30. Особистий статут і „національність” юридичної особи.

З поняттям «юридична особа» пов'язані поняття «національ­ність», «особистий статут» і «особистий закон». Питання про зміст цих понять та їх співвідношення до сьогодні не отримало однакового вирішення у науковій літературі. Так, Л. Раапе вважав, що поняття «особистий статут» і «національність» юридичної осо­би збігаються2. На думку JT. А. Лунца, М. М. Богуславського, яку підтримує Л. О. Лялікова, поняття «національність» означає і «особистий статут», і «державну приналежність» юридичних осіб. Нині М. М. Богуславський вказує на те, що особистий закон юри­дичної особи визначається її «національністю». Ю. М. Юмашев вважає, що «національність» компаній вказує, закон якої держави є «особистим законом» чи «особистим статутом»3. Протилежну позицію займає В. П. Звєков, зазначаючи, що особистий закон юридичної особи визначає його державну приналежність, «націо­нальність» і вирішує на цій основі питання її статуту.

На сучасному етапі розвитку науки вчені пропонують розме­жовувати поняття «особистий статут», ототожнюючи його з «осо­бистим законом», та «національність» юридичних осіб, викорис­товуючи для цього різні критерії, наприклад, сфери застосування цих понять4. Тенденцію відмежування особистого закону юридич­ної особи від її «державної приналежності» зауважує й О. В. Кадишева. В юридичній літературі України обґрунтовується висно­вок про невиправданість використання поняття «національність» юридичної особи, оскільки наявне загальноприйняте поняття «особистий закон (статут) юридичної особи», з посиланням, серед іншого, на думку В. І. Кисіля. Зрештою у Законі України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. поняття «національність» так і не використано. У ньому міститься поняття «особистий закон юридичної особи» (статті 25-27).

Для з'ясування співвідношення вказаних понять, необхідно встановити їх зміст. Стверджують, що поняття «національність» та «особистий статут» стосовно юридичних осіб не мають загально­прийнятого значення. До того ж, зазначають умовність, недоско­налість терміна «національність», але практика не відмовляється від його застосування.

Поняття «національність» юридичної особи є публічно-право­вим. Воно часто визначається через поняття «приналежність до певної держави», означає державу взагалі, до якої юридична особа «прив'язана» через своє знаходження у ній, тобто йдеться не про цивілістичне, а про конфліктне значення. Мова йде про такі зв'язки між юридичною особою та державою, які надають державі право здійснювати юрисдикцію та впливати на юридичні особи. Деякі вчені вказують, що це правові зв'язки з державою, які слід тлумачити, зокрема, як виконання політичної волі суверенної дер­жави, вираженої у її правових приписах. Нарешті, як зазначалося, тільки деякими з юристів (В. П. Звєков) «національність» юридич­них осіб визначається через їх особистий статут.

Поняття «особистий статут» використовується переважно у міжнародному приватному праві. Внаслідок проведеного аналізу наукової літератури з міжнародного приватного права можна дійти висновку про те, що поняття «особистий статут» юридичної особи означає її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб; порядок її створення та припи­нення існування; структуру; управління нею; поширення певного правового режиму; визначення обсягу правоздатності; реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності. Тобто, це поняття, використовуване у міжнародному приватному праві, означає сукупність понять, використовуваних у цивільному праві - «правовий статус» і «правове положення», бо воно поєднує харак­теристики, пов'язані зі стабільним правовим станом суб'єкта і по­стійно змінюваною сукупністю прав і обов'язків особи, обумовле­ною її вступом у певні правовідносини.

Для того, щоб з'ясувати зміст особистого статуту юридичної осо­би необхідно встановити її «національність» і «особистий закон».

«Національність» юридичної особи - це приналежність до пе­вної держави. «Особистий закон» - це право певної держави. Під­твердженням вказаного є ст. 25 за назвою: «Особистий закон юри­дичної особи» Закону України «Про міжнародне приватне право» від 2005 p., у ч. 1 якої зазначено, що особистим законом юридич­ної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. До того ж у ст. 26 за назвою «Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи» Закону України «Про міжнародне приватне право» від 2005 р. вказано, що цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи. Таким чином, не можна погодитися з тверджен­ням про те, що «національність» юридичних осіб визначається че­рез їх особистий статут.

«Національність» юридичної особи слід визначати через її «приналежність до певної держави». «Приналежністю до держа­ви» стосовно юридичних осіб чи осіб з таким же статусом, але по­значених іншою термінологією, слід вважати поширення на цих осіб законодавства і юрисдикції цієї держави в силу їх утворен­ня відповідно до норм цієї держави. «Національність» юридичної особи зумовлює її «особистий статут».

У науковій літературі справедливо звернено увагу на поси­лення значення поняття «національності» юридичних осіб, оскіль­ки суб'єктам права не байдужий ступінь зв'язку з певною держа­вою, який з новою силою виявився в умовах інтернаціоналізації, концентрації виробництва і капіталу. На противагу цьому іноді стверджують, що для держави значення має встановлення тільки «власної» юридичної особи. Встановлення іноземної держави, до якої належить ця особа, для неї уже значення не має . З таким твердженням не можна погодитися, тому що факт «приналежно­сті» іноземній державі юридичної особи може мати різні правові наслідки для суб'єктів права, що заінтересовані у встановленні та­кої приналежності. Наприклад, неоднаково можуть кваліфікуватися одні й ті ж дії суб'єктів права та правовідносини за їх участю.

Зазначене демонструє справа за позовом товариства з обме­женою відповідальністю, що надавало один з видів туристичних послуг, а саме «тайшшер» (відпочинок, поділений у часі), створе­ного на о. Мен, до німецької компанії (1992 p.). Суди Німеччини, які розглядали справу, у першу чергу з'ясовували «національність» сторін по справі, оскільки від вирішення цього питання залежало, зокрема встановлення цивільної та процесуальної правоздатності юридичної особи, кваліфікація правовідносин, що виникли між сторонами за цивільно-правовим договором, як речових або зобов'язальних.В описуваній справі суди Німеччини ретельно встановлювали «національність» позивача, який, зокрема, стверджував, що його процесуальна правоздатність визначається правом о. Мен, у тор­говому реєстрі якого товариство було зареєстроване, мало там своє бюро. Такі факти, як знаходження на о. Мен поштової адре­си, оформлення та реєстрація сертифікатів на право проживан­ня, виконання товариством на о. Мен податкових зобов'язань, на думку суду м. Ессен, були недостатніми для визнання о. Мен міс­цем фактичного управління юридичною особою. Для винесення правосудного рішення по цій справі істотним було встановити місце управління справами, місце прийняття рішень та місце їх реалізації відповідними представниками. Суд вважав недостат­німи докази позивача стосовно того, що саме на о. Мен здійсню­ється управління компанією. Таким чином, для визначення «націо­нальності» товариства, заснованого на о. Мен, суд застосував право держави фактичного місця знаходження правління компанії.