I простелиться шлях. I прийдуть і халупи, і храми,

I у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету,

Нестерпимо-сліпучою буде остання хвилина

Обгорілому серцю, що прагне солодкого чуда.

Чимало пророків так і закінчували своє життя: каменуванням («і юрба, і каміння») чи смерть для розваги («у ямі між левів») – так платили недалекі, оплутані лукавством Диявола люди за слово Божої Мудрості. Відвагу і мужність треба було мати, щоб іти на таку свідому смерть, відвагу не меншу, ніж у воїна, а може і більшу. Бо в гурті (загоні) легше переносити і радість перемоги, і біль поразки, життя і смерть. А коли ти зовсім один? Ні, не один. З Богом у серці простував цей романтичний герой – пророк – творити життєвий героїчний чин, наснажений філософією трагічного оптимізму.

«Пророк»-вірш. Цей твір особливо врізується в свідомість через звертання до нас героя особисто, від першої особи. Так ще більше підкреслюється перебування його безпосередньо серед того життя, коли «не сняться літа дитинні» і «не душать важкі виногрона», коли навіть –

Дівчата з горбів зелених

Давно не сходять до танцю.

…………………

Річки течуть не водою –

Камінням сухим і чорним.

Кара людям за неправедне життя: можливо за те, що покорилися ворогові, можливо за те, що розкошували занадто, забувши Божі заповіді… I тут серед тієї темряви з'являється він, той хто має силу і відвагу вигукувати:

О очі мої гарячі,

Уста мої сірі, спраглі,

Що бачите тільки Сонце,

Щоб тільки кричати Правду!

Очищення, покута можливі, але не в пасивному чеканні чуда, а в горнилі гарячої боротьби, коли жіночі «вогкі і плідні лона» будуть, «як сакви порожні», а мужі, «кидаючи щит і панцир», «обриваючи шати» (символ розкоші):

З одним невблаганним лезом

…допадали коней.

Це «лезо невблаганне» – меч або шабля – кидає їх у воєнний вир, центрифуга якого очищає і душу, і тіло, позбавляючи їх намулу непристойного життя. Iншим – нема надії на спасіння:

На грудях зводите руки,

Бороните душу вашу, –

Не ждіть ніхто милосердя:

Я камінь з Божої пращі.

Черговим пророком національної ідеї був і О. Ольжич – «каменем з Божої пращі».

Тема «героїчного історичного минулого українців». Розкривається вона у «Триптисі» (утворення з трьох окремих віршів). Цей твір ще раз проводить паралелі в історії України, показуючи, що тільки тоді українці по-справжньому жили і тільки тими часами є чого гордитися, коли ворог отримував достойні «подарунки» від «покривджених», які змушували його з кров'ю випльовувати гострі ікла свої, відточені для того, щоб краще вхопити собі шмат нашої землі. Ці паралелі – міцна нитка героїзму – єднає княжі часи («Данило»), козаччину («Р. Б. 1688») і Визвольні Змагання на початку ХХ століття («Зимовий похід»).

Данило – відомий князь, згодом король Галичини і Волині. Ось він «наказав збирати рать». Що його чекає в майбутньому? –

Не борті, повні золотого меду,

Не чорні шкури оксамитних кун,

Не чеське срібло – сяйвом попереду

Огненна слава йде Войовнику.

(«Триптих», «Данило»)

I хоча здобуто перемогу – «до дна Каялу виллято далеку» – «та Див вже знову у верхах дерев», небезпека постійно чигає на володіння Данила – кругом войовничі сусіди; але, маючи всередині незгасимий вогонь хоробрості, «навколо грізно кидається Лев», відбиваючи всілякі чужинські підступи.

Минули століття, «Лева» давно вже не стало, та в південних степах народилося завзяте плем'я нових оборонців України – козацтво. Чимало недоліків було у тих оборонців. Часто виступали вони маріонетками в руках чужинців, але були й такі гетьмани, що думали в першу чергу не про себе чи свій стан (козаків), а про цілу державу і спромагались на відчайдушний опір ворогам. Про одного такого гетьмана, Петра Дорошенка, і один з епізодів тогочасної боротьби розповідається у другому вірші «Триптиха» (додамо, що «Року Божого 1668» Україна об'єдналася під булавою цього гетьмана).

У першу чергу український хліб приваблював сусідів, «сіру сарану»:

Достигло літо, налилося жито.