30.Західноукраїнські землі у складі Габсбурзької монархії в XIX столітті.

Реформи 60–70-х років ХІХ ст. прискорили економічний розвиток Наддніпрянської України.

Розпочався інтенсивний розвиток промислового виробництва. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років розпочався розвиток Донбасу. В 1871 р: англієць Джон Юз відкрив у Катеринославській губернії металургійний завод, поблизу якого виникло селище Юзівка (тепер Донецьк). З 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 100 раз. У Донбасі в 1900 р. видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля. Тут зосереджувалося майже все виробництво коксу. У 1881 р. засновано іноземне акціонерне товариство, яке розпочало розробку залізної руди на Саксаганському руднику в Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Кривбас давав 57,2% видобутку залізної руди в Російській імперії. В другій половині 80-х років на базі руд Кривого Рогу та коксівного вугілля Донбасу розпочалося будівництво великих металургійних заводів у Подніпров’ї: в Олександрійську (тепер Запоріжжя), Катеринославі (Дніпропетровськ), с. Кам’янське (Дніпродзержинськ). Під кінець XIX ст. Наддніпрянська Україна перетворилась в основну вугільно-металургійну базу Росії.

На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості. На початку 80-х років, у зв’язку з посиленим впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість України досягла значного розвитку. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло у 15 раз. В цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські. На середину 90-х років 153 цукрових заводи України виробляли 23,9 млн. пудів цукру.

У 90-х рр. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в наступному році – Луганського машинобудівного заводів. Вже 1900 р. ці заводи випустили 233 паровози (23,3% загальноросійського виробництва).

Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об’ємом промислового виробництва. В 1879 р. в Одесі було 159 підприємства, а в 1890 р. – 322 (в т. ч. 14 парових млинів, 11 ливарно-механічних заводів, фабрики джутових мішків та ін.). Одеський порт зайняв друге місце за вантажооборотом серед морських портів Росії (після Петербурга).

Промисловий розвиток супроводжувався інтенсивним залізничним будівництвом. Перша залізниця довжиною 196 верст – Балта-Одеса – була збудована в 1865 р. Протягом 1866–1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії; залізниці вже зв’язали всі головні міста України між собою та з чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. По річках України ходило 220 пароплавів.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому виробництві Російської імперії (до 20% в 1900 р.), призвела до збільшення кількості міст (в 1897 р. у містах проживало 16% населення Східної України).

Рубіж ХІХ і ХХ ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість – над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900–1903 рр. пережила економічну кризу. 1904–1908 рр. були роками депресії, і лише в 1909–1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас в силу низки обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Вже на початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько-Юр’ївський) виробляли близько 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих підприємствах (понад 500 чоловік) в Україні працювало понад 44% усіх робітників, у той час як у США – лише 33%.

Концентрація промислового виробництва підготувала ґрунт для процесу монополізації і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш “концентрованих” галузях – металургійний, кам’яновугільний, залізорудний та ін. На початку сторіччя виростають синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет” (1902), “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903). Це були досить могутні об’єднання. Наприклад, утворений у 1904 р. синдикат “Продуголь”, до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Однак, буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Наприклад, у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії – 90%. Могутній синдикат “Продуголь” фактично цілком контролювався французькими інвеститорами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже вітчизняний виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидкі, порівняно з загальноімперськими, темпи розвитку ключових галузей промисловості. Якщо за період між 1870 і 1900 р. виробництво залізної руди на Уралі частка промисловості у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, в той час як еквівалентний загальноімперський показник складав лише 40%. Українські землі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стали одним з ключових промислових районів Російської імперії. Саме тут у 1913 р. вироблялось 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості.

На західноукраїнських землях після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвиткові. Одначе тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів. Економічна ситуація навіть погіршилася. Це було спричинено тим, що з 1861 р. (збудовано залізницю Львів-Відень), починається широке залізничне будівництво, яке поєднало західноукраїнські землі з головними промисловими центрами імперії. Здавалось, це мало б сприяти економічному піднесенню, як це було у провідних країнах Європи. Але у край хлинув потік товарів з індустріально розвинених регіонів імперії (Австрія, Чехія), який розорив місцеві промисли і зруйнував всю традиційну систему господарювання. Все це відбувалося на тлі швидкого зростання населення.

Щоб врятувати ситуацію місцева адміністрація краю намагалась подолати таку економічну диспропорцію розвитком банківської і кредитної системи і залученням інвестицій. На початок ХХ ст. це сприяло певним позитивним зрушенням.

Зацікавлення іноземного капіталу викликали родовища нафти, мінеральних солей, величезні масиви лісу. Внаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці ХІХ ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми перебирали торгівлю, банки, цілі галузі промисловості.