Глава 7. Міжнародні сімейні правовідносини «з іноземним елементом»

Досить цікавий підхід до оспорювання батьківства закріплений і в законодавстві країн Західної Європи. Так, за законодавством Італії, позови про оспорювання походження дитини допускаються тільки в таких випадках: 1) якщо подружжя не проживало разом у період між 300-м та 180 днями до народження дитини; 2) якщо у вказаний вище строк чоловік страждав на імпотенцію; 3) якщо у вказаний період дружина зраджувала чоловікові або приховала від чоловіка вагітність та народження дитини [16, С. 195].

Законом про сім’ю Чехії передбачені підстави оспорювання батьківства як щодо дітей, народжених у шлюбі, так і щодо поза-шлюбних дітей. Так, чоловік, який підтвердив своє батьківство у спільній заяві батьків, може у шестимісячний строк оспорити його, надавши докази, що унеможливлюють походження дитини від ньо-го [16, С. 205–206].

Німецьке цивільне уложення дуже ретельно регулює відносини оспорювання батьківства (§§ 1593—1600). Причому законодавець не тільки визначає різновиди оспорювання батьківства – по-перше, оспорювання шлюбного походження дитини та, по-друге, оспорю-вання визнання батьківства – а й ретельно регламентує процесуаль-ні особливості таких справ, а саме: визначає коло осіб, які мають право на пред’явлення таких позовів, строки оспорювання, можливість оспорювання через представників, конкретизує, хто є відповідачем у конкретному випадку пред’явлення позову [24, С. 333–338].

Права та обов’язки батьків та дітей включають в себе як май-нові, так і особисті немайнові права та обов’язки. Стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. Л. А. Савченко роз-різняє такі особисті батьківські права: 1) право на виховання дітей; 2) право на визначення дитині імені, прізвища, по батькові; 3) право на визначення місця проживання дітей і відібрання дітей від будь-яких осіб, які незаконно їх утримують; 4) право на представництво і захист інтересів дітей; 5) право давати згоду на усиновлення своєї дитини іншою особою [25, 10].Україна ратифікувала Конвенцію про контакт з дітьми (ETS № 192), і тепер на рівні національного законодавства закріплено по-ложення, що батьки, інші члени сім’ї та родичі, зокрема ті, які про-живають у різних державах, не повинні перешкоджати одне одному

Міжнародне приватне право реалізувати право дитини на контакт з ними, зобов’язані гаранту-вати повернення дитини до місця її постійного проживання після реалізації нею права на контакт, не допускати неправомірної зміни її місця проживання (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону ди-тинства»).

Відповідно до ст. 67 Закону України «Про міжнародне приват-не право», зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених законом, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним вище, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним вище, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов’язана надати утримання, має місце проживання.

Україна приєдналася до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном, Конвенції про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання. 9 вересня 1994 року 12 країн-учасників СНД уклали Угоду про гарантії прав громадян у галузі виплати со-ціальної допомоги, компенсаційних виплат сім’ям з дітьми та алі-ментів, яка набрала чинності для України 30.01.96 р., в ст. 5 якої передбачено, що встановлення і стягнення (виплата) аліментів гро-мадянам Сторін здійснюється у порядку, передбаченому національ-ним законодавством Сторони, на території якої вони проживають.