3.Ранньозалізна доба в історії України. Кіммерійці, скіфи, сармати.

В І тис. до н.е. в історії України почалася нова епоха, пов’язана з винайденням заліза. Використання заліза призвело до різкого зростання продуктивності праці. Відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського господарства.

З епохою заліза пов’язана поява перших державних утворень на території України, зокрема, серед кочових народів Півдня.

Кіммерійці є найдавнішим народом на території України, ім’я якого відомо за писемними джерелами. Про них згадував грецький поет Гомер в „Одісеї”, історик Геродот. Давні автори вказували, що Північне Причорномор’я колись називалось Кімерією. Ще довгий час вживались назви: протока Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), давньогрецьке місто-колонія Кіммерік (на Керченському півострові) та ін.

Кіммерійці займали територію Північного Причорномор’я, Криму і Кавказу. Їх етнічність остаточно не з’ясована. Є підстави вважати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями.

Провідною галуззю господарства кіммерійців було кочове скотарство. Високий рівень його розвитку давав велику кількість додаткового продукту, а це, в свою чергу, дало змогу утримувати чисельні кінні військові загони, які здійснювали грабіжницькі військові походи аж на держави Ассирію та Урарту.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію виплавки заліза із болотяних руд та металообробку. Це дало змогу їм краще озброїти своє військо, яке тривалий час вважалося непереможним.

 Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських кочових племен.

Войовничі іраномовні племена скіфів вторглися зі сходу в південноукраїнські степи в середині VІІ ст. до н.е. Скіфи зайняли великі простори між Нижнім Дунаєм та Доном і наприкінці VІ ст. до н.е. утворили велике об’єднання племен, відоме під назвою Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Геродот вважав, що Скіфія являє собою рівносторонній чотирикутник: одна його сторона простягнулась від Істра (Дунай) до Танаіса (Дон) вздовж Чорного моря. На таку саму відстань розкинулась Скіфія в глиб суші.

За своїм характером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки основним способом отримання додаткового продукту була експлуатація сусідніх землеробських племен та грабіжницькі війни. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, яким належало панівне становище у суспільстві, скіфів-кочівників (мешкали в степах Подніпров’я), скіфів-орачів (зосереджувались на Лівобережжі) та скіфів-землеробів (оселились на Правобережжі). Вчені вважають, що власне скіфськими були тільки племена царських скіфів, скіфів-кочівників, калліпідів(або елліно-скіфів). На думку вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною землеробською культурою належали до праслов’янського кореня.

Переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили через Кавказ в Передню Азію. Вони активно втрутились у боротьбу між різними країнами. Це тривало 28 років, поки цар Мідії по-зрадницьки не вбив вождів скіфів на бенкеті. Скіфам довелося знову повертатись в Північне Причорномор’я. У 515-512 pp. до н.е. в Скіфію вдерлись полчища перського царя Дарія І, які, форсувавши Дунай, здійснили рейд у північно-східному напрямку. Скіфи обрали тактику заманювання ворога вглиб своєї країни. Вони вистояли також завдяки дуже сильному війську. Цьому сприяли: по-перше, ідеально пристосована до війни структура суспільства (роди і племена на час військових походів ставали військовими підрозділами); по-друге, досконале озброєння (більшість їхньої зброї була виготовлена із заліза, а скіфський лук за далекобійністю і вбивчою силою не мав собі рівних); по-третє, важливу роль у забезпеченні високої боєздатності відігравали жорстокі варварські традиції (скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальп і т.п.).

Суспільний лад скіфів характеризується двома головними історичними періодами: протягом першого періоду (до V ст. до н.е.) зберігався патріархально-родовий лад, але вже зароджуються класи; протягом другого періоду (з кінця V ст. до н.е.) в скіфському суспільстві сформувалися класові рабовласницькі відносини. Влада царів була необмеженою, вважалось божественною за походженням.

Розквіт скіфської держави припадає на ІV ст. до н.е., період правління царя Атея. У ІІІ ст. до н.е. почався занепад могутньої скіфської держави. Під натиском нових кочових племен сарматів основна частина „царських скіфів” і скіфів-кочівників відступила і осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму і утворила нову державу – Малу Скіфію, столицею якої було              м. Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Але агресія з боку сарматів поставила Малу Скіфію між двох вогнів і фактично в ІІІ ст. до н.е. вона припинила своє існування.

Найбільш дослідженими пам’ятками Скіфії є кургани скіфських царів, споруджені переважно на рубежі V-IV ст. до н.е.: Солоха та Гайманова Могила (Запорізька область), Чортомлик (під м. Нікополем), Куль-Оба (в околицях м. Керч), курган у Мелітополі, Товста Могила (під м. Орджонікідзе). Більшість з них пограбовані в давнину. Не пограбовані „царські”   кургани   зберегли   унікальні витвори мистецтва: вази та чаші з сплаву золота і срібла; дорогоцінну зброю; золоті нашивні бляшки для одягу й головних уборів та ін. Всесвітньо відомими є: золотий гребінь із зображенням бою між вершником і двома пішими воїнами (курган Солоха); нагрудна золота прикраса – пектораль з Товстої Могили.

В III-II ст. до н.е. змінюється етнокультурна карта Південно-Східної Європи, що було пов’язано з появою кочових племен сарматів, які, вийшовши з волзько-уральського регіону, з’явились у степах Північного Причорномор’я і витіснили звідти скіфів. Сармати створюють великі союзи   племен   на  території Західного Казахстану, Поволжя, Приуралля, Подоння, Північного Кавказу, Півдня України. Перші вторгнення сарматів у Північне Причорномор’я відносяться до IV століття до н.е. Масове переселення сарматів відбувається в II ст. до н.е. Сармати, які раніше звались савроматами, в часи Геродота проживали на схід від Дону. Як вважають, назва „савромат” означає „оперезаний мечем”. Але це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Геродот передав скіфську легенду про те, що сармати походять від змішаних шлюбів скіфів та амазонок.

Античні автори спочатку знали про такі великі племена сарматів:  сіраків, язигів. роксоланів. Трохи пізніше з’являються свідчення про аланів. Останні вважались найбільш войовничим народом свого часу.

Римські автори уявляли суміжні з Римською імперією території Європи як два великих етнічних масиви – Германію і Сарматію, кожен з яких мав у собі ряд великих і малих племен. Так само, як і „скіфи”, термін „сармати” був збірним, що покривав не тільки власне сарматські, а й інші племена (слов’янські, фракійські). Сармати займались кочовим скотарством. Сарматська культура була дуже близькою до скіфської. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, але й інші народи (сарматська кіннота вважалась в ті часи непереможною).

Особливістю суспільного ладу сарматів було існування пережитків матріархату.  Їхні жінки відзначалися войовничістю, вони володіли зброєю нарівні з чоловіками, їздили верхи, брали участь у військових походах, не вступали у шлюб, поки не вб’ють першого ворога.

У І ст. до н.е. окремі племена сарматів пройшли на землі Римської імперії, а грецькі міста-колонії Причорномор’я сплачували їм данину. А наприкінці І ст. н.е. сарматське плем’я аланів змусило платити данину і Римську імперію. Сармати зробили політичний вплив на всю античну культуру Північного Причорномор’я і на підкорені ним племена і, в свою чергу, запозичували кращі надбання у них.

У середині ІІІ ст. н.е. внаслідок вторгнення нових племен готів і гунів сарматський період в історії України закінчився.