I ось ти фехтуєш рапірами куль,

Разиш блискавками децизій¹⁹⁸.

……………………………………………

Ще хвиля – і душить дихання твоє

Юрба, що тяжка і густа є,

Остання з чола твого блискавка б'є

I кулею в мозок вертає.

(«Незнаному Воякові», XXIX, XXX, XXXI)

«Вертає» остання думка. Про що? Та напевно, що не про недоїдений сніданок…

Останній цикл – останній вірш. Цей підсумковий твір збірки пронизаний образом вітру (з яким ми зустрічалися досить часто і в попередній період творчості поета), тут він виступає символом націоналізму, націоналістичного духу, хоча витлумачувати цей образ можна ой як широко:

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,

Черпайте криштальне повітря!

Одвіку земля не зазнала-бо ця

Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів

Диханням нестримної волі

Від дальніх пікетів, вартових огнів

Iмперії двох суходолів.

Він віє диханням солоним, як кров

П'янких океанових надрів,

Що їх Севастопіль на все розпоров

Кільватерним ладом ескадри.

Над диким простором Карпати-Памір,

Дзвінка і сліпуча, як слава,

Напруженим луком на цоколі гір

Ясніє Залізна Держава.

(«Незнаному Воякові», XXХII)

Хтось, може, втішився, що «впіймав» Ольжича на імперіалізмі? Даремно, бо тут ми маємо справу швидше з молодечим максималізмом і гордим викликом усьому світові. Легко бути оптимістичним імперіалістом, коли твоя нація має свою державу, а та держава являє собою імперію, а коли вона навіть автономії своєї немає? Так – це виклик-протест.

А крім того, Карпати-Памір – це таки той простір українських споконвічних територій, на якому живуть українці…

Позазбіркові поезії цього періоду перегукуються з тематикою «Веж», а щодо ідейної основи – ідеалістичної філософії трагічного оптимізму, яка часто співіснує і конкретизується у філософії мілітанс,– то вона є фундаментом усієї творчої спадщини Ольжича, а тому спільна для усіх трьох збірок і позазбіркових творів, в тому числі і «позавежових».

Напруженим був період 1935–40 рр. для Олега. Робота в Культурній Референтурі, Карпатські події, підготовка до другої світової війни – усе це забирало час і відволікало від поезії. Тому не здивуймося, коли нарахуємо поза «Вежами» аж… три вірші: «На темних кладках сивої ріки» (1936) (тут автор знову звертається до теми матері, вона у нього представлена «молодицями», згодом узагальнена до «козацької матері», в якої «сховано на дно незмінне серце і єдину думку»); «Японії» (1937) та «Межа» (1937). В останній збірці Ольжича – «Підзамчя» – багато недатованих творів, невідомо, в який з періодів вони створені, і тільки один вірш має дату – 1937 р.– а тому знаємо, що написаний він у «вежевий» період (це – «Глухо храми упали…»).

Як відомо, у тридцятих роках переживали піки свого національного розвитку багато народів по всьому світу. Пробудження національної самосвідомості часто йшло через відродження войовничого духу давніх часів. Бідні, занедбані нації-»попихачі» враз гордо піднімали голову і вже самі загрожували агресією близьким і дальнім сусідам. Так було і з Німеччиною, і з Iталією, і з Iспанією, так сталося з Японією – острівною імперією. I наш український поет знайшов замилування саме в тому явищі, що через відродження давніх традицій ця далека непримітна нація піднялася враз з колін:

На порозі старого світу,

Де брехні і облуди тьма,

Ти встаєш тріпотливим цвітом,

Ніжна молодосте сама!

Нація омолодилась. I «незнану силу затаїла прозорість рук», таких нібито донедавна немічних, слабосилих. Зупинити цей процес саморозвитку неможливо. Усьому – донедавна ворожому, а тепер здивованому світові – кидається виклик:

Мить – і стрільна твої застогнали,

Повили суходоли дими…

Бий їх, кволих, слабих, нездалих,

Остовпілих таких, як ми!

«Кволі, слабі, нездалі, остовпілі» – це навколишні Японії народи, які стали жертвами правд з «чужого поля», і які так нагадували Ольжичу власних ідейно-убогих «провансальців» (Д. Донцов).

Як бачимо, національне самоосмислення і відродження може йти двома шляхами. По-перше: через імперський шовінізм. Таким шляхом пішли були Німеччина, Iталія, Румунія, Угорщина, Японія, Польща, тепер от щось подібне зароджується (на дещо новому рівні) і набирає силу в Росії (відомі нам російські фашисти і комуністи). Шовінізм запрограмований на агресію щодо своїх сусідів, з метою самоутвердитися, підняти свою національну гідність і отримати нові території, «життєвий простір» (хоч би там жили сотні інших народів). По-друге, через націоналізм. Таке переживала тоді і зараз Україна, помічаємо щось схоже в Iрландії та й у ін. народів. Націоналізм – наче добрий ангел-хоронитель нації, співіснує з нею століттями, у кризових моментах заявляючи про себе особливо виразно своїм оборонно-наступальним (не абстрактно-агресивним) характером. I хоча Японія пішла тим першим, шовіністичним шляхом, той національний порив, злет, який панував у цій державі в середині 30-х, не міг не сподобатись нашому поетові.

Тема націоналізму, але філософсько забарвлена, проступає у вірші «Межа». Тут поет ніби коментує у дусі романтики і героїзму початок «Декалогу» (вже згадуваних нами десять заповідей українського націоналіста), розтлумачує спосіб ведення життя «на грані»:

По рівній грані двох світів ідеш,

Що, наче шкло, невидима і гостра.