5.Походження, розселення та суспільний устрій стародавніх східних слов'ян.

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярноюскіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.  

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т.ч. германо-балто-слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями.

Венеди. Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.). Античні автори розміщували  венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа “дуже великих племен”, що посідають землі “вздовж усієї венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море.

Анти і склавини (слов’яни). Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що  у   IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ  ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі  та злигодні. Їхні племена були  об’єднані у союзи;  анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від ІV ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і 70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю.

Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство,  помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими стали демографічні процеси.

У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян.

Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.

На території України, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займалидревляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.

Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.

Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.