Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История подготовка к К.Р..doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

49.Голодомор 1932‒1933 років в Україні та його соціально-демографічні наслідки.

Радянська влада ніколи не приховувала, що головний її фронт - це класова боротьба. Причому в 30-х роках, відповідно до оцінок Й. Сталіна, вона в СРСР загострилася, набуваючи іноді національного забарвлення. Щоб розібратися у специфіці саме "українського" аспекту класової й національної боротьби в Радянському Союзі, треба проаналізувати особливості українського менталітету на початку XX ст., зіставити його з менталітетом російської нації.

Напередодні Першої світової війни росіяни й українці здебільшого були селянами. У 1913 р. на території сучасної Російської Федерації в сільській місцевості жило 83% населення, на українських землях - 81%. Але попри це існували істотні відмінності у способах життя російського й українського селянства, на які не раз вказують вітчизняні й зарубіжні (зокрема російські) дослідники. У 49 губерніях європейської Росії (без України, Польщі, Кавказу, Кубані та Війська Донського) напередодні Першої світової із 225 мільйонів десятин землі 130,5 мільйона були надільною (общинною) землею, 22 мільйони - подвірною (одноосібною). Решта (72,5 мільйона десятин) перебувала у приватній власності поміщиків, купців, фабрикантів та куркулів.

Переважна більшість населення власне Росії (понад 75%) входила до сільських громад (общин)1, права яких стосовно селянина були практично необмежені. У російських селян переважали общинно-соціалістичні погляди на землю й організацію праці. Вони майже одностайно відхилили реформу П. Столипіна і вимагали скасування закону від 9 листопада 1906 р., який дозволяв вихід з общини і продаж надільної землі. Вважали, що цей закон призведе до обезземелювання більшості населення і земля потрапить до рук купців, буржуазії та куркулів. " Права на земельну приватну власність не має бути", - писали селяни Костромської губернії до Другої Державної думи. Погляди більшості російського селянства базувалися на принципах архаїчного общинного комунізму, про що чудово знали як есери, так і більшовики.

Інакша картина була в Україні. На початку XX ст. близько 85% селян Правобережжя і майже 70% селян Лівобережжя вели одноосібне господарство. Саме в Україні аграрна реформа Столипіна, спрямована на руйнацію сільської общини, мала найбільший успіх.

Українських селян від російських відрізняло ставлення до приватної власності на свою землю.

Коли більшовики захопили владу, відразу зрозуміли, що без вирішення селянського питання довго панувати не зможуть. Селян умовно поділили натри категорії: бідняків, середняків і куркулів. Бідняки стали природними союзниками та опорою радянської влади в селі. Щодо середняків визначеності не було: якщо вони ставилися до влади лояльно, їх вважали "своїми", якщо ні - переводили в куркулі. Останніх одразу назвали "найлютішими ворогами трудового народу" і почали поголовно знищувати як клас.

Першого страшного удару в цьому напрямі радянська влада завдала по козацтву. Й. Сталін на VII з'їзді РКП(б) у 1919 р. назвав козацтво "одвічним знаряддям російського імперіалізму", й невдовзі після цього було ухвалено директиву про розкозачування. Один із лідерів партії більшовиків Л. Троцький, пояснюючи рядовим комуністам цю тактику, писав: "Козаки - єдина частина російської нації, здатна до самоорганізації. З цієї причини вони повинні бути знищені поголовно (виділено автором). Це свого роду зоологічне середовище, не більше того. Очисне полум'я має пройти по всьому Дону й на всіх нагнати страх і майже релігійний жах. Нехай останні їх рештки, наче євангельські свині, буде скинуто в Чорне море".

Завдання знешкодити козацтво радянська влада успішно виконала на початку 20-х років. Цей своєрідний субетнос (понад 6 мільйонів осіб) перестав існувати.

У 30-х роках настала черга куркулів. До революції під визначення "куркуль" (рос. "кулак") підпадав заможний селянин, який отримав статок шляхом нещадного експлуатування односельців і тримав весь "мир" (сільську общину) "в кулаці". Більшовики уточнили формулювання. В. Ленін до прикмет куркуля додав участь у торгівлі. Пізніше, наприкінці 20-х років приписали ще й небажання "добровільно" вступати до колгоспу. Так будь-якого селянина, який мав "садок вишневий коло хати", корову і, боронь Боже, коня, продавав раз на місяць два десятки яєць та глечик сметани на найближчому базарі й не хотів записуватися до колгоспу, оголошували ворогом трудового народу і куркулем.

За суттю знищення та ліквідація заможного селянства мали не етнічний, а класовий характер. Інша річ, що у російських селах таких куркулів знаходили одиниці, тоді як в українських їх була більшість. Не маючи ні коней, ні корів і володіючи общинною землею, російські селяни практично без опору записувалися до колгоспів. Общину почали називати колективним господарством, присвоювати їй "почесне" найменування (наприклад, "Прапор Жовтня" чи "Заповіт Сталіна"). Радянську владу переважна більшість російських селян сприйняла як свою, ментально і класово близьку.

Цілком інакша ситуація спостерігалася в українських селах. Там переважна більшість селян були одноосібниками, жили заможніше, ніж росіяни. Вони багато чого втратили б, вступивши до колгоспів. Радянська влада з її патологічним прагненням усе забрати, усуспільнити і "справедливо" поділити була чужа українському селянському менталітету. Через те під розкуркулення в українських селах потрапили щонайменше половина селян. Процес розкуркулення і "розпорошення" тривав в Україні й у повоєнні роки - вже на території Західної України. Там селянство ще більше не сприйняло радянську владу. Однак у Галичині і на Волині на класові репресії наклалися етнічні: майже офіційно всіх "західняків" було оголошено "бандерівцями"і найлютішими ворогами радянської влади. Механізм придушення опору був той самий - табори, в'язниці, заслання і виселення. Ось тільки розстрілів поменшало і голодомор улаштовувати не змогли чи побоялися.

Радянська влада пройшлася, мов каток, практично по всіх верствах населення. Величезних втрат зазнали дворянство, духівництво, творча інтелігенція та й самі партійно-радянські функціонери. Проте це не порівняти з втратами серед селянства, особливо українського. Російська й українська творча інтелігенція створила сотні художніх, публіцистичних і наукових творів про страждання і поневіряння білих офіцерів, дворян, поетів, художників, лікарів за радянської влади. А твори про селян, особливо заможних, можна перелічити по пальцях. Важко пояснити те, то в сучасній незалежній Україні термін "куркуль" й досі є синонімом кровопивці та глитая і має негативний зміст. Це при тому, що внуки і правнуки вбитих, репресованих, покалічених і "розпорошених" куркулів - це більшість сучасних українців, яких не цікавить їхнє корінням і витоки роду.