Культура і нація

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

I орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Василь СИМОНЕНКО

Культура – наче бездонна криниця української нації, кришталеве джерело її історичної свідомості, жива вода нашого народу. Її цілющі краплини гоять найболючіші рани: виявляється, які ми давні, могутні, неповторні – на противагу сучасним отруйним закидам з боку «облудників» і «фарисеїв» (Т. Шевченко), що ми без чужинців нічого не варті, нічого не здатні створити і т. п.

Так чи інакше пов'язані з культурою, вповні чи частково їй присвячені хоча б такі вже відомі на Україні праці з першої половини нашого століття: Євгена Маланюка «Нариси з історії нашої культури», Iвана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа», «Українська культура (лекції за редакцією Дмитра Антоновича)», Дмитра Донцова «Дух нашої давнини», Юрія Липи «Призначення України».

Ольжич почав цікавитися проблемами нашої культури ще до своєї роботи в Культурній Референтурі ОУН. Таке зацікавлення зрозуміле: з одного боку, через археологічно-історичну спеціалізацію його (а без знання історії вивчення культури неможливе), з другого – була потреба з націоналістичної точки зору оцінити творчий наробок українців у всій його історичній протяглості. Націоналізм, як найефективніша національно-захисна ідеологія, мав обов'язок витворення власної культурної політики, а для цього обов'язковою умовою є добре знання попередньої культурної спадщини, національне її осмислення, розуміння минулих і сучасних проблем українців і решти народів світу.

Можливо, розпочинаючи свої «студії» над культурою, письменник задавався тими ж питаннями, що й Iван Огієнко (митрополит Iлларіон) в 1918 році: «Чи ж ми справді маємо право на вільне життя.., [якого] так настирливо домагаємось ось уже більше двох віків? Чи народ наш – окремий народ, чи він же має свою культуру,– культуру оригінальну, своєрідну? Чи в минулому єсть у нього своя історія, своє життя? Чи справді нам потрібні окремі школи з нашою мовою, окремі університети, чи може це тільки наші вигадки, як про це все тепер кажуть несвідомі люде?»²⁴⁷. I якщо Iван Огієнко передусім виступав проти антиукраїнських теорій російського імперіалізму, типу «погодінської», то О. Ольжич у першу чергу поборював виплоди польського шовінізму, наприклад коли вважали, що українців «видумав» австрійський граф Стадіон.

Українці були, є і будуть. Вічною є і їхня культура.

Українські мислителі розуміли досить широко поняття «культура». Для прикладу, думки Є. Маланюка: «Слово «культура», так часто надуживане, часом зовсім стерте, походить від латинського слова, зв'язаного з поняттям обряду («культ»). Iснує і друге слово, що у деяких народів заміняє слово «культура» – це слово «цивілізація», зв'язане з латинським словом «цівітас» – місто. Ці два слова, властиво, окреслюють те саме. Під прийнятим у нас словом «культура» розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту. Очевидно, що це слово, це поняття є аж надто гнучке і може мати багато, в залежності від речення, відтінків, навіть значень»²⁴⁸. В Ольжича зустрічаємо кілька визначень цього поняття. Це і «цілість духового життя певної людської спільноти»²⁴⁹, і таке: «Культура не є скількість духової спадщини даної спільноти, утривалена в слові, письмі, малюнку і в дереві. Культура має властивість сама формувати духовість. Твори її переходять із покоління на покоління й заповнюють духову тяглість»²⁵⁰. А твердження: «По своїй суті кожна культура є національна»²⁵¹ – перегукується з пізнішим Маланюковим: «Безнаціональної культури немає»²⁵².

В шести працях Ольжича на цю тему бачимо широке змалювання культурно-історичного процесу. Найширше воно представлене в статті «Українська культура» (1942 р.). Від часів трипільської культури і аж до сучасності простягнувся єдиний ланцюг культурних звершень, ланцюг однієї історичної долі нашого народу. З темряви віків виводить Ольжич національну культуру, вона живе в сучасності і є суттєвим фактором на нинішньому етапі національного відродження, національно-визвольної боротьби.

Великого значення у цьому процесі збереження національної духовності надає Ольжич письменникам: «…зрив 1918 року закріпив на українських землях вплив Шевченка. Шевченко є першим речником українського націоналізму. (…)

Шевченка не можна змістити в рямцях якогось стилю. Це геній, що є органічним виявом цілої української духовости. При кінці століття приходить Франко.., [який] в творах поетичних підноситься понад офіційну ідеольогію (йдеться про «ідейну резигнацію», «провансальство» в літературі.– П. I.) й сягає до вершин пророцтва («Мойсей»).

Третім стовпом відродження нашої духовости є Леся Українка»²⁵³. У 30-х роках перед націоналізмом постала, крім багатьох інших, ще одна важлива проблема «кермування культурним процесом»²⁵⁴, витворення власної націоналістичної культури, в ім'я очищення національного духу, наснаження його «новою кров'ю», новими сучасними і водночас такими давніми ідеями та ідеалами, ворожими «провансальству».

Почалася «облога культури». I вже в 1935 і 1937 рр. Ольжич констатував перші визначні перемоги націоналізму у цій ділянці. «Український націоналізм, що опановує цілу свідомість і підсвідомість одиниці та всі ділянки життя національного колективу, самою своєю природою експандує в культуру. Його потуга однаково творчо виявляється в цій області. Його питоменне світовідчуття та світогляд, характеризовані своєрідними фільософічними, етичними та естетичними критеріями, творять свою власну будову культури. Тож можемо і повинні ми говорити про націоналістичну культуру. Її, відповідно до духу націоналізму, треба визначити як культуру героїчну. Зокрема, як героїчне означити належить націоналістичне мистецтво.

Його ціхами, попри національність, мають бути: ідеалізм, велике волеве напруження, потяг до монументального, експресивність та чіткість. Тяжко назвати точно його стиль, одначе можна ствердити, що він має, з одного боку, визначатися певною клясичністю (момент чіткого клясичного світогляду), з другого – відбивати динамізм волевого патосу. (…)

Український націоналізм плянової культурної політики дотепер не провадив; натомість могутній вплив руху непрямо позначився благодатно на культурній творчості останнього 15-ліття (стаття написана у 1935 році.– П. I.). В першій мірі це виявляє українська література, особливо поезія. Повновартне націоналістичне світовідчуття виказав у своїх творах навіть ряд авторів, що в практичному політичному житті не мав нічого спільного з націоналізмом, ба навіть став на ворожих до нього позиціях. (…)

Але молодша генерація мистців уже здебільшого повно переймається ідеями націоналізму, гуртуючись коло «Вісника» (ЛНВісник»), «Студ. Шляху», «Дажбога», «Самостійної Думки» та празького «Пробоєм», і в своїх творах дає вислів нового, націоналістичного світорозуміння та світовідчуття»²⁵⁵.

У статті за 1937 рік знаходимо продовження цієї теми: «Нова українська духовість, зроджена визвольною боротьбою,– найцінніший трофей цієї боротьби й об'єктивізується в двох площинах: організаційній та культурній. Перше виявляється в розбудові суспільно-політичної сили Руху, несеної його Організацією, друге знаходить свій вислів у стихійній творчості духово-активних елементів нації. Так організація духа реалізується в фізичній організованості суспільства та в творенні його культури. Обидві чинності, випливаючи з духовности, мають властивість зворотного впливу на неї й трансформації одна в одну. В цій взаємній пов'язаності – вимога рівної уваги до обох, зокрема вимога кермування культурним процесом»²⁵⁶.

Говорячи про «засади й організацію націоналістичної культурної політики», Ольжич основну увагу приділяє проблемі впливу націоналізму на науковця, митця взагалі і письменника зокрема. Ми не побачимо там і сліду вульгарного тотального тиску на особистість: «Щодо організації культурного, зокрема мистецького та наукового будівництва – то треба виходити з пізнання специфічности істоти духової творчости, що не терпить насильного втручання. Засадою впливу й успішного кермування мистецькими та науковими творчими процесами має бути вживання однородних (отже, мистецько-критичних або наукових) засобів і обминання засобів чужородних, напр. адміністраційно-поліційних (це хиба большевизму). (…) Становищем культурної політики українського націоналізму має бути стимуляція, а не «адміністрування» мистецтвом і наукою.

Бо джерелом мистецтва є творча воля інтерпретувати й формувати світ (організуючи почуття) згідно зо своїм «я» (що, звичайно, є й «я» суспільне). Це джерело мусить бути самовистачально-потужним, творцеве «я» незігнутим сторонньою, хоч би й найкращою директивою. Iнакше твір не висловлюватиме відчутої правди творця, а звучатиме як фальшива вправа на задану тему.

Шлях до твору є через волю мистця. Яка буде ця воля – такий буде твір. Iз націоналістичним мистцем прийде націоналістичне мистецтво. Отже, завданням є збудити і сформувати цю творчу волю. Це доконується іраціональним впливом колективної волі та високим патосом свідомого змагання одиниць та гуртів за свою ідею. (…)

Формування волі найширших мас проходить у площині загального виділовування націоналістичної ідеї. Натомість культурний месіянізм вимагає напруженого змагання націоналіста-мистця і націоналіста-критика. Націоналістичне мистецтво виборе тільки воно саме та його фільософія. Перше творить засобами прямого творчого твердження, друга його теоретично обгрунтовує. (…)

Таким чином, завдання є, крім сприяння творчому проявленню націоналістичного мистця (що вже існує), поставлення націоналістичної теорії мистецтва»²⁵⁷.

Не обходить своєю увагою Ольжич також науку, театр, естрадне мистецтво, музику, пластичне мистецтво, архітектуру, освітньо-просвітню справу. Причому освіту він розумів не тільки як «одну з найважливіших передумов добробуту й розвитку народу, один з найголовніших чинників культури й поступу»²⁵⁸, а передусім як таку, що «має допомагати сформуванню життєвого світогляду одиниці, що повинен бути світоглядом націоналістичним»²⁵⁹.

А нагальна потреба в розробці виховання серед широкого загалу націоналістичного світогляду, відважного і сильного, була велика. Бо саме в цей час націоналізм, щоб захистити нашу націю, мусив протиставитися аж чотирьом іншим ідеологіям, дві з яких, новоутворені, не дуже пустили були своє коріння в українському суспільстві, але могли це зробити: ідеться про матеріалістичний комунізм (більшовизм, марксизм) та ідеалістичний фашизм (разом з близьким до нього націонал-соціалізмом); до них додалися дві давні українські «хвороби»: демолібералізм (лібералізм) і консерватизм (хоча ми не зовсім погоджуємось із різким засудженням клерикального католицького консерватизму, яке має місце в Ольжича).

Але оскільки агресивний фашизм на українській землі практично не приживався, то виявилось, що в основному «в сучасній українській дійсності націоналізм поборює три реакційні духовості: ліберальну, комуністичну та консервативну»²⁶⁰. Лібералізм засвідчив свою історичну державо-творчу немічність, він поступово занепадав, будучи «релятивним та безпрограмним». Молодий комунізм поки що не вкорінився у свідомості українців на СУЗ, оскільки був ідеологією окупантів, а свої холуї залишались малочисельними. Далі Ольжич критикує консерватизм, його він характеризує як «германсько-клерикальні кола»²⁶¹. I тут ми хочемо ще раз наголосити на тому, що безкритично сприймати взагалі все, що написано (навіть націоналістами) не можна, трапляються моменти, котрі містять неточності, викривлення дійсності. Це, правда, не значить, що хтось свідомо «брехав» чи «паплюжив» щось. Просто з плином років ми маємо змогу детальніше подивитись на минуле, краще його оцінити.

Консерватизм, маємо на увазі український католицький його різновид, на ЗУЗ був не могутньою політичною течією, а передусім церковною, релігійною, займався культурно-просвітницькою роботою, наукою. Це добре розумів Юрій Липа, коли писав: «Консерватизм не виключає поступу, лишень вимагає його. Вимагає сталої уваги до того, що вже збудовано, і обережного впровадження нового будівельного елементу»²⁶². А це є природнім для будь-якого церковного життя з його усталеними традиціями, які дозволяють зберегти самобутність Церкви, і для будь-якої релігії, яка дуже важко піддається реформуванню. Звідси така ж непорушність консерватизму і у світському житті. На противагу цьому націоналізм, як нова і могутня ідеологія, був дуже динамічним, з широкоспектровою діяльністю; він не сприймав непорушності цієї теж української, але, по відношенню до нього, пасивної ідеології.

До того ж ми ніколи не сміємо забувати того, що «УГКЦ (Українська Греко-Католицька Церква.– П. I.) століттями і в неймовірно складних умовах об'єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їх конфесійного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свою свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу,– завжди, за будь-яких обставин»²⁶³ (В. Iванишин).

На жаль, помічаємо в Ольжича і нерозуміння значення церковної Берестейської унії 1596 року, яка поклала початок УГКЦ: «Відродження розпочалось з церкви, хоча частина вищого кліру йде на унію, але низи залишаються вірні свому народові й творять нову силу»²⁶⁴. Жаль, що українець-наддніпрянець не зрозумів значення цієї наскрізь національної Церкви і не тільки для Галичини, а й для всієї України. Саме вона, зберігши мову і традиції українців, захистила нас від ворожого експансійного впливу передусім поляків (і їх католицької Церкви), а також росіян, мадяр (угорців), румун та ін. Свою національно-захисну функцію УГКЦ зберегла до сьогодні: вірні цієї Церкви природно стають свідомими українцями ще змалку²⁶⁵.

За винятком кількох неточностей (у датах і в характеристиці Марка Вовчка як письменниці романтичного напрямку), культурологічні праці Ольжича мають високий науковий та ідейний (націоналістичний) рівень. Звідси їхня корисність для української нації і на сучасному етапі національного відродження. Бо й справді, культура – це «те, що створилося на нашій землі протягом століть і тисячоліть, всоталося в кров і жили, і чого жадні скити, половці, гуни, татари і навіть москалі – не в силі були знищити»²⁶⁶.

Можна лише щиро позаздрити тому всеобіймаючому, загальному, бурхливому розвитку націоналізму в 20–30-х рр., його світогляду, який поривав угору і вперед всю нашу націю, поривав у світовому масштабі. Свідченням цьому є такі слова Ольжича (1938 р.): «Стоячи – силою свого духового напняття й творчого багатства – в авангарді нової людської цивілізації, українська нація знаходить у цьому своє історичне покликання і сатисфакцію²⁶⁷»²⁶⁸.