11.Берестейська церковна унія 1596 року і реакція на неї в українському суспільстві.

У 1596 році у Бересті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними.

Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів Берестейська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил — православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найосвіченішими священиками — противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна література. У 1620 році за сприяння гетьмана П. Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.

БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ (від латинського unio – союз) 1596 р. – об'єднання українсько-білоруської православної церкви з католицькою, яке мало глибокі наслідки в суспільно-політичному і релігійному житті українського народу. Була спричинена внутрішньою кризою православної церкви, ослабленням конфесії за умов державно- правового протегування Речі Посполитої католицизмові, децентралізацією управління Київської митрополії після Флорентійської унії (1439), проникненням до ієрархії середньої та дрібної шляхти заради здобуття матеріальних достатків. Полонізація української еліти, західні суспільно-політичні ідеї, з одного боку, та експансивні наміри створеного в 1589 р. московського патріархату – з другого також розхитували авторитет і вплив української православної ієрархії. Причетними до цього виявилися й церковні братства, які своїми діями по виходу з канонічної підлеглості єпископату порушували дисципліну і дезорганізовували церковне життя. Ініціатори унії – православні ієрархи – бачили в ній засіб припинення полонізаційного тиску Речі Посполитої на українське суспільство. Представники православної еліти (князь К.Острозький) прагнули до рівноправного об'єднання Східної та Західної церков. Католики (єзуїти П.Скарга, А.Поссевіно) – до повного прийняття православними українцями католицьких догматів і обрядів. Еволюція концепцій унії завершилася визнанням Київською православною митрополією зміни ієрархічної залежності від православного Вселенського патріархату до католицького Риму при збереженні традиційних православних обрядів. Берестейський церковний собор (червень 1595 р.) прийняв умови укладення унії ("Артикули, на які потребуємо гарантії від Панів Римлян перше, ніж приступимо до єдності з Римською Церквою"), які були затверджені папою римським Климентом VIII (конституція "Magnus Dominus" від 23 грудня 1595 р. та булла "Decet Romanum Pontificem" від 23 лютого 1596 р.). Делеговані собором, єпископи володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький 23 грудня 1595 р. урочисто склали сповідання віри перед Апостольським Престолом у Римі.  В Речі Посполитій угоду схвалив церковний собор у Берейсті 6–10 жовтня 1596 р., скликаний для ратифікації унії згідно з королівським привілеєм. Реакція на ці події вилилася у тривалу антиунійну боротьбу, до якої з 1610 р. приєдналося українське козацтво, перетворившись згодом на головну силу цієї боротьби. Його заходами було дано відсіч спробам навернення в уніатство православних Києва (1610, 1618). Демонстрацією підтримки православ'я з боку козацтва став вступ до Київського Богоявленського братства гетьмана П.Сагайдачного з усім Військом Запорозьким (1620). Козацтво забезпечило перебування у Києві Єрусалимського патріарха Феофана, яким у 1620 р. здійснено архієрейські свячення шести єпископів для Київської православної ієрархії. Нововисвячені владики у маніфесті (1621) привітали Запопрозьке Військо словами високого признання, називаючи козаів наступниками давнього князівського лицарства.