Iм'ям невблаганним свободи

Здолали ми й кинули ниць

Понурі карпатські проходи,

Асфальти далеких столиць.

А тут – на міста й хутори ми

Залізну накинули сіть.

Тут скрізь наше військо незриме

У хижих залогах стоїть.

«Хиже», бо спрагнене бою, спрагнене стати на прю з польськими «хижими залогами». Лагідні й тихі не здолають жорстокого окупанта, а сам він не вступиться.

«На площі, у соннім льокалі¹⁷⁹…» зустріч із «зачаєним командантом¹⁸⁰…». «Зв'язковий. Сухе привітання». Отримано і «останню карту» – револьвер.

Наказ був палючо-огненний,

Та кригою дихає суть.

А завтра газетні сирени

По світу його рознесуть.

Iти на операцію їм разом, вони – «горіння одних бажань!». Їх – «вдруге з'єднає кров!». (Страчені бойовики були родичами: дядько і племінник.)

Суворим і водночас гострим є змалювання самої експропріації:

Цівок одсахнулися гади.

Хтось крикнув, упав і зомлів.

П'ять хвиль української влади

На цьому клаптеві землі!

Лягати! Тут жартів немає!

Непослух? Так от тобі, от!

Жорстоко-суворо карає

Злочинця державний народ!

Так був пристрелений за спробу вчинити опір начальник пошти. Покараний не за те, що він був багатий чи навпаки бідний, а за те, що прийшов сюди як окупант – цей представник польської влади.

Та не обійшлося без втрат:

Це кров наша тут заклята,

Закута в сріблі душа!

Один поновну заплату –

I кров, і душу лиша.

«Рішучий начальник свище» – наказ відступати. Далі – втеча від переслідувачів «в цій ночі чорній, без дна». Наче «зацькований вовк» – приречений, але нескорений, очікують погоні, що «все ближче і ближче». Оточені, вони перед вибором:

Чоло їм поставити? Ні ще!

А куля? Про кулю облиш!

Ні самогубства, ні спротиву. Їх боротьба ще не закінчена. Чимось євангельським віддає від подальших подій:

Майно революції – цінний

Живий боєвик повсякчас.

Сьогодні найбільшого чину

Вона зажадає від нас.

Гіркотою і болем сповнені слова революціонерів, звернені не тільки до місцевих селян, що їх побили і зв'язали, а й до всіх тих обманутих, які в націоналістах бачили й бачать лише «лютих ворогів народу», хоча саме вони за той народ жертвували не посадами і дачами, а власним життям:

Товаришу любий мій, брате,

Дивися у вічі рабам, –

Як будете так воювати,

Вкраїни не бачити вам!

«Не бачити» холуям, яничарам і манкуртам.

Незабаром – смерть. Страшно? Перед тим же будуть жахливі побої, допити, муки… Відповідь:

Товаришу любий мій, брате,

Хіба упокорить нас це?

Хто вмів справедливо карати,

Той дивиться смерті в лице!

………………………………

Ніколи нікому не стерти,

Що – сріблом ясної сурми:

Шкодуємо тільки, що вмерти

Удруге не зможемо ми!

(Останні два рядки – дійсні слова бойовиків перед стратою.)

У мряці віків залишилися десь «ріневі» зблиски героїзму, а тут аж очі ріже від сяйва геройської смерті двох молодих українців. Їхніми устами автор застерігає від плачів і жалів на їхню адресу:

Для тих, що, нікчемні і кволі,

Заквилять про зламаний цвіт, –

Неугнутість нашої волі