«Вежі» і позазбіркові твори

(1935–1940 рр.)

Я смертю вирізьбив: ти стань і прочитай,

Одно святе є в світі – кров людей хоробрих;

Одні живуть могили – вірних Батьківщині.

Юрій ЛИПА

Вже другий рік тривала друга світова. Ця широкомасштабна війна вже прийшла, її не треба було чекати. I ось серед світової бурі виходить у Празі друга збірка Олега Ольжича «Вежі» (1940).

Її складають дві великі ліро-епічні поеми, написані, щоправда, ще на початку 30-х рр. Це – «Грудень 1932» (початкова назва «Городок 1932» згодом виправлена автором)¹⁶³, датована 1933 роком, і «Незнаному Воякові», створена у 1935 році. Обидві вони цілком присвячені сучасності, тобто націоналістичному руху – в основному на Галицьких землях у 30-х роках.

Чимало фахівців, досліджуючи спадщину поета, велику увагу приділяють саме «Вежам»: «Книжечка «Вежі» суцільно присвячена революційному, націоналістичному» (Ю. Бойко)¹⁶⁴; «Друга збірка поета «Вежі» (1940) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовости, яка породжує енергійне рішення і дію, пориває до героїзму» (М. Неврлий)¹⁶⁵; «Важливим етапом у творчості О. Ольжича стала збірка «Вежі»… Наче дві вежі українського подвигу, здіймаються вони на полі нашої духовості» (О. Баган)¹⁶⁶; «Плекати культ героїчності – це виробляти національний характер, національний дух: «Чи це дух княжих воїв, чи дух козаків, чи дух Крут та Базару, чи дух полонин Закарпаття,– це український дух і характер»¹⁶⁷. Такий соборницько-ідеалістичний підхід з особливою силою проявляється у збірці «Вежі» (Б. Червак)¹⁶⁸; «Мабуть, найповніше і найпереконливіше усе, про що він (Олег Ольжич – П. I.) думав «безсонними ночами», чого прагнув, чим карався, він висловив у поемах «Городок 1932»… та «Незнаному Воякові». Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактовував і сповідував поет» (Л. Череватенко)¹⁶⁹.

Усі зацитовані автори мають рацію. Але, зі свого боку, ми б хотіли наголосити на тому, що ці поеми писалися таки у період найбільш інтенсивного розвитку Ольжича, формально вони датовані 1940-м роком (рік виходу збірки у світ), та насправді вони написані ще до того. I це видається важливим, бо, як побачимо згодом, період 1935–1940-го рр. можна вважати кризовим у роботі Олега як поета. Це – час посиленої підпільної націоналістичної революційної роботи.

У самому слові «вежі», як і у попередній «ріні», закодована певна інформація, звідси і «метафоричність назви». Так, це – «вежі духовости», вежі духу, «вежі українського подвигу». А що ж підняло, що, зрештою, змушувало підніматись на ті «вежі» українців у 30-х роках? Там, де панує спокійне, рівномірне, тихе, мирне життя, геройському вчинку залишається мало місця, щоб розгорнути крила. Значить, спокою не було. Тож давайте подивимось спершу збоку на збірку, тоді – всередину збірки, ну і, нарешті, у кожну поему зокрема.

«Збоку на збірку». Погляд збоку завжди ховзький, він поверховий і недосконалий, але теж щось дає.

Як і в «Ріні», тут немає частого вживання слова «Україна». Ця збірка теж наскрізь оживлена націоналістичним духом автора, тим більше, що в ній відразу кидається в очі зв'язок із сучасністю. Цим зв'язком виступає безкомпромісна боротьба з ворогом, відважна і небезпечна, яка часто обіцяла лише смерть бойовику; але вже сама участь у героїчній боротьбі на захист української нації (всіх «мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Шевченко) – із польською пацифікацією, румунізацією, мадяризацією, радянською колективізацією чи індустріалізацією, голодомором, які мали ворожо-асимілятивний і геноцидний щодо українців характер, давала таку наснагу до спротиву, що ідеалом загибелі була смерть у бою, смерть за наказом, смерть в ім'я України.

Сам Ольжич у передмові до збірки «Золоте Слово» (Прага, 1941 р.) писав так: «Доба наша, піднімаючись на висоти духової напруги, іншими очима бачить теж Україну, ніж це бачили кількадесят літ тому. Те, що губилося в тумані плебейських наук, обрисом гордого замку підноситься тепер над нами»¹⁷⁰. Цей замок – символ «безсмертності героїчної традиції великої, вічно живої нації» – завжди посідав важливе місце у житті і творчості поета; саме в 30-ті роки національно-визвольна боротьба українців, завдяки націоналізму як провідній національно-захисній ідеологічній системі, піднялась на якісно новий етап свого розвитку – боротьбу не за «шмат гнилої ковбаси» (Т. Шевченко), не за вольності та привілеї окремого класу чи групки людей,– а боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, державу української нації, де б кожен її член був господарем своєї долі на своїй власній землі!

Вежі цього замку – вежі націоналізму, будовані століттями протягом різночасових Визвольних Змагань, зіп'ялися на злет птаха і стримлять під хмарами, символізуючи непохитність і вічність прагнення українців до Свободи. «I сили вражі» їх не зламають.

«Всередину збірки». Цей погляд більш глибокий. Він в основному зачіпає історичне тло і літературну проблему збірки.

Почнемо з історичного тла, тобто нас будуть цікавити ті основні політичні нюанси, характер життя в Галичині, де в основному проходить дія обох поем. Якщо бути лаконічним, то справа виглядала так. Новоутворена Польська держава вже з 1918–19 рр. виправдала свою «почесну» роль другого по жорстокості і нахабності історичного ворога України. Прикриваючись якимись міфічними «правами» на Галичину, вона окупувала її, використавши в боях з УГА свіжо сформовану і добре озброєну армію генерала Галлера, яка, як планували держави Антанти, мала боротися проти більшовиків. Але які можуть бути більшовики, коли тут, на рідних «кресах всходніх», якісь «руські кабані», «бидло» запрагнули мати свою державу (йдеться про ЗУНР). Війна. Кров. Поразка. Українці-галичани знову опинилися в «щирих» обіймах гостропазурного польського орла¹⁷¹.

А тепер слово Володимиру Косику: «Версальський договір від 23 червня 1919 року гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща була зобов'язана поважати права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% інших національностей), Українська Галичина повинна була отримати статус автономії. Та польські власті не вважали за потрібне поважати права українців. Вони перебували з 1919 року в режимі репресій (підкреслення наше.– П. I.). Близько 100 тисяч осіб було арештовано і кинуто в тюрми чи табори за період між 1919 і 1922 р. Приблизно 27 тисяч українців померло в таборах від умов ув'язнення та від хвороб. (…) У 1920 р. Українській Галичині було дано офіційну назву «Східна Малопольща»¹⁷².

Розпочався довгий період боротьби. Поневолена нація, запродана Польщі політичним Заходом і тероризована загарбником, випробувала всі мирні способи захисту. Не допомогло: розпачливих зойків катованих не почули ні «демократичні» уряди, ні світова співдружність, ні польська «прогресивна» громадськість. Звідси – чітке усвідомлення поневоленими кількох істин: свободу дасть не плач, а боротьба; у цій боротьбі слід розраховувати виключно на власні сили; зусилля нації треба скерувати на боротьбу за власну державу – УССД; не питатись у ворога, якими методами з ним боротися.

Застосовувався і мирний (демократично-угодовський), і терористичний (революційний) способи. Поразка у війні не згасила нестримного прагнення до дії, до очищення рідної землі від ворога. Найефективнішою і найсильнішою організацією руху спротиву стала, як відомо, з 1920 р. УВО, а згодом – з 1929 р.– ОУН. Націоналізм набирав сили і гартувався в екстремальних умовах життя «на грані». Ні з боку українців, ні з боку поляків пощади не було. Однак одні надихали свою боротьбу справедливістю, націоналістичним пафосом, а інші – шовіністичною, імперською фальшю, антиукраїнською, а тому антигуманною.

Підпільний рух наростав, але й окупанти не дрімали: «Зіткнувшись із заворушеннями серед українського населення і намагаючись зупинити ріст патріотизму, а також підпільну діяльність, польська влада вирішила «пацифікувати»¹⁷³… українські райони. Перша «пацифікація» відбулася якраз перед виборами 1930 року. Вона (як і подальша) набула вигляду широкої репресивної операції. Проводилось безліч обшуків. Людей жахливо били, було багато смертельних випадків. Відбулись численні арешти: 1739 осіб, між ними 30 депутатів, 220 студентів, 360 учнів середніх шкіл (підкреслення наше.– П. I.)»¹⁷⁴.

Для швидшого ополячення галичан поляки провели наступ на українську освіту (з 3600 українських шкіл у 1918 році залишилось 461) і заохочували, надаючи їм різні пільги, переселення польських родин чи просто молодих людей з Польських земель у Галичину – проходила так звана «колонізація». Петро Мірчук, відомий історик ОУН, пише таке: «Українські гімназисти спалахували почуттям образи й жаждою бунту проти польського нахабства. (…) …навколо плила хвиля активного спротиву поневоленого, але не покореного українського народу: лунали постріли членів Української Військової Організації, скеровані в груди представників польської окупаційної влади, а ночами спалахували раз-по-раз пожежі стирт і будинків польських колоністів»¹⁷⁵…

От у таких обставинах доводилось діяти ліричному герою поета, який став символом тисяч і тисяч тих, що жили безпосередньо в умовах польської окупації. Сам Ольжич, відвідуючи часто Галичину, мав змогу бути свідком описуваних ним подій. Досконало знаючи ситуацію, він писав правду.

Але тут стикаємося з літературною проблемою збірки: з чим же ми тут власне маємо справу – з романтизмом (як у «Ріні») чи з реалізмом, якщо все зображуване реалістичне, правдиве? Ці вічні суперечки романтизму і реалізму!

Велика ставка, яка робилася в радянські часи на реалізм як на «основний художній метод у мистецтві й літературі», надавала йому виключного права «досягати правдивого й всебічного відображення дійсності»¹⁷⁶. Крім того, реалізм дуже добре вкладався в енгельсівське твердження про «типові характери у типових обставинах». А романтизм ні. Формула про «виняткові характери у виняткових обставинах» стала прокрустовим ложем для цього художнього методу і світогляду. У реалізмі письменник переважно відштовхується від об'єктивного, прагнучи якнайточніше передати життя, його явища. А романтик виходить передусім із власних уявлень про світ, кожен його твір – це бунт проти життя, оточуючої реальності, яка його не задовільняла, яку обов'язково треба було змінити. Звідси і народжується той стан, «коли не задовільняючій митця реальній дійсності протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю»¹⁷⁷. Хоча у «Вежах» не побачимо «життя, витвореного мрією», це – життя, «витворене» окупацією.

«Винятковий герой» Ольжича – націоналіст – виростав із простого українського парубка, а «виняткові обставини» були нормою життя для борців, хоча поруч дехто приноровлювався, пристосовувався і вже з огидою та тривогою приглядався до «брудних справ» новітніх «гайдамаків». Тому й у «Вежах» ми бачимо «старого» «ріневого» Ольжича – романтика; елементи ж реалізму, які подекуди можна спостерегти у його поезіях, аж ніяк не роблять з нього представника цього художнього методу.

Романтизм остаточно оформився і найкраще розвинувся під час боротьби націй (кін. XVIII – поч. XIX ст.), він же і продовжив свій розвиток у творчості неоромантиків, зокрема «празької школи», і знову ж таки під час активної боротьби націй. А оскільки та боротьба триватиме доти, доки існують самі національні спільноти, значить, і сам метод дуже довговічний, як, зрештою, і реалізм.

Ба, навіть такий переконаний прихильник неокласицизму Ольжича, як М. Неврлий, пишучи про «Вежі», змушений був зазначити, що «Ольжича можна вважати революційним романтиком»¹⁷⁸.

А тепер погляд «у кожну поему зокрема».

«ГРУДЕНЬ 1932». Висока тема сучасності. Тема героїзму сучасника-націоналіста. Тут, у «Грудні», маємо справу зі спалахом, з одним лише спалахом тієї революційної боротьби, яка тривала роками. Йдеться про подвиг славної пам'яті Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Про їх справу багато писали, пишуть, говорять, тож ми лишень схематично згадаємо саму суть.

Революційна підпільна боротьба потребувала коштів. Нізвідки було чекати допомоги, нікому українська справа не була потрібна крім самих українців, тому й давали собі раду самі. Гроші треба здобути в самій Галичині. Але як? Мирним шляхом? Жебрами? Чи, може, сходити до високопоставленого польського чиновника і, ніяково посміхаючись, пробубоніти: «Ви знаєте, ми тут одне діло задумали… від вашої окупації Галичину визволити. То чи не накинете нам для цієї благородної справи з пару тисяч злотих?» Нонсенс! Але тільки для нас з вами. Бо ще й досі є людці, які не сприймають такі методи боротьби як тодішня галицька «експропріація» (самі акції називали «ексами»), яких дивує те, що на відібрані у ворога кошти можна з цим же ворогом боротись.

Саме таку експропріацію, напад на пошту, було проведено 30 листопада 1932 року в м. Городку Ягеллонському. Два бойовики – Володимир Старик і Юрій-Мирослав Березинський – загинули, ще двох (наших героїв) спіймали несвідомі українські селяни, яким сказали, що це буцім-то небезпечні бандити. 23 грудня 1932 року у Львові вранці відбулась страта – Біласа і Данилишина повісили «у мурах глухого двора».

А що ж Ольжич? Його, як і всіх українців в Галичині і поза її межами, схвилювала ця подія, зокрема геройська постава бойовиків на суді та ешафоті, проте у своїй поемі він не плаче над трагічною загибеллю молодих хлопців, лишень показує, що найціннішим у житті людини є боротьба за ідею, яка найчастіше приводить до загибелі; проте ця загибель, смерть у боротьбі з ворогом є ще одним кроком до перемоги всієї української нації, а значить, перемоги і того, що поліг:

…лаврами діл, а не слова

Вінчає велика пора.

(«Грудень 1932»)

«Лаврами діл» звінчала «велика пора» і загиблих – на їх місце стали сотні інших, відважних, спрагнених помсти. Отак ця смерть викликала цілий сплеск революційної активності українців.

Усі дослідники відзначають лапідарність (стислість і виразність) вислову поета у поемах. Про ту геройську справу не треба було багато і пишно говорити. Його строфи – наче уривчаста, лаконічна мова самих революціонерів, яких він не називає по імені, але цього і не потрібно робити, бо всі знали, кого вшановує «Груднем» Ольжич. Лапідарність вислову – лапідарність (майже спартанська) вчинку.

Лише в кількох словах описано характер самого націоналістичного руху:

За нами розгубленість мертва,

Де страх і покора – закон.

Йдеться про поразку Визвольних Змагань і пасивність решти українців. I далі: