Тема 5. Фінансова і монетарна політика Європейського валютного союзу Лекція 1

Питання:

1. Етапи розвитку Європейського валютного союзу.

2. Юридичні засади реалізації ЕВЕС

3. Органи ЄС, відповідальні за монетарну політику

4. Інструментарій монетарної політики ЄСЦБ

Мета: визначити та засвоїти етапи розвитку Європейського валютного союзу та організаційні засади його функціонування.

Література: 2; 3; 5; 11; 15; 19; 20; 23.

1. Етапи розвитку Європейського валютного союзу

Європейська валютна інтеграція – основа створення загальноконтинентальних геополітичних структур.

Історія створення валютних союзів у Європі бере початок набагато раніше за виникнення ідеї створення Європейського валютного союзу (ЄВС). Спроби європейських країн об’єднати свої валютні системи з’явилися ще у XVIII ст., коли в Європі почали укладатися численні конвенції між німецькими князівствами (1753–1838 рр.). Бурхливий розвиток капіталізму та інтернаціоналізація господарської діяльності наприкінці XIX ст. викликали появу цілої низки європейських монетних і валютних союзів.

Першим вагомим кроком у цьому напрямі став Австрійсько-німецький валютний союз (1857–1866 рр.) – створений на основі договору між Австрійською імперією та членами німецького митного союзу щодо постійного обмінного курсу валют і загальної одиниці обліку. Національні валюти країн-учасниць при цьому не заміщувались єдиною грошовою одиницею. Тоді ще не існувало також наднаціонального органу прийняття рішень та врегулювання спорів. Союз мав формальний характер, оскільки не передбачав реальної інтеграції грошових і банківських систем. Саме тому Австро-Прусська війна 1866 року спричинила розпад об’єднання.

Наступною спробою створення валютного союзу в Європі був Латинський монетний союз (1865–1878 рр.). Його ініціатором виступив Наполеон ІІІ, який і відігравав у ньому домінуючу роль. Решта членів союзу – Бельгія, Італія, Швейцарія – прийняли французький біметалевий стандарт із фіксованим співвідношенням між сріблом та золотом. Об’єднання валютних систем країн передбачало розробку єдиного стандарту чеканки монет і прийняття до сплати на території союзу будь-яких грошових знаків країн-членів. Емісія грошей відбувалась пропорційно до чисельності населення кожної з країн. Причинами, що призвели до розпаду союзу стали використання банкнот, обіг яких не був передбачений в угоді, а також тимчасове падіння вартості срібла відносно золота. У 1878 р. союз припинив чеканку срібних монет, що фактично поклало кінець його існуванню.

Скандинавський монетний союз (1875–1917 рр.), укладений між Данією, Норвегією і Швецією, базувався на введенні єдиної грошової одиниці – золотої крони, а також чеканці золотих та срібних монет стандартної ваги і проби. У союзному договорі не було обумовлено функціонування банкнот, але невдовзі центральні банки розпочали приймати банкноти один одного та пересилати їх для кредитування поточного балансу. Досягненнями союзу стали економія на операціях із золотом і створення ефективного міжнародного клірингового механізму. Однак перша світова війна спричинила економічний та фінансовий занепад країн Скандинавії. Невідповідність структурних цін значному притоку золота, яке стало єдиним засобом розрахунків між країнами-членами, призвело в 1917 році до краху союзу.

Бельгійсько-люксембурзький економічний союз, заснований у 1921 році, проіснував понад 70 років. Коли утворювався союз, люксембурзький франк був прив’язаний до бельгійського у співвідношенні 1:1. Але у 1981 р. угоду між Бельгією і Люксембургом доповнили положеннями, згідно з якими бельгійські монети та банкноти приймались як засіб платежу в Люксембурзі, тоді як люксембурзькі – не вважались законним платіжним засобом у Бельгії, хоч і могли еквівалентно обмінюватись на бельгійські. Люксембурзький та бельгійський франки мали однакову вартість щодо інших валют, а курсова політика країн-учасниць союзу відносно валют третіх країн розроблялась на підставі взаємної домовленості. Отже, створення Європейського валютного союзу – це об’єктивний наслідок розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті.

Водночас, існували й інші обставини, які покликали до життя ЄВС і введення єдиної валюти:

1. Високі витрати обміну національних валют, які становили 0,1% при великих міжбанківських операціях, 2–3% при переказах між підприємствами і 5–25% при обміні банкнот, або 0,3% ВВП Європейського Союзу.

2. Єдність географічних умов, спільність історичних, релігійних, культурних і торговельних традицій.

3. Зростаюча взаємозалежність держав – членів ЄС.

4. Поступова втрата Європейським Союзом конкурентних позицій на світовому ринку внаслідок високої вартості робочої сили та нижчого (порівняно із США і Японією) рівня розвитку технологічних та наукових досліджень.

5. Розвиток інформаційних технологій, комунікацій і транспорту.

6. Необхідність проведення єдиної макроекономічної політики та економічних реформ у країнах ЄС.

7. Зростання дефіциту державного боргу, погіршення стану державних фінансів, збільшення структурного безробіття в ЄС.

8. Посилення залежності Західної Європи від позицій американського долара і японської ієни, а також від стрімких коливань світової валютно-фінансової системи.

Економікам та населенню європейських держав стали затісними національні межі. Тому саме на Європейському континенті розпочалися процеси економічної інтеграції, що передбачають вільне переміщення крізь державні кордони товарів, послуг, робочої сили і капіталів. На жаль, Європа не є спокійним, з військової точки зору, територіальним простором. Локальні збройні конфлікти її не полишають. Час від часу, наприклад, загострюються взаємини між Туреччиною та Грецією, а також на Балканах.

Як відомо, у межах Європи виділяють чотири великі неоднорідні в економічному, політичному та національно-культурному розвитку регіони:

1. Східна Європа (Болгарія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Україна, Угорщина, Хорватія, Чорногорія, Чехія).

2. Середня Європа (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Ірландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Німеччина, Нідерланди, Франція, Швейцарія).

3. Північна Європа (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція).

4. Південна Європа (Албанія, Андорра, Греція, Іспанія, Італія, Монако, Португалія, Сан-Марино).

Тож зрозуміло, що шлях до створення Європейського валютного союзу та запровадження єдиної грошової одиниці євро виявився складним і тривалим.

Початком західноєвропейської валютної інтеграції вважається вересень 1950 р. – дата створення Європейського платіжного союзу (ЄПС) – European Payments Union (EPU). До складу ЄПС входило 17 держав Західної Європи, валютою для яких стала міжнародна розрахункова одиниця „єпуніт” (європейська платіжна одиниця), що дорівнювала золотому вмісту долара США на той період – 0,888671 г чистого золота. Функціями ЄПС були щомісячний багатосторонній залік платежів країн-учасниць (багатосторонній кліринг) і кредитування боржників за рахунок держав із активним сальдо платіжного балансу. Але міждержавні протиріччя та вичерпання джерел кредитування призвели до реорганізації ЄПС у Європейський валютний союз і припинення існування наприкінці 1958 р.

ЄВС розпочав функціонування у серпні 1955 р., коли було укладено Європейську валютну угоду (European Monetary Agreement, EMA), в рамках якої зберігався механізм взаємних розрахунків країн-учасниць ЄПС, але на змінних умовах. Угода втратила свою силу лише в 1972 р. із введенням конвертованості валют.

У березні 1957 р. був підписаний Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що набув чинності з 1 січня 1958 р. ЄЕС заснували шість європейських країн – ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург та Італія. Але то був лише початок інтеграційних процесів. У грудні 1969 р. на саміті в Гаазі ухвалено рішення про створення в Європі економічного і валютного союзу. Розробити план його утворення доручили комітету на чолі з Президентом Ради міністрів Люксембургу і міністром фінансів П. Вернером.

У травні 1971 р. відбулося затвердження «плану Вернера», яким передбачалося, що економічний і валютний союз у Європі формуватиметься в три етапи впродовж 10 років. За цей період мала бути досягнута повна свобода переміщення грошей і капіталу всередині ЄЕС, введена конвертованість валют та фіксація обмінних курсів, об’єднані валютні резерви країн-членів і навіть заміщені їх національні валюти єдиною грошовою одиницею. У серпні того ж року, за рішенням США, припинено обмін доларів на золото для офіційних монетарних органів інших країн, чим скасовано останню форму конвертації валют у золото. А у грудні 1971 р. у Вашингтоні була ухвалена міжнародна Угода про врегулювання валютних курсів, унаслідок чого долар США був знецінений на 8%, а через рік – на 10%, що призвело до краху Бреттон-Вудської системи й унеможливило початок реалізації «плану Вернера».

У відповідь на це в березні 1972 р. відбулося запровадження «європейської валютної змії» (Currency Snake) – режиму узгодженого коливання західноєвропейських валют відносно долара США у чітко визначених межах (SYMBOL 177 f "NewtonCTT" s 14± 2,25%), а наступного року був заснований Європейський фонд валютного співробітництва (European Monetary Cooperation Fund, EMCF), який проіснував до 1993 року [1, с. 74.]. Його головне завдання полягало у врегулюванні регіональної міждержавної валютної взаємодії країн – членів ЄЕС і наданні кредитів для покриття дефіциту платіжних балансів та розрахунків щодо регулювання валютного курсу. Діяльність EMCF не була ефективною, унаслідок чого країни припинили запозичення єврокредитів.

Водночас процес інтеграції поглибився: у 1973 р. до ЄЕС вступили Велика Британія, Данія та Ірландія, а в 1975 р. створення валютного союзу проголошено довгостроковою метою союзу. Але в листопаді 1977 р. було констатовано застій економічного і валютного союзу внаслідок нафтової кризи та девальвації долара США, погіршення економічної ситуації в західноєвропейських країнах і наростання політичних розбіжностей. Попри небажану кон’юнктуру в березні 1979 р. розпочала функціонування Європейська валютна система, ініціаторами утворення якої стали французький президент Валері Жискар д’Естен та німецький канцлер Гельмут Шмідт. Водночас була запроваджена нова європейська валюта ЕКЮ (European Currency Unit, ECU), що базувалася на своєрідному «кошику» валют країн – членів ЄЕС. Із приєднанням до ЄЕС у 1981 р. Греції, а у 1986 р. – Португалії та Іспанії валютна система зміцнила обидва фланги європейської спільноти.

Між цими подіями (1985 р.) набув чинності Акт про Єдину Європу, націлений на усунення будь-яких нетарифних бар’єрів на шляху вільного переміщення товарів, робочої сили, послуг і капіталу. Однак реалізації цієї програми зашкодили коливання обмінних курсів та великі операційні витрати при обміні валют, що черговий раз акцентувало необхідність заснування в Європі валютного союзу.

Наступними кроками стали створення: у 1986 р. – комітету «За валютний союз у Європі», а в червні 1988 р. – комітету з питань економічного і валютного союзу на чолі з Президентом Європейської Комісії Жаком Делором, що започаткувало другий етап західноєвропейської валютної інтеграції. До складу комітету ввійшли голови центральних банків країн ЄЕС та незалежні експерти. У 1989 р. у Мадриді на засіданні Ради Європи був ухвалений «План Делора», що передбачав створення економічного і валютного союзу, або Європейського валютного союзу (ЄВС) в три етапи:

1-й етап: 1 липня 1990 р. – 31 грудня 1993 р.

2-й етап: 1 січня 1994 р. – 31 грудня 1998 р.

3-й етап: 1 січня 1999 р. – 2002 рік.

Комітет Делора запропонував також: повну лібералізацію руху капіталів; повну інтеграцію фінансових ринків; повне і незворотне конвертування всіх валют на базі фіксованих валютних паритетів.

Основу першого етапу «плану Делора» склала лібералізація руху капіталів, а також подальше зближення національних центральних банків країн-учасниць майбутнього союзу і синхронізація їх економічної, фінансової та грошової політики.

У 1991 р. розпочала роботу міжурядова європейська конференція, сформована в 1990 р. Її завдання полягало в доробленні та вдосконаленні слабких і суперечливих положень «плану Делора». Під час її діяльності розроблений Договір про Європейський Союз, який укладено в грудні 1991 р. в голландському місті Маастрихті, через що дістав назву Маастрихтський договір. Він був підписаний 7 лютого 1992 р., а набув чинності в листопаді 1993 р. Угодою було визначено такі головні аспекти:

- остаточний графік переходу до ЄВС;

- правова база економічного і валютного союзу та майбутньої єдиної валюти;

- інституційна структура ЄВС;

- критерії конвергенції країн – членів ЄЕС до економічного і валютного союзу;

- пріоритети кредитно-грошової політики ЄВС.

Окрім того, вдалося узгодити та затвердити обов’язкові умови – критерії конвергенції – приєднання до валютного союзу держав – членів ЄС:

- стійкість державних фінансів – річний дефіцит державного бюджету має дорівнювати не менш ніж 3% валового внутрішнього продукту;

- цінова стабільність – рівень інфляції в країні-кандидаті не повинен перевищувати більш ніж на 1,5% середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найменшими інфляційними показниками;

- рівень державного боргу має становити не більше 60% річного ВВП;

- обмінний курс валют не повинен виходити за межі встановленого в ЄС діапазону коливань обмінних курсів, а девальвація забороняється щонайменше протягом двох років;

- рівень процентних ставок за довгостроковими кредитами не має перевищувати 2% рівня, існуючого в трьох країнах ЄС із найліпшими результатами.

Мета встановлення критеріїв конвергенції – усунення відмінностей та зближення національних економік держав – членів союзу. Саме тому наступного року в загальноєвропейському інтеграційному процесі переміг державницький вектор, і 1 січня 1994 р. Європейське економічне співтовариство було перетворене на Європейський Союз (European Union, EU).

Другий етап валютної інтеграції в ЄС, відповідно до Маастрихтського договору, розпочався в 1994 р. зі створення у Франкфурті-на-Майні Європейського монетарного інституту (European Monetary Institute, EMS). Його основними функціями були координація валютної політики центральних банків держав – членів ЄС та формування умов для утворення Європейського центрального банку. Тож від початку 1994-го до кінця 1998 рр. здійснювалися активні заходи щодо координації грошової політики європейських емісійних банків, підготовки переходу від ЕКЮ на єдину європейську валюту євро, наближення темпів економічного розвитку країн ЄС до критеріїв вступу до валютного союзу. Водночас, у 1995 р. до ЄС, нарешті, приєдналися „впевнені нейтрали” – Австрія, Фінляндія та Швеція, а у червні Комісія Європейського Союзу випустила «зелену книгу» (Green Paper) – офіційний документ, де визначено практичні заходи (фактично – технічний сценарій) запровадження єдиної валюти. У грудні того ж року в Мадриді відбулося чергове засідання Європейської Ради, на якому був затверджений календарний план переходу на єдину валюту і визначена її назва – «євро». Дизайн нової спільної грошової одиниці погоджено в 1996 р. на Дублінському саміті Європейської Ради, і відтоді монети євро виготовляються в різних державах, кожна з яких розміщує на їх зворотному боці зображення за власним вибором. На євробанкнотах можна побачити архітектурні споруди країн ЄС, здебільшого мости та арки – символи дружби і єднання народів.

Велике значення для процесу євроінтеграції мав саміт, що проходив у Брюсселі в травні 1998 р. Під час форуму, відповідно до Маастрихтських критеріїв конвергенції, були названі 11 країн – членів майбутнього ЄВС: Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Економіка Греції визнавалася як така, що не спроможна задовольнити вимоги приєднання до союзу, а Велика Британія, Швеція і Данія на різних підставах відмовились від запровадження єдиної європейської валюти.

1 липня 1998 р. вважається датою створення Європейського центрального банку (European Central Bank, ECB) та Європейської системи центральних банків (European System of Central Banks, ESCB).

Визначаючи графік переходу до Європейського валютного союзу, Європейська Комісія здійснила більш детальну періодизацію цього процесу порівняно з тією, що була встановлена Маастрихтським договором. Нереалізована частина другого етапу, а також третій етап були поділені на три більш конкретні фази – «А», «В» і «С».

Фаза «А» передбачала підготовку до європейського валютного союзу (травень 1998 р. – 31 грудня 1998 р.). У цей період Європейська Рада визначила перелік країн, що відповідають критеріям конвергенції до ЄВС. Водночас було здійснено низку підготовчих заходів:

- створено Європейський центральний банк і Європейську систему центральних банків;

- схвалено необхідну юридичну базу для створення ЄВС;

- утворено національну систему органів кожної країни-члена для керівництва переходом до нової валюти;

- визначено й оголошено фіксовані ставки обмінних курсів національних валют країн –членів ЄВС щодо євро;

- банкам та іншим фінансовим установам доручено розробити детальні плани переходу на валюту євро;

- розпочато виробництво банкнот і монет, деномінованих у євро.

У рамках фази «В» безпосередньо почав функціонувати Європейський валютний союз (1 січня 1999 р. – 31 грудня 2001 р.), було запроваджено нову валюту євро в безготівкових розрахунках. Цей період збігся у часі із стартом третього (заключного) етапу створення ЄВС, що передбачав:

- остаточну фіксацію обмінних курсів національних валют щодо євро;

- початок проведення єдиної кредитно-грошової і валютної політики в межах ЄВС;

- встановлення в усіх країнах ЄВС однакових процентних ставок;

- передачу повноважень щодо здійснення валютної політики Європейському центральному банку;

- повний перехід Європейської системи центральних банків на здійснення валютних операцій у євро;

- випуск державних боргових зобов’язань у євро;

- початок функціонування платіжної системи ТАРГЕТ.

Упродовж фази «С» здійснено остаточний перехід до єдиної валюти євро (1 січня 2002 р. – липень 2002 р.) шляхом:

- випуску в обіг готівкових банкнот і монет євро;

- паралельного обігу національних валют та євро (січень-липень 2002 року);

- вилучення з обігу національних валют держав – членів ЄВС (липень 2002 р.);

- остаточного переходу банків і фінансових установ на єдину валюту;

- конвертації у євро всіх платіжних засобів;

- використання державними установами, приватними фірмами і громадянами виключно валюти євро.

За результатами Брюссельського саміту 1998 р. до «єврозони» увійшли 11 країн ЄС: Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія і Франція. Національні валюти зазначених країн були котирувані в євро за офіційним обмінним курсом на 1 січня 1999 р., а саме: 1 євро = 40,3399 бельгійського франка, 1,95583 німецької марки, 166,386 іспанської песети, 6,55957 французького франка, 0,787564 ірландського фунта, 1936,27 італійської ліри, 40,3399 люксембурзького франка, 2,20371 голландського гульдена, 13,7603 австрійського шилінга, 200,482 португальського ескудо, 5,94573 фінської марки.

Водночас, від 1 січня 1999 р. припинила своє існування європейська розрахункова грошова одиниця ЕКЮ, яка була замінена на євро у співвідношенні 1:1.

1 січня 2000 р. до Європейського валютного союзу приєдналася Греція. Було встановлено, що 1 євро дорівнюватиме 340,75 грецької драхми.

Наведені вище конверсійні курси євро залишалися незмінними до 1 січня 2002 р. Курс євро до валют інших держав, не є фіксованим і визначається ринковими механізмами на світових валютних біржах. Євро має власний логотип і код за ISO (International Standart Organization) – EUR | 978. Із появою нової валюти до світових базових міжбанківських процентних ставок почала додаватися ставка EURIBOR (Euro Interbank Offered Rate). Обсяг першого випуску євро склав 75 млрд.

Таким чином, створення єдиної грошової системи зробило Європейський валютний союз найбільшим у світі єдиним ринком, який нині динамічно розвивається та вдосконалює власну інфраструктуру з огляду на ситуацію, викликану старінням населення в Європі, а також великою кількістю соціальних програм і гарантій.

Європейський валютний союз – це друга у світі за розміром ВВП економічна система, яка є досить ефективною та відкритою.

Проте слід зауважити, що економічний розвиток регіонів ЄВС не є рівномірним. Загалом у ЄС виділяються 42 несприятливих регіони – деякі департаменти Франції, південь Італії, острови Сардинія та Сицилія, центральна Іспанії, а також Греція, Ірландія і Португалія. Рівень життя в найбідніших районах ЄВС у 2,5 раза нижчий, ніж у найрозвинутіших. Для найменш розвинутих економічних регіонів ЄВС створення відкритого ринку і посилення конкуренції загрожує негативними соціально-економічними наслідками. Але загальноєвропейські темпи економічного розвитку дедалі швидше нівелюють названі розбіжності.

Європейська валютна система (ЄВС) - форма міждержавного регулювання валютних відносин країн європейського інтеграційного комплексу, цілі утворення та стартові механізми якої наведено на рис. 16.1 та 16.2.

Етапи розвитку ЄВС:

- І етап (1947-1950 рр.) - валютні угоди між країнами Західної Європи виникли головним чином на двосторонній основі;

- ІІ етап (1950-1958 рр.) - сформувався та функціонував Європейський платіжний союз (ЄПС), який об'єднав 17 країн Західної Європи;

- ІІІ етап пов'язаний з трансформацією ЄПС у Європейський валютний союз - ЄВС (почав функціонувати з 1 січня 1959 р.): передбачав утворення спільного для країн-членів ЄС Європейського центрального банку та заміну національних валют спільною єдиною валютою - євро.

Маастрихтська угода 1992 р. визначила три етапи становлення ЄВС

Перший етап (1990-1998рр.)

- повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС;

- завершення процесу формування єдиного внутрішнього ринку ЄС;

- розробка заходів щодо зближення (конвергенції) ряду економічних параметрів для країн-членів

Другий етап (січень 1999 р. - червень 2002 р.)

- створення незалежної Європейської системи центральних банків на чолі з Європейським центральним банком;

- установлення фіксованого курсу для валют країн-членів ЄВС між собою, а також стосовно ЕКЮ;

- емісія єдиної грошової одиниці - євро;

- проведення єдиної валютної політики країнами-членами ЄВС

Третій етап - сучасний

- фіксація курсів національних валют щодо євро, здійснення фінансових безготівкових операцій, як у євро, так і в національній валюті;

- впровадження з 1 січня 2002 р. євро у готівковий обіг та його перетворення в єдину європейську валюту країн єврозони

Основними перевагами введення єдиної валюти є:

- зменшення операційних витрат;

- розширення і зростання ліквідності фінансових ринків;

- зменшення валютних ризиків;

- спрощення міжнародних фінансових операцій;

- вирівнювання можливостей економічного співробітництва завдяки вирівнюванню умов торгівлі;

- запровадження єдиного масштабу цін;

- зменшення курсових витрат і ризиків під час здійснення економічних операцій.

Етапи створення Європейського валютного союзу (ЄВС) 1969-1971 pp. - "план Вернера". План розроблено спеціальною комісією на чолі з Президентом Ради Міністрів Люксембургу П. Вернером і затверджено главами держав та урядів - членів Європейського Співтовариства у березні 1971 р. Його мета - розроблення програми створення економічного та валютного союзу в Європі.

1979-1980 pp. - створення і розвиток механізму обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн - членів ЄС.

1988 р. - група експертів під керівництвом Президента Європейської комісії Жака Делора розробила план створення Європейського валютного союзу. Цей план дістав назву "звіт Делора" і передбачав три етапи. Після доопрацювання й уточнень звіт було схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у формі договору, який дістав назву Маастрихтського - від назви голландського міста Мааст-рихт, де відбувалося його підписання. Після ратифікації договору парламентами європейських держав він став основним правовим документом сучасного процесу європейської економічної інтеграції, запровадження ЄВС та введення євро.

Згідно з Маастрихтським договором процес створення ЄВС охоплює три етапи:

1-й етап - 1 липня 1990 до 31 грудня 1993 р. лібералізація руху капіталу між країнами-членами ЄВС. Запровадження механізмів тіснішої сівпраці між центральними банками цих країн та початок реалізації політики конвергенції.

2-й етап - із 1 січня 1994р. до 31 грудня 1998р. Створення і функціонування Європейського монетарного інституту у Франкфурті-на-Майні як попередника Європейського центрального банку (ЄЦБ). Створення ЄЦБ і підготовка ним уведення євро. Завершення процесу надання центральним банкам країн-членів незалежного статусу та забезпечення їх тіснішого співробітництва. Посилення роботи урядів щодо подальшої конвергенції та виконання критеріїв вступу до валютного союзу.

3-й етап - із 1 січня 1999 р. до 31 грудня 2001 р. Створення Європейського валютного союзу. Уведення в безготівковий обіг євро та запровадження постійних фіксованих курсових співвідношень між валютами країн-членів. ЄЦБ бере на себе функції єдиного центрального банку і розпочинає реалізацію єдиної монетарної політики.

1 січня 2002 р. - євро стане єдиною валютою у країнах Європейського валютного союзу, всі національні валюти країн-членів вилучаються з обігу і замінюються на євро як у безготівковому, так і в готівковому обігу.