розуми» в цей час, рятуючи свою владу, видумують дивовижні політичні комбінації, наосліп маневруючи в європейській політиці; шукають підтримки всюди, тільки не у свого народу: вони зневірились у народі, а народ зневірився у тих політиках. I закручується вихор збройної боротьби: загони анархізованих отаманів, урядові війська і війська окупантів – усе змішалося, мов у пеклі, і «потекла сторіками кров у синє море» (Т. Шевченко). Тоді не лише ближні сусіди поживилися коштом українців (росіяни, поляки, румуни, чехи), а й дальші (німці, австрійці, французи). Лише наш народ отримав розчарування, розчленування і ще більший гніт на власній, не своїй землі. Як не погодитись із Богданом Стельмахом: «Отака історія рідного народу» або із Шевченковим: «Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути…».

У січні 1923 року Олег з матір'ю, завдяки клопотанням О. Олеся виїжджають з України до батька у Берлін, а звідти у Чехословаччину. Почався новий період в житті юнака.