Студентська поезія (1926 – початок 1929 рр.)

Навчаючись у Празі, Олег зазнає впливу веселого студентського середовища, і з 1926 року бере початок його «альбомна», принагідна лірика, переважно аполітична, любовна.

Першу групу такого штибу складають жартівливі поезії: «Святки, іменини, вистави…», «Що?», «Епіграма на Олю Кушнір», «Олю мила, хоч сьогодні…», «В альбом пані О. К.». Ліричний герой в них веселий і закоханий. Він, «упертий», не терплячи «Святок, іменин, вистав, Олеся солодких рядків», втікає з дому. Але незабаром знаходить друзів і –

Тепер мені легше. Зі мною

Є друзі. Нас троє є тут.

Щотижня ми сходимось знову

Та «мучим» військовий статут.

Через гострі стріли пустотливого Ерота⁵⁹ герой закохується, причому зразу у двох: «одну полюбив за красу», а іншу «ні за що, ні про що». Та ось який дивний результат:

Але ось що найгірше… скажу я

(приключиться ж таке казна-що),

що покинув оту за красу я –

для тієї, котру ні за що!..

Кумедний випадок трапився з приводу однієї епіграми Олега. Ось як про це розповідає Марина Антонович:

«Одного разу Олег прийшов до мене з лукавою таємничою міною і сказав: «Лялю, ви, добра приятелька, мусите помогти мені вийти з халепи. Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші, то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати окремого вірша! Я написав одного для всіх. Ваше завдання – розмножити його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім'я і роздати дівчатам, запевняючи кожну з них, що тільки їй одній я написав присвяту».

Мовилося про епіграму «Олю мила, хоч сьогодні…». Не знати, чим там все скінчилося в Олега з тими дівчатами, але вірш сповнений ряду порад. По-перше: не виходити за урядника (урядовця), бо незабаром «вмре його принада», почнуться хвороби… По-друге: не виходити (заміж, розуміється) за «прислужника науки», бо, крім дружби, він нічого не зможе дати, а для дівчини, напевно, цього було б замало. Ну, і по-третє:

А виходь, коли несила,

За бентежного поета.

Буде пити, як горила…

Та згадок про нього Лета(!)

Не загладить, Олю мила,

Навіть Лета. Отаке-то.

Можливо, це був прозорий натяк декому на самого автора…

У той самий час частина його лірики має визначеного адресата – це перше кохання Олега, Марина Антонович. Відомо вісім творів, пов'язаних з її ім'ям. Як мінімум, з 1927 по 1930-й роки тривожила її краса бентежну душу поета. За автора промовив його Дон Кіхот в однойменному вірші:

Ах, Лялю! Я не говорив ніколи…

Це ж глупо так… і соромно… і все…

Котрий вже рік щось душу рве і коле,

I б'є об діл, і вихором несе!

Згодом лиш сплески спогадів роз'ятрюють серце («Коли, як свічка, догорає вік…»):

Не знаю, чом, але уже давно

Болюче-ясно мозок мій працює.

Давно кохання золоте вино

Холодну кров у скронях не хвилює.

(Чи це заслуга, чи моя провина,

Та я волів – щонайтерпкіші вина).

Та найкращим і за змістом, і за формою віршем можна вважати «Негритянського божка», написаного, очевидно, вже не в «студентський» період, але присвячений М. А. (Марині Антонович).

Захоплює сама драматичність, переживання негритянського бога, такого могутнього у селищі дикунів, бо «все він міг», і такого безсилого в помешканні білої людини, у помешканні європейця, де він вже й не бог, а так, цяцькована прикраса, цікава річ. Та несподівано ця жертва «білих рук» палко закохується в якусь, очевидно, приятельку дому, дівчину «з торбинкою з пітонової шкіри». Її випадковий поцілунок у «сухі уста» спровокував те, що –

…серце дике і палке,

Забилося в метафізичнім тілі!

Але, але… Бог тільки «сіпався на вбитому гвіздкові» – стінні прикраси не мають права кохати. Подібні почуття переживає і автор:

О брате! Наших чарів і казок

Не виявити тут нам до могили.

У мене теж у черепі гвіздок,

Я також бог, великий і безсилий…

Крім сумних любовних та жартівливих дружніх творів, поет відомий (щоправда пізніше, в 30-х роках) і як сатирик. Продажність деяких емігрантів, які лицемірно виправдовували репресії в «країні Рад» і водночас «критикували» націоналістів, а все тому, що їм «корони із Москви ідуть через Берлін» («Метаморфози»), безглузді «чистки» комуністів в УРСР –

Ну, тай чистять, ну, й чухрають –

Бо за діло: не гріши!

Як з гармати, вилітають