I кожне діло є благословенне.

(«Воно дощем спадає золотим…», 26.1.41)

Легке безпроблемне життя. Та «враз не стане» його. Божа сила все змінює:

Курява дорог

Встає до сонця, і чорніє лик твій…

…………………………

Земля широка. Мудрий в небі Бог.

I серце людське – мужнє і велике.

(«Воно дощем спадає золотим…»)

«Мудрий в небі Бог», бо не дав заледащіти «мужньому серцю» воїна, яке псується серед незвичних мирних умов. Просте людське щастя не для нього. Справжнє щастя мужчини-борця в чомусь іншому. А от в чому воно, ми довідуємося хоча б з другої частини збірки. Перша ж підтверджує тільки одне: справжній талант важко втиснути в якісь чітко визначені межі, він обов'язково вихлюпнеться і чимось нас здивує.

Друга половина «Підзамчя» – останні вісім творів – уже знову засвідчує панування яскравої, активної романтичної героїки як у мотивах, так і в ідеях. Радісно впізнавати «колишнього» Ольжича, єство якого, як і єство Ніцше, люте «…на тих звідників і змішувачів – на повзучі хмари – на тих половинчастих, що не навчилися ні благословляти, ні проклинати від усієї душі!»²⁰⁹ Ковані рими знову опановує крицевий зміст.

Чотири теми, які піднімає Ольжич у тих творах, приваблюють своєю виразністю, хоча деякі з них ми вже зустрічали раніше.

Тема «покоління героїв, героїчних людей». На ній, напевне, не варто акцентувати, бо ця тема є наскрізною у творчості Олега Ольжича. Підтема «римська» також нами розглядалася, тим більше, що і вірш має аналогічну до попереднього циклу-поеми назву – «Лукреція». Тому минемо той шлях, який «креше ударами підков рідня царева, зайшла і нелюба», а подивимось разом з героями другого твору як утікають, «згинаючись вдвоє», зі своїх розбитих фортець «по узгір'ях». Уявимо собі, що це й ми промовляємо:

Ми стояли й дивились, і згірдно кривились уста

В очі, чорно розкриті: тікаєте, викидки міста,

Виноградарі грубі, купці, що ваш дотеп потах,

Полководці і консули з душами канцеляриста.

(«Глухо храми упали…», 1937)

Вбогі духом, немічні і слабосилі, з «чорно розкритими» від страху очима – переможені сильними, сміливими. Їх символ – «вітер з півдня», який «напнув почорнілі і голі дерева». I враз усі воїни відчули,

…як Божа огненна рука

Нам на чолах спочила і стягах з подобою лева.

(«Глухо храми упали…»)

Бог позначає своєю «огненною рукою» не будь-кого, лише відважних, мужніх – це ласка їм від нього, нагорода за те, що здолали свій страх. «Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо. Хто дивиться в безодню, але орлиними очима, хто хапає безодню орлиними кігтями,– лише той наділений мужністю»²¹⁰.

Навіть міфічні істоти, породжені землею гіганти,– «звірині крижі, троєкутні груди» – «встають, осяйні і стрункі», сповнені жаги відважного вчинку і своєї власної загибелі, але в битві:

Блискучий мечу, рівний і прямий,

Сліпуча думко, наче лезо, гостра!

Ти розітнеш напруженість пітьми,

Заплетений раменами цей простір!

………………………………………………

Розбити руки, кидать навзнаки