- •2.Українські землі від епохи палеоліту до енеоліту. Трипільська культура.
- •3.Ранньозалізна доба в історії України. Кіммерійці, скіфи, сармати.
- •4.Античні рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я.
- •5.Походження, розселення та суспільний устрій стародавніх східних слов'ян.
- •6.Давньоруська Київська держава та її місце в історичній долі українського народу.
- •7.Утвердження християнства на Русі. Культура Київської Русі.
- •8.Галицько-Волинська держава ‒ спадкоємиця державницьких і соціокультурних традицій Київської Русі.
- •9.Литовсько-Руська держава.
- •10. Люблінська унія 1569 р. Утворення Речі Посполитої. Становище українських земель.
- •11.Берестейська церковна унія 1596 року і реакція на неї в українському суспільстві.
- •12.Виникнення козацтва. Запорозька Січ та її місце в історії українського народу.
- •Запорозька Січ
- •13. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії.
- •14. Козацько-селянські повстання проти польсько-шляхетського панування в кінці XVI ‒ першій половині XVII століття.
- •Петро Конашевич Сагайдачний
- •15. Причини, рушійні сили, періодизація української національної революції XVII століття.
- •16.Розгортання національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького (лютий 1648 – серпень 1657 рр.).
- •17.Богдан Хмельницький ‒ видатний діяч і полководець, засновник Української козацької держави.
- •1. Історична роль б. Хмельницького як керівника національно-визвольної боротьби українського народу
- •2. Еволюція державницьких поглядів б. Хмельницького, основні етапи розробки програми національно-державного будівництва та боротьби за її реалізацію
- •3. Формування Української козацької республіки в добу Хмельниччини, її суспільний лад та особливості державної організації
- •Висновки
- •18.Переяславська Рада і Березневі статті 1654 року, їх оцінка в сучасній історіографії.
- •19. Поділ України на два гетьманства і поразка національної революції 1648‒1676 років.
- •20. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у хvш столітті.
- •21.Правобережжя і західноукраїнські землі у складі Польщі у другій половині XVII ‒ XVIII ст. Гайдамаччина і Коліївщина.
- •22. Іван Мазепа ‒ видатний державний та політичний діяч України. Державна діяльність гетьмана України і. Мазепи. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швецією
- •23. Скасування царизмом автономії України у складі Росії у XVIII столітті.
- •24.Ліквідація царизмом Запорозької Січі і подальша доля козацтва.
- •Задунайська Січ
- •Чорноморське Козацьке військо
- •Азовське Козацьке військо
- •Бузьке Козацьке військо
- •Переселення на Кубань
- •25.Приєднання Росією Криму і Північного Причорномор'я. Заснування Одеси.
- •26. Соціально-економічна ситуація в Наддніпрянській Україні в дореформений період.
- •27.Початок українського національного відродження у першій половині XIX століття.
- •28.Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Г. Шевченко.
- •29. Реформи 1860‒1870-х років та їх наслідки для економічного розвитку Наддніпрянської України
- •30.Західноукраїнські землі у складі Габсбурзької монархії в XIX столітті.
- •Професійна структура населення західноукраїнських земель та центральних провінцій Австрійської імперії
- •Розшарування селян на західноукраїнських землях
- •31.Українські політичні партії та громадські організації наприкінці XIX ‒ на початку XX століття.
- •32.Україна під час Першої світової війни.
- •33.Лютнева демократична революція 1917 року і піднесення національно-визвольного руху.
- •Формування нових осередків влади
- •34.Створення і початок діяльності Української Центральної Ради.
- •35.Проголошення автономії України в 1917 році і події навколо неї.
- •36.Жовтневі події 1917 року в Києві. Проголошення Української Народної Республіки.
- •37. Іу Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності унр.
- •38.Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського.
- •39. Боротьба українського народу проти німецько-австрійської окупації та гетьманату.
- •Гетьманат
- •40.Директорія Української Народної Республіки.
- •41.Західноукраїнська Народна Республіка (зунр).
- •42. Збройна боротьба в Україні в 1919‒1921 рр. Утвердження Радянської влади.
- •43.Криза політики «воєнного комунізму». Голод 1921‒1922 років в Україні.
- •44.Нова економічна політика (неп) в Українській срр.
- •45.Національно-державне будівництво в Україні у 1920-ті роки. Союзний договір 1922 року та втрата усрр суверенності.
- •46.Політика українізації та її згортання.
- •3. Політика українізації.
- •47.Форсована індустріалізація в Україні.
- •48. Насильницька колективізація та її наслідки для України.
- •49.Голодомор 1932‒1933 років в Україні та його соціально-демографічні наслідки.
- •50.Репресивний характер сталінського тоталітарного режиму в радянській Україні.
- •51.Західноукраїнські землі під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії в 1920‒ 1930-х рр.
- •1. Українські землі у складі Польщі.
- •3. Закарпатті у складі Чехословаччини.
- •52.Українське питання у міжнародних стосунках напередодні та на початку Другої світової війни. Возз'єднання українських земель у складі урср. Політика сталінського керівництва щодо Західної України.
- •53.Напад гітлерівської Німеччини на срср. Встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні.
- •54.Радянське підпілля і партизанський рух в Україні у Великій Вітчизняній війні.
- •55.Діяльність оун‒упа в роки Другої світової війни.
- •56.Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Закінчення Другої світової війни. Внесок українського народу в розгром фашизму.
- •57.Україна в повоєнне десятиріччя (1945‒1955 рр.). «Війна після війни» в західних областях України в повоєнний час.
- •58.Часткова лібералізація політичного режиму в Україні під час «відлиги». Нові експерименти в економічній та соціальній сферах.
- •59. Застій в економічному, суспільно-політичному та культурному розвитку України в 1970 – першій половині 1980-х років.
- •60.Дисиденство, правозахисний та національний рух в Україні в 1960‒1980-х роках.
- •61.Україна і процес «перебудови» срср (квітень 1985 – серпень 1991 рр.). Утворення та діяльність суспільно-політичних рухів і партій.
- •Формування багатопартійності.
- •62.Проголошення незалежності України та розбудова суверенної держави.
- •63.Конституційний процес. Прийняття Конституції України.
- •64.Формування багатопартійності в Україні.
- •65.Основні тенденції сучасного національно-культурного відродження в Україні.
- •66. Соціально-економічна ситуація в Україні після здобуття незалежності. Пошуки шляхів виходу з кризи. Вступ
- •1. Соціально-економічне становище та пошук шляхів виходу з кризи
- •2. Спроби політичних реформ. Зростання активності суспільства
- •3. Початок формування багатопартійності
- •Висновки
- •67.Президентські вибори 2004 р. «Помаранчева революція» та її наслідки для подальшого розвитку України. Україна за часів президентства в. Ф. Януковича.
- •68.Формування відносин України з колишніми республіками срср. Створення і діяльність снд.
- •69.Суверенна Україна в світовому співтоваристві. Формування концепції зовнішньополітичного курсу.
- •70.Українська діаспора та її зв'язки з батьківщиною.
Висновки
Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати діючою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та України, які виступили своєрідними каталізаторами процесів «розпаду — розвалу — переділу». Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників. Зовнішні чинники:
1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи;
2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;
3) втрата центром контролю за подіями на місцях;
4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;
5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;
6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.
Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.
67.Президентські вибори 2004 р. «Помаранчева революція» та її наслідки для подальшого розвитку України. Україна за часів президентства в. Ф. Януковича.
Старт Майдану має чітку дату — 22 листопада 2004 року, коли на наступний день після другого туру президентських виборів масово вийшли на центральну площу країни прихильники опозиційного кандидата Віктора Ющенка, які були не згодні з наміром влади присудити перемогу своєму кандидату — прем’єру Віктору Януковичу (офіційне рішення про визначення його переможцем виборів Центрвиборчком прийняв вже 24 листопада). Але успіх «помаранчевої революції» згодом був розмитий, її наслідки ввиявилися неспівмірними із покладенними на неї сподіваннями, а фігура Ющенка стала поки основним політичним розчаруванням українців 21-го століття. Втім, головний здобуток Майдану — відчуття громадянами своєї свободи та воістину революційне бажання за неї боротися — заклало основу самовідчуття народу на роки та навряд чи може кудись швидко зникнути. З цим доводиться рахуватися навіть тим українським політикам, чий світоглядний ідеал — авторитарний режим і повна відсутність демократії. Як і з народним європейським вибором — цивілізаційним надбанням «помаранчевої революції».
Коли в липні 2004-го стартувала президентська виборча кампанія, ніхто не припускав, чим вона закінчиться, але більшість аналітиків відпочатку прогнозували жорстку боротьбу між двома таборами по лінії влада-опозиція. Дійсно, з 24 кандидатів, що висунулися в президенти (майже всі вони грали технічну роль або на користь влади, або опозиції), шанси перемогти мали тільки Ющенко і Янукович, які до дня голосування йшли ніс в ніс і значно відірвалися від переслідувачів. Що, в принципі, підтвердив перший тур виборів 31 жовтня: за даними ЦВК, першим до фінішу прийшов лідер опозиції Ющенко з результатом в 39,9% голосів, на другому місці майже з таким же показником (39,26%) розмістився прем’єр Янукович, ну а «бронзовим призером» з дуже скромними 5,8% виявився ще один опозиціонер Олександр Мороз (у другому турі глава СПУ підтримав Ющенка).
На боці керівника уряду були всі провладні сили на чолі з чинним президентом Леонідом Кучмою, який тільки на початку 2004-го відмовився від ідеї власного третього терміну, хоча таку можливість йому забезпечив своїм рішенням Конституційний суд. А офіційний штаб Януковича очолив колишній його конкурент в прем’єріаді-2002 «трудовик» Сергій Тігіпко. На підтримку ж лідера «Нашої України» була створена коаліція «Сила народу», куди крім «нашоукраїнців», перш за все, увійшов БЮТ, лідер якого Юлія Тимошенко відмовилася від президентських амбіцій на користь єдиного опозиційного кандидата Ющенка. Цією сенсацією події в таборі опозиції не обмежилися — головою центрального штабу став віце-спікер Олександр Зінченко, котрий голосно порвав з СДПУ(о).
Аж до вересня передвиборні перегони протікали рівно. Втім, кандидат від влади мав значну перевагу в мас-медіа — Ющенко міг розраховувати тільки на підтримку 5-го каналу, ТРК «Ера» та інших нечисленних ЗМІ, представлених, в основному, в Інтернеті. Значний вплив на хід кампанії зробила як одноразова доплата до пенсій, встановлена з 20 вересня (надбавки виплачувалися тільки два місяці, подальшу їх виплату держбюджет не передбачав), так і «яєчний інцидент», який стався з прем’єром під час його приїзду в Івано-Франківськ 24 вересня. Але найбільшого резонансу до листопадових подій на Майдані набуло поширення інформації про умисне отруєння опозиційного кандидата, яке справило на прихильників Ющенка мобілізаційний вплив. Так, найбільш масовою за всі роки незалежності акцією (знову ж до подальших подій на Майдані), став опозиційний мітинг перед будівлею ЦВК 23 жовтня, за тиждень до першого туру. Хоча за плечима опозиції були масові демонстрації і в рамках кампанії «Україна без Кучми» в 2000-2001 рр., і протесту «Повстань, Україно!» зразка 2002-го.
Головною мотивацією для старту «помаранчевої революції» після другого туру виборів став надмірний для країни рівень фальсифікацій на користь провладного кандидата — майже кожен виборець на власні очі зіткнувся не лише з тиском адмінресурсу, але і з масовими випадками «каруселей» (багаторазових голосувань за допомогою відкріпних талонів) і «печива» (технологія вкидання вже заповнених бюлетенів). Люди виходили на Майдан не стільки за Ющенка чи проти Януковича, скільки заради відстоювання свого права на вибір. Підтвердженням масштабів фальсифікацій спочатку слугувала величезна різниця між даними ЦВК (49,5% за Януковича і 46,6% за Ющенка) і результатами Національного екзит-полу (де Ющенко мав 54% проти 43% Януковича), а потім і рішення Верховного суду про скасування результатів другого туру і призначення переголосування на 26 грудня (у третьому турі Ющенко отримав 52% голосів, випередивши Януковича майже на 8%). Особливо дратівливим фактором стала технологія розколу країни, привнесена російськими політконсультантами кандидата від влади, що стала квінтесенцією «біло-блакитних» під час Сєверодонецького з’їзду 28 листопада. Тим паче, що крім демократії і європейського вибору центральною ідеологемою «помаранчевої революції» став україноцентризм.
І останнє. Скільки б конспірологи не намагалися довести, що Майдан заздалегідь було сплановано і проплачено західними спецслужбами, його масовість (в окремі дні в центрі Києва налічувалося до 1 млн. протестантів) можна пояснити тільки стихійністю та самоорганізацією учасників. Тим більше, що в протилежному таборі, який володів усіма державними ресурсами для цього, не змогли організувати щось подібне не лише в столиці, але навіть у своїх електоральних вотчинах (наприклад, у Харкові та Дніпропетровську «помаранчеві» мітинги чисельно переважали над «біло-блакитними» акціями). Єдиним центром антимайдану став Донецьк, де вперше пролунав найвідоміший за часів «помаранчевої революції» мем про «наколоті апельсини».
Що називають революцією
Спочатку термін «революція» в розумінні радикальної зміни та якісного стрибка в розвитку використовувався в астрології та алхімії, в XVI столітті в науковий світ його ввів польський астроном Микола Коперник. Вперше в політичному значенні це слово було вжито в 1660-му році щодо відновлення монархії в Англії після антимонархістської революції, тобто означало реставрацію колишньої влади. Але вже під час Великої французької революції подібний термін сприймався як стихійна сила, якій неможливо опиратися. До речі, події у Франції в кінці XVIII століття вважаються вченими-істориками прикладом революції в класичному її трактуванні. У науці існує чотири головні школи теорії революцій — біхевіористька (поведінкова), психологічна, структурна та політична. Втім, на думку багатьох істориків, від теорії революцій потрібно взагалі відмовитися. Наприклад, один з найвідоміших сучасних українських істориків Ярослав Грицак вважає, що теза про циклічність революцій розбивається об розуміння суцільної непередбачуваності революційних подій. В якості підтвердження свого висновку Грицак любить повторювати слова американського соціолога, політолога та історика Чарльза Тіллі про те, що революція схожа на банальні затори на дорогах, а подібні явища важко передбачити.
У XX столітті сталося 194 революції, і 20 років тому вважалося, що час революцій остаточно канув у Лету. Але в XXI столітті відбулися вже 24 революції, одна з яких була в Україні в 2004-му році. На думку того ж Грицака, революції за останні десять років були саме в тих країнах, де їх не спостерігалося в період між 1968 і 1989 роками. Теперішні революційні зміни зазвичай об’єднують терміном «кольорові революції» і називають подальшим розвитком «оксамитових революцій», що відбулися в країнах соціалістичного табору в кінці минулого століття. Низку революцій XXI століття (в тому числі й українську «помаранчеву революцію») дійсно об’єднує з «оксамитовими» їх мирний характер. Однак приклад «арабської весни» 2011-го року лише частково вписується в цю концепцію. І якщо в Тунісі та Єгипті все переважно базувалося на мирних протестних акціях, то в Лівії, а зараз і в Сирії, революційні виступи переродилися в повномасштабну громадянську війну, яку «оксамитовою» вже ніяк не назвеш. Разючими можуть бути і наслідки революцій. Повсюдно в їх основі — прагнення до політичної та економічної модернізації. Але результат може виявитися протилежним: або відбудуться дійсно системні зміни, як у випадку з Грузією та частково з Сербією, або через якийсь проміжок часу, як це сталося на прикладі Киргизії, ситуація повернеться фактично в дореволюційний стан. На жаль, Україна також є підтвердженням другого правила.
